Диваки і зануди - Сторінка 2

Відблиски світла мерехтіли на шпалерах, що були темніші в тих місцях, де висіли картини і ще бозна-що. Ясний місяць своїм зневажливим оком споглядав виставу, яка відбувалася всередині: танці, що вирували посеред покинутих меблів, столи, завалені тарілками з рештками недоїденої їжі, порожніми келихами та незагашеними недопалками сигарет.

Ми примостилися поміж своїх манатків. Я поклала голову мамі на коліна.

— У мене таке відчуття, наче ми щось забули, — сказала вона і погладила мого лоба.

Я нічого не відповіла. Мене те не обходило. Вона весь час щось забувала. До того ж чимало речей мама лишала зумисне. Я задрімала під гул мотора і не бачила ані мостів, ані доріг, якими їхали, ані тих тисяч свічок, якими Стокгольм оздоблює свій торт на день народження.

Другий розділ

У якому ми помічаємо, що саме забули,

і шукаємо пропажу,

а я міркую про те, чи добре мати таку маму, як моя

Сонце било у вікна, на яких ще не висіли штори, а шибки були дуже брудні й заяложені. Світло сліпило мені очі. Я прокинулася від свистоподібного хропіння.

То хропіла мама.

Вона спала на матраці, покладеному поверх картонних коробок. Одна нога в блискучій панчосі звисала вниз. Сама я лежала долі, закутана у вовняні ковдри.

Але щось було не так!

Я звикла прокидатися зовсім інакше. Не від маминого хропіння і не від сонця, що сліпить очі на чужій підлозі. Як правило, мене будив прохолодний вологий ніс, що тицявся або в живіт, або під пахву, або у вухо. І тоді так приємно було прокидатися!

Я сіла і прислухалася.

Надворі кричали чайки й співали дрозди. І з ящиків долинало звичне цокання годинників. Але нізвідки не чути було ані приємного для слуху тупання собачих лап по лінолеуму, ані вдоволеного скреготіння собачих зубів, що вгризалися в чийогось шкіряного черевика, ані звуків, схожих на булькання та сопіння, що виривалися у Кільроя вві сні.

Раптом я збагнула: таж ми забули Кільроя!

Як можна було забути свого собаку?

Я просто оскаженіла, коли подумала про це. Неймовірно! Невже таке може бути? Щоправда, для мами то була найприродніша у світі річ. Дяка Богу, що вона не забула мене.

Хоч я й передчувала, що це нічого не дасть, та все ж вирішила пройтися по будинку. Я навіть нашорошила вуха, чи не почую якого-небудь незвичного, схожого на собачий, писку з котрогось ящика. Але, крім цокання годинників, нічого не було чути.

Чим довше я шукала, тим більше сердилася, бо знала, що все дарма. Я пройшла так звану велику кімнату, заглянула на кухню і пробралася скрипучими східцями нагору. Там було дві кімнати. В одній мала жити я. У тій, що з краєвидом на озеро і сміттєзвалище. Друга правитиме за спальню мамі та Інґве.

Інґве — то і був той фрукт, із яким мама зійшлася. У мене було таке враження, ніби вона знайшла його там, де на дурняк продавали щонайзанудніших зануд. Він носив краватку і капелюхи, щоб ніхто не помітив його залисин.

Як усе безнадійно! Спершу мене відірвали від Лоли, Уліси та решти друзів у Веллінґбю і привезли до цього задрипаного помешкання в Чютагейті. І тепер мені доведеться жити з якимось недоумком. А на довершення усіх нещасть я, мабуть, ніколи не побачу Кільроя! Як на один раз, то вже занадто!

Я кинулася сходами вниз так, що вони аж зарипіли, стрілою промчала через кухню, мимохіть зачепила кілька мисок, і вони торохнули додолу. Від такого гуркоту будь-хто прокинувся б. Але мама спала непробудним сном. Її хропіння вже скидалося на тигряче гарчання з глухим присвистом. На обличчі в неї була широка усмішка. Ти ба — вона ще й усміхалася!

Я схопила щось із сумки й пожбурила в неї. То було півпакета пшеничного борошна. Воно влучило їй у голову і здійняло навколо неї білу хмару пороші.

— Чого ти не можеш поводитись, як інші мами? — закричала я.

— Агов! — долинув десь із хмари сонний голос. — Хто там?

— Чого ти не можеш бути звичайнісінькою мамою? — репетувала я.

— Це ти, сонечко? — закашляла мама. — Що сталося?

— Чого ти завжди все забуваєш? — заголосила я.

Сльози випікали мені очі. Я схопила пачку макаронів і кинула в маму.

— Яка тебе муха вкусила? — верескнула вона. — Що все це означає?

— Це тебе муха вкусила! — заревла я.

Я схопила праску. Але тепер мама була напоготові й зловила її в повітрі.

— Ану перестань, Симоно! — мовила вона. — Це вже не смішно!

Ага, так я тобі й перестану! В один мент я знайшла ящик, де лежали черевики, зубні пасти та мило, і перевернула все те гамузом на неї. Її накрило градом із черевиків на високих підборах, усіляких шкіряних, позолочених та модельних черевиків і сандаль. Я плакала і кидала.

— Вгамуйся! — крикнула вона. — Чого ти хочеш?

— Я хочу мати звичайнісіньку нормальну маму, — запхинькала я. — Таку, що нічого не забуватиме.

Тоді мама злізла з матраца. І обняла мене. Ми лежали на підлозі, і моє тіло здригалося від ридань. Мама була біла від борошна. До того ж з її губи, куди влучив черевик, текла кров.

У неї був жалюгідний вигляд.

— То що я тепер забула? — спитала вона.

— Нічого особливого, — відповіла я, не приховуючи єхидства. — Хіба що нашого собаку.

— Кільроя, — зітхнула мама. — Я так і знала, що ми щось забули.

— Я не хочу втратити Кільроя, — мовила я і гикнула.

— Серденько, він напевно знайдеться, ось побачиш, — сказала вона і провела своєю великою долонею по моїх мокрих щоках. — Ми його неодмінно знайдемо, доню.

Та голос у неї був такий сумний, ніби сама вона не вірила в те, що казала. Тієї миті з'явився Інґве з двома громіздкими дорожніми сумками в руках і в недоладному капелюсі на голові.

— Як добре, що ви в такому чудовому гуморі, — мовив він.

Ми взяли Інґвин автомобіль, щоб з'їздити подивитися, чи наш Кільрой і досі у Веллінґбю. То був невеличкий жовтий фіат, яким мама ганяла, як навіжена. Інґве не любив ганяти. Він їздив так повільно, що мама від нетерплячки совалась на сидінні. Коли ж мама була за кермом, у Інґве хололо всередині і йому робилося зле. Тож він лишився вдома.

— Їдь обережно, — попросив він, коли ми рушали.

— Але без маленьких прим'ятин не обійдеться, — відказала я.

Була неділя, припікало сонце, ось-ось мали розпуститися дерева, посвистували зяблики, синиці і дрозди. Дорога була забита автомобілями, що їхали, кому куди треба.

— Ну й люди! Не їдуть, а повзуть, як сонні мухи, — нарікала мама і так різко звертала то в один бік, то в другий, що я аж качалася по задньому сидінні. — Не дивно, що вони за кермом засинають і врізаються в придорожні стовпи або ще кудись.

Зрештою ми дісталися до нашого колишнього будинку, що якимось дивним чином уже здавався чужим. Біля входу стояла пані Енґман, тримаючи під пахвою наш допотопний килим, скручений у рулон. Вона неабияк збентежилася і не знала, що з ним робити.

— Знаєте, я подумала, що його треба витрусити, — мовила вона.

— Можете взяти того старезного килима собі, люба пані Енґман, — сказала мама. — Так було задумано.

— Що ж, тоді дякую, — відповіла вона.

— Ви не бачила Кільроя? — спитала я.

Ні, пані Енґман не бачила Кільроя. І в помешканні його не було. Там витав тяжкий дух, що лишився від учорашнього святкування та гармидеру. На підлозі валялися рештки їжі. Обідраний стілець у стилі Карла Югана стояв прихилений до стіни. Більше ніяких меблів не було видно. Мама зняла зі стелі кришталеву люстру й завдала її собі на плечі, ніби то був наплічник.

— Візьмемо собі, — мовила мама. — Якщо вже нею ніхто не заохотився.

Дорогою назад я сиділа поруч із кришталевою люстрою. Вона подзенькувала на поворотах. А так в автомобілі панувала тиша. Нам було сумно й не хотілося говорити про те, що думалось. Мама намагалася їхати поволі, щоб я могла помітити Кільроя, якщо він тюпашитиме дорогою.

Але він не тюпашив дорогою. Ми зробили чималий гак і об'їхали місто вздовж і впоперек. Було очевидно, що ніхто з нас не хоче повертатися в порожнечу з картонними коробками. Ми зупинялися біля Хмільника та інших парків і всюди його видивлялися. Може, він подався шукати місце, де є інші собаки. Якщо так, то він не повинен відчувати себе дуже самотнім, сказала мама.

У Єрдеті було повно і великих слинявих собацюр, і таких, що більше скидалися на довгошерстих морських свинок. Ми з мамою розійшлися шукати в різні боки.

Коли я повернулася назад, біля мами зібралася юрба. Мама причепилася до білого шпіца, що хіба лиш трішечки нагадував Кільроя. Навпроти неї стояв чоловік, одягнений у зелений єгерський плащ і в кепку, насунуту на самі брови. Обличчя в нього було витягнуте й червоне як рак.

— Ах ти ж, пико косоока, відпусти мого собаку! — закричала мама і вп'яла в чоловіка свої несамовито золотисті очі.

Чоловік на крок відступив. Він і справді був трохи косоокий. А потім почервонів ще дужче.

— Що за нахаба! — засопів він. — Дайте, будь ласка, моєму собаці спокій і йдіть собі звідси. А то я за себе не ручуся.

— Ти мені погрожуєш, жирний кабанюко? — засичала мама. — Спершу привласнив мого собаку, а тоді накидаєшся на порядних жінок! Це в тебе така недільна розвага чи що?

Часом мама розходжувалася так, що будь здоров. А тепер була геть сама не своя. На її виправдання можна сказати лиш те, що вона справді думала, ніби то був Кільрой. Мама ніколи не розбиралася в собаках. І в людях іноді також.

— Неймовірно, — засопів чоловік, і його очі під кепкою забігали, мов кулі в ігровому автоматі. — Ви що — жартуєте?

— Тобі краще знати, — засичала мама. — Я вже стомилася, голубе. Відпусти собаку і згинь.

Чоловік відпустив собаку, щоб ущипнути себе за щоки пальцями, схожими на сосиски. Він хотів переконатися, що не спить, а якщо і спить, то йому сниться якийсь поганий сон.

Чоловік підступив ближче до мами. Він так тремтів від обурення, що поли зеленого плаща розвівалися дзвоном навколо його дебелих дорожніх черевиків.

— Ось я вам покажу, чий це собака! — запихтів він і замахнувся на маму руками.

Зараз почнуть битися, подумала я. Але саме тієї миті кілька кремезних хлопців у спортивних костюмах схопили чоловіка за руки.

— Ану вгамуйся трохи й охолонь, — сказав один із них. — Ти поводишся по-дурному.

— Ну й типи тут у вас, — зітхнула мама.

У червоній вечірній сукні, яку вона похапцем натягнула на себе в останню мить, коли ми їхали з дому, вигляд у неї був ніби в розгніваної богині. Вітер, що завжди гуляв на Єрдені, напинав легку тканину її сукні, мов крила розлюченого ангела.