Дитя Ноя - Сторінка 11

Завтра гестапівці мені вже не повірять. Їм треба, щоб хтось був винним. Отож я втечу разом із дітьми. Ви, звісно, розкажете, що це я попередив партизанів, своїх спільників.

У наступні кілька хвилин відбувся спектакль, найнеймовірніший з усього, що мені доводилося бачити: юнаки-семінаристи почали старанно, серйозно й точно бити один одного, хто по носу, хто по губах, хто попід око; кожен уточнював у товариша, чи вважає він себе достатньо відлупцьованим. Потім отець Понс міцно прив'язав їх до ліжок і засунув кожному кляп у рот.

— Дихати можете?

Семінаристи кивнули головами. В одних були підпухлі обличчя, в інших — заюшені носи, в усіх — сльози на очах.

— Дякую, сини мої, — мовив отець Понс. — А щоб протриматися до ранку, думайте про Господа нашого Ісуса Христа.

Після цього він перевірив, чи ми не набрали нічого зайвого і, звелівши поводитись якнайтихіше, повів нас по сходах і крізь задні двері вивів з пансіону.

— Куди ми йдемо? — пошепки запитав Руді.

І хоча я, напевно, був єдиним, хто мав таки уявлення про це, я промовчав.

Ми пройшли крізь парк і вийшли на галявину. Там священик зупинився.

— Діти мої, може, я видамся вам божевільним, але далі ми не підемо!

Він виклав нам свій план, і решту ночі ми його здійснювали.

Половина дітей пішла відпочивати в крипту каплиці. Інша половина, де був і я, присвятила подальші години стиранню справжніх слідів і створенню фальшивих. Розкисла від недавнього дощу земля чвакала під ногами, і нічого не могло бути легшим, як залишити на ній чудові відбитки підошов.

Тож наша група пройшла галявину і вийшла з парку крізь вузенькі дверцята. Потім, із силою вдавлюючи каблуки в м'який гумус, ламаючи гілки кущів і навіть навмисно гублячи якісь речі, ми полями спустилися до річки. Там отець Понс повів нас до пристані.

— Тепер подумають, що тут нас чекало якесь суденце… А зараз, діти, ми повернемося назад, але тепер підемо задкуючи, щоб створити враження, що нас було вдвічі більше, і щоб не залишити слідів у напрямку вілли.

Поверталися ми повільно й важко; ноги ковзали, всі були знесилені, та ще й додалися страх і втома. На галявині залишилося зробити найважче: затерти відбитки наших підошов у напрямку недіючої каплиці, б'ючи по розмоклому ґрунту гіллям.

Зазоріло, коли ми нарешті приєдналися до своїх товаришів, що спали в глибині крипти. Отець Понс старанно замкнув двері і зачинив ляду над нами, залишивши лише одну свічку як нічник.

— Спіть, дітки. Сьогодні вас ніхто не будитиме.

Неподалік від місця, де я впав на долівку, він вивільнив собі закапелок між купами книг, склавши їх стосами на взірець стіни із цеглин. Коли він глянув на мене, я запитав його:

— Можна я прийду у вашу кімнату, отче?

— Звичайно, мій хлопчику.

Я прослизнув до нього і щокою притулився до його худого плеча. Ледве чи встиг помітити його зворушений погляд, як одразу ж заснув.

Уранці гестапівці заполонили Жовту віллу, натрапили на зв'язаних семінаристів, розлютилися, що їх обманули, залишеними нами фальшивими слідами дійшли до самої річки й помчали шукати далі: вони ні на мить не припустили, що ми нікуди не тікали.

Тепер і мови не могло бути про те, що отець Понс вийде на поверхню. Ясно також, що й ми не могли довго жити в таємній синагозі, влаштованій під каплицею. Ми залишилися живими, але всі життєві потреби породжували проблеми — треба було розмовляти, їсти, мочитися, випорожнюватися. Навіть сон перестав бути притулком, бо спати доводилося просто на землі, при чому кожен засинав згідно з власним ритмом.

— Бачиш, Жозефе, — жартував отець Понс, — круїз на Ноєвому ковчезі далебі був не такою вже й веселою мандрівкою.

Утім, досить швидко мережа Опору почала по одному нас забирати й переховувати деінде. Руді пішов одним із перших, мабуть, тому, що займав багато місця. Отець Понс ніколи не вказував на мене, коли за нами приходили. Чи навмисно він це робив? Я наважувався думати, що він хотів тримати мене біля себе якомога довше.

— Можливо, союзники переможуть раніше ніж передбачається? Можливо, нас невдовзі визволять? — підморгував він мені.

Він використав ці тижні для поглиблення своїх знань про єврейську релігію і ділився ними зі мною.

— Життя кожного з вас — це не тільки ваше життя, воно є носієм послання. Я не можу допустити, щоб вас винищили. Нумо працювати!

Одного дня, коли в крипті нас залишилося всього п'ятеро, я показав отцеві на трьох моїх товаришів, що спали.

— Знаєте, отче, мені не хотілося б умирати разом із ними.

— Чому?

— Тому що, навіть якщо ми живемо поруч, вони мені не друзі. Що у мене з ними спільного? Тільки те, що ми жертви.

— Навіщо ти мені про це говориш, Жозефе?

— Тому що я волів би померти з вами.

Поклавши голову йому на коліна, я поділився думками, що мене мучили.

— Я волів би померти з вами, тому що віддаю перевагу вам. Я волів би померти з вами, тому що не хочу оплакувати вас і ще менше — аби ви оплакували мене. Я волів би померти з вами, бо тоді ви були б останньою людиною, яку я бачив би в житті. Я волів би померти з вами, бо без вас небеса мені зовсім не сподобаються, навпаки — мені там буде страшно.

Тієї миті водночас із стуком у двері почулися крики:

— Брюссель вільний! Ми перемогли! Англійці визволили Брюссель!

Отець Понс скочив на ноги і схопив мене на руки.

— Свобода! Чуєш, Жозефе? Ми вільні! Німці йдуть геть!

Тут прокинулися інші хлопчики. Партизани вивели нас із крипти, всі почали, сміючись, бігати й стрибати вулицями Шемле. Від будинків долинали радісні крики, чулися салюти з рушниць, у вікнах майоріли прапори, то там, то сям заводилися танці, пляшки зі спиртним виймалися зі схованок, де вони пролежали всі п'ять років.

Я до самого вечора не відпускав отця Понса. Обговорюючи події з кожним мешканцем села, він плакав від радості. Я витирав його сльози своїми руками. Оскільки це був святковий день, я мав право бути дев'ятирічним хлоп'ям і, як дитя, сидіти на плечах чоловіка, який мене врятував, я мав право цілувати його порожевілі й солоні щоки, мав право безпричинно заходитися сміхом. Я сяяв від щастя і до самого вечора не злазив із його рук. Навіть якщо йому й було важко, він не поскаржився ні разу.

— Війні скоро край!

— Американці йдуть на Льєж!

— Хай живуть американці!

— Хай живуть англійці!

— Хай живемо ми усі!

— Ура!

Починаючи від цього 4-го вересня 1944-го року, я завжди вважав, що Брюссель звільнили тому, що я несподівано, без недомовок, відверто сказав отцеві Понсу, що я його люблю. Це назавжди позначило моє життя. Відтоді я завжди очікував вибухів салюту й розмаяних знамен якраз у момент, коли зізнавався у своїх почуттях жінці.

Наступні дні в нашому краю виявилися ще більш небезпечними і згубними, ніж воєнні часи. Під час окупації ворог був цілком очевидним, а значить — під прицілом; під час визволення удари сипалися то звідси, то звідти, вони були неконтрольовані й контролю непідвладні, всюди панував хаос. Зібравши знову своїх вихованців на Жовтій віллі, отець Понс заборонив нам виходити з парку. Проте ми з Руді не могли втриматися, щоб не залазити на наш дуб, гілля якого виходило за межі муру. Крізь просвіти в листі можна було бачити пустельну долину, що простягалася до далеких ферм. Відтіля ми могли якщо й не брати участі в битвах, то бодай вловлювати їх відгомін. Якось, сидячи там, я побачив, як у машині з відкритим верхом повезли німецького офіцера, що вирішив не видавати нас тоді під душем, — в самій лише сорочці, закривавлений, з розбитим обличчям і бритою головою, він сидів, затиснутий озброєними визволителями, які везли його назустріч невідомо якій відплаті…

Харчування надалі було проблематичним. Щоб обманути відчуття голоду, ми з Руді шукали на галявині якусь темно-зелену соковитішу порівняно з іншими траву і назбирували її повні жмені, перш ніж набити нею рот. Вона була гіркою і гидкою, зате давала відчуття, що ти щось таки з'їв.

Поступово відновився порядок. Хоча він не приносив нам добрих новин. Ми дізналися, що аптекарка Мадемуазель Марсель зазнала жахливих тортур, перш ніж її вивезли кудись на Схід. Як вона зможе повернутися? І чи взагалі повернеться? Бо підтвердилося те, що підозрювали під час війни: нацисти нищили в'язнів у концентраційних таборах. Мільйони людських істот були вбиті, розстріляні з кулеметів, задушені газом, спалені або поховані живцем.

Я знову став упісюватися в постелі. Страх приходив із минулого: жах охоплював мене від думки про долю, якої мені пощастило уникнути. Сором також повернувся з минулого: я думав про свого батька, якого несамохіть побачив, але не вважав за потрібне покликати. Чи це таки був він? Чи він був іще живий? А мама? Тепер я став любити їх удесятеро сильніше через розкаяння.

Безхмарними ночами я потай вибирався з дортуару, щоб дивитися на небо. Тільки-но я знаходив "зірку Жозефа і мами", зорі знову заводили пісню на ідиш. Досить скоро мій погляд туманився, я починав ридати, розкинувши руки, наче прибитий до галявини, і кінець-кінцем задихатися від власного мокротиння та сліз.

В отця Понса вже не було часу, аби давати мені уроки івриту. Він місяцями, від ранку до вечора, мотався, вишукуючи сліди наших рідних, звіряючи шифровані списки, складені мережами Опору, привозячи з Брюсселя списки загиблих у таборах.

Для декого з нас усе з'ясувалося дуже швидко: з усієї родини вижили тільки вони. Після уроків ми намагалися їх утішити, опікувалися ними, проте в глибині душі думали: чи не буду я наступним? Чи десь у дорозі затрималась добра новина? Чи дуже погана?

Тільки-но замість надій постали факти, Руді вирішив, що вся його рідня загинула. "У такого шлемазла, як я, інакше й бути не може". І справді, тиждень за тижнем отець Понс повертався зі зловісним підтвердженням: його старший брат, потім інші брати, потім сестри, а тоді й батько загинули в газових камерах Освенцима. Щоразу неймовірний безмовний біль причавлював мого друга: ми годинами лежали горілиць у траві, тримаючись за руки й дивлячись у небо, повне сонця й ластівок. Гадаю, він плакав, та я не смів повернути голову, бо боявся принизити його.

Якось увечері отець Понс повернувся з Брюсселя розчервонілий — надто швидко крутив педалі свого велосипеда — і кинувся до Руді.

— Руді, твоя мама жива! У п'ятницю вона прибуде до Брюсселя разом із тими, хто вижив.

Тієї ночі Руді так плакав від полегшення, що я боявся, аби він не помер, задихнувшись від сліз перш ніж побачить свою маму.

У п'ятницю Руді піднявся ще до світанку, щоб умитися, одягтися, почистити взуття, словом, прибрати вигляду буржуа, — таким ми його ніколи не бачили, причому, дивлячись на напомаджене й укладене в кок волосся, я впізнав його лише по вухах, що стирчали, як у фавна.