Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 44

Він чудовий дідусь і до всіх надзвичайно добрий та чемний, а больно дивитись, як він м а л ь-т р е т у є цю князівну. Ці огидні гроші псують усі відносини.

— Знаєш, я гадаю, чи не далеко краще було б прямо поговорити з князем, — казав я: — сказати йому, що я його поважаю, як людину, але про спадщину його не мрію і прошу його, щоб він мені нічого не лишав, і що тільки в такому разі я їздитиму до нього.

Дмитро не зареготав, коли я йому сказав це; навпаки, він замислився і; помовчавши кілька хвилин, сказав.мені:

— Знаєш що? їй не правий. Або тобі зовсім не треба думати, щоб про тебе могли думати так само, як про цю вашу якусь князівну, або коли ти вже думаєш це, так думай далі, тобто що ти* знаєш, що про тебе можуть думати, але що ці думки такі далекі від тебе, що ти на них не звертаєш ніякої уваги й на підставі їх нічого не будеш робити. Ти думай, що вони думають, що ти думаєш так... але, одне слово, — додав він, відчуваючи, що плутається, — далеко краще зовсім цього й не думати.

Мій друг мав цілковиту рацію; тільки багато пізніше я з досвіду життя переконався, яка шкідлива річ думати і ще шкідливіша— говорити багато такого, що здається дуже благородним, але що назавжди повинно бути схованим від усіх у серці кожної людини, і що благородні слова рідко збігаються з шляхетними ділами. Я певен того, що вже через те одне, що добрий намір висловлено, — важко, навіть здебільшого неможливо, виконати цей добрий намір. Але як стримати від висловлювання шляхетно-самовдоволені пориви юнацтва? Тільки далеко пізніше згадуєш за них і жалкуєш за ними, як за квіткою, що її — не вдержався — зірвав нерозквітлу й потім побачив на землі зів'ялу й затоптану.

Я, що допіру говорив Дмитрові, своєму другові, про те, як гроші псують людські взаємини, другого дня вранці, перед тим як їхати на село, коли виявилося, що я розтринькав усі свої гроші на різні картинки та стамбулки, взяв у нього двадцять п'ять карбованців асигнаціями, що він їх мені запропонував, і потім дуже довго був йому винен.

XXII. ЩИРА РОЗМОВА З МОЇМ ДРУГОМ

Теперішня розмова наша відбувалася в фаетоні на шляху до. Кунцева. Дмитро розраяв мені візитувати вранці його матір, а приїхав по мене по обіді, щоб повезти на ввесь вечір і навіть ночувати на дачі, де жила його родина. Тільки коли ми виїхали з міста, і брудно-строкаті вулиці та набридлий оглушливий гуркіт бруку змінилися на просторий краєвид ланів та м'яке похрустування коліс по куряному шляху, і весняне запашне повітря й простір охопили мене з усіх боків, тільки тоді я' трохи отямився від різноманітних нових вражінь і сві-домости волі, які за два ці останні дні цілком мене заплутали. Дмитро був балакучий і лагідний, не поправляв головою краватки, не підморгував нервово й не прижмурювався; я був задоволений з тих благородних почуттів, що їх висловив, гадаючи, що за них він цілком простив мою ганебну історію з Колпіко-вим, не зневажає мене за неї, і ми по-дружньому розговорились про дещо таке інтимне, яке не за всяких умов говориться одне одному. Дмитро розказав мені про свою родину, якої я ще не знав, про матір, тітку, сестру й ту, що її Володя й Дубков вважали за пасію мого друга й звали руденькою. Про матір він говорив з якоюсь холодною й урочистою похвалою, ніби маючи на меті запобігти будь-якому запереченню з цього приводу; за тітку він згадував із захватом, але й разом із якоюсь поблажливістю; за сестру говорив дуже мало й наче соромлю-чись говорити мені за неї, але про руденьку, яку по-справжньому звали Любов Сергіївна і яка була літня дівчина, що жила з якихось родинних причин у домі Нехлюдових, він говорив мені надхненно.

— Так, вона дивна дівчина,—казав він, соромливо червоніючи, але в міру того ще сміливіше дивлячись мені в очі:—вона в;ке не молода дівчина, навіть швидче стара й зовсім не гарна з лиця, але що за дурість, безглуздя—любити красу!., я цього не можу зрозуміти, таке це безглуздя (він говорив це, наче допіру відкрив найповнішу, незвичайну істину), а такої душі, такого серця й переконань... я певен, не знайдеш такої дівчини в теперішньому віці (не знаю, від кого Дмитро перейняв звичку говорити, що доброго мало в теперішньому віці; він любив повторювати цей вираз, і він якось личив йому).

— Тільки я боюся,—казав він далі спокійно, цілком уже знищивши своїми словами людей, які були такі дурні, що любили красу,—я боюся, що ти не зрозумієш і не взнаєш її скоро: вона скромна й навіть потайлива, не любить виявляти свої чудові, дивовижні властивості. От мама, яка—ти сама побачиш—чудова й розумна жінка—вона знає Любов Сергіївну вже кілька років і не може й не хоче зрозуміти її. Я навіть учора... я скажу тобі, чого я був левдоброму гуморі, коли ти мене питав. Позавчора Любов Сергіївна хотіла, щоб я. з'їздив з нею до Івана Яковича,—ти чуй, мабуть, за Івана Яковича, що його мають ніби за божевільного, а він насправді незвичайна людина. Любов Сергіївна, треба тобі сказати, дуже релігійна; особа, і цілком розуміє Івана Яковича. Вона часто їздить до нього, розмовляє З ним і дає йому на бідних гроші, що сама заробляє. Вона дивна жінка, ти побачиш. Ну, і я їздив із нею до Івана Яковича, і дуже вдячний їй за те, що бачив цю незвичайну людину... А мама ніяк не хоче цього зрозуміти, вбачає в цьому забобон. І вчора в мене з мамою вперше за все життя була суперечка, і досить палка,—закінчив він, зробивши нервовий рух шиєю, ніби пригадуючи те почуття, що він його відчував підчас цієї суперечки.

— Ну, і як же ти думаєш? тобто як, коли ти уявляєш собі, що вийде... чи ви з нею говорили про те, що буде й чим закінчиться ваша любов чи дружба?—спитав я, щоб відхилити його від неприємних спогадів.

— Ти питаєш, чи я гадаю одружитись із нею?—спитав він мене, знов червоніючи, але сміливо, повернувшись, дивлячись мені в лице...

"Що ж, справді,—подумав я, заспокоюючи себе,—це нічого, ми дорослі, два приятеля, їдемо фаетоном і обговорюємо наше майбутнє життя. Всякому навіть приємно було б тепер зі сторони послухати й подивитись на нас".

— Чому ж ні?—казав він далі, після моєї позитивної відповіді.—Адже моя мета як і всякої розсудливої людини—бути щасливому й хорошому, скільки можна; і з нею, якщо тільки вона того схоче, коли я буду цілком незалежний, я з нею буду й щасливий, і кращий, ніж із першою красунею в світі".

За такими розмовами ми й не помітили, як під'їжджали до Кунцева, не помітили й того, що небо вкрилося хмарами й збирався дощик. Сонце вже було невисоко, праворуч, над старими деревами кунцевського садка, і половину блискучого червоного кола закривала сіра, досить щільна хмара; з другої половини скалками виривалось роздрібнене вогняне проміння й дивно-яскраво освітлювало старі дерева садка, що непорушно блищали своїми зеленими густими верхівками ще на ясному, освітленому місці небесної блакиті. Блиск і світло цього краю неба гостро відрізнялись від фіялкової тяжкої хмари, яка залягла перед нами над молодим березняком, що виднів на обрію.

Трошки вправоруч видко було вже з-за кущів та дерев різнобарвні дахи дачних будинків, декотрі з яких відбивали на собі блискуче проміння сонця, а декотрі приймали на себе сумний колір другої сторони неба. Ліворуч унизу синів непорушний <угав, оточений блідо-зеленими рокитами, що темно відбивались на його матовій, наче опуклій поверхні. За ставом слалося пів-горою парове чорне поле, і пряма лінія яскраво-зеленої межі, що перетинала його, йшла в далечінь і впиралася в чорно-синій грізний виднокруг. З обох боків м'якої дороги, якою рівномірно біг, похитуючись, фаетон, різко зеленіло соковите зруніле жито, що подекуди почало вже йти в дудку. В повітрі було зовсім тихо й пахло свіжістю; зелень дерев, листя й жита була непорушна й надзвичайно чиста та яскрава. Здавалося, кожен листок, кожна билинка жили своїм окремим повним і щасливим життям. Коло дороги я помітив чорнувату стежку, що вилася між темнозеле-ним житом, що вже більше піднялося, ніж на п'ядь, і ця стежка чомусь надзвичайно живо нагадала мені село й у наслідок згадки про село, за якоюсь чудною асоціяцією думок, надзвичайно живо нагадала мені Софійку й те, що я в неї закоханий.

Незважаючи на всю мою приязнь до Дмитра й на радість, що він мені давав її своєю одвертістю, мені не хотілось більше нічого знати про його почуття й наміри до Любови Сергіївни, а конче хотілося розказати про своє кохання до Софійки, яке мені здавалося коханням далеко вищого ґатунку. Але я чомусь не наважився сказати йому прямо свої думки про те, як буде добре, коли я, одружившись із Софійкою, житиму на селі, як у мене будуть маленькі діти, що, плазуючи по підлозі, зватимуть мене татком, і як я зрадію, коли він із своєю дружиною, Любов'ю Сергіївною, приїде до мене в подорожньому вбранні... а сказав замість усього цього, вказуючи на сонце, що саме заходило: "Дмитре, подивись, яка розкіш!" 4

Дмитро нічого не сказав мені, видимо незадоволеиий із того, що на його признання, яке, мабуть, не легко було йому зробити, я відповідав, звертаючи його увагу на природу, до якої він, взагалі, ставився байдуже. Природа діяла на нього зовсім по-іншому, ніж на мене: вона діяла на нього не так красою, як цікавістю; він любив її більше розумом, ніж почуттям.

— Я дуже щасливий,—сказав я йому слідом за цим, не звертаючи уваги на те, що він, видимо, поринув у свої думки й був цілком байдужий до того, що я міг сказати йому:—адже я тобі казав, пам'ятаєш, за одну панночку, в яку я був закоханий, бувши дитиною; я бачив її сьогодні,—провадив я далі з захопленням,—і тепер цілком закоханий у неї...

1 я розповів йому, дарма, що на його обличчі був увесь час вираз байдужости, про своє кохання й про всі свої пляни щодо майбутнього родинного щастя. 1 дивна річ,—скоро я розказав докладно про всю силу свого почуття, як ту яс мить і відчувє що це почуття почало зменшуватись.

Дощик захватив нас, коли ми вже повернули в березову алею, що вела до дачі. Але він не намочив нас. Я знав, що йшов дощик, лише з того, що кілька крапель упало мені на ніс та на руку і щось заляпало по молодих клейких листочках берез, які, непорушно звісивши свої кучеряві віти, здавалося, з насолодою, що виявлялася в тому сильному запаху, яким вони сповнювали алею, приймали на себе ці чисті, прозорі краплини.