Дівчина-кульбабка

Роберт Янг

Дівчина-кульбабка

переклад з англійської — Володимир Влад

Щиро вдячний за допомогу, коментарі та критику наступним людям: Bobua, radus, VDV.

Окрема подяка пану SS. за редакторські правки та урок перекладацької майстерності.

Побачивши на пагорбі дівчину, Марк згадав вірш Едни Сент-Вінсент Міллей [1]. Можливо через те, як дівчина стояла на вечірньому сонці й вітер грався її кульбабово-золотавим волоссям, а може й через те, як старомодна біла сукня тріпотіла на її довгих та струнких ногах. В будь-якому разі, він знав напевне, що вона незрозумілим чином перенеслася з минулого в сьогодення. Це враження виявилося помилковим: як потім з'ясувалося, вона з'явилася не з минулого, а з майбутнього.

Він зупинився на деякій відстані від неї, важко дихаючи після сходження на пагорб. Вона ще не бачила його, і він придумував, як сповістити її про свою присутність не злякавши. Намагаючись щось придумати, він дістав люльку, набив її й розпалив, прикриваючи долонями від вітру. Коли він знову поглянув на неї — вона вже повернулася до нього й з цікавістю розглядала його.

Він повільно підходив до неї, гостро відчуваючи близькість неба й насолоджуючись подихом вітру в лице. Потім подумав, що йому варто частіше прогулюватися. Досі він йшов лісом, а тепер ліс, який подекуди вже займався вогненними фарбами осені, розкинувся далеко внизу, а за лісом виднілося маленьке озерце до якого притулилася хатинка й місток для риболовлі. Коли дружину Марка зненацька викликали на засідання суду присяжних, в якості одного з присяжних, — він був вимушений провести два тижні решти відпустки на самоті. Удень він ловив рибу з містка, а прохолодними вечорами читав, сидячи біля великого каміна у вітальні. Через два дні таке існування йому набридло і він подався блукати лісом, вийшов до пагорба, піднявся на нього й побачив дівчину.

Підійшовши ближче, він побачив, які в неї блакитні очі — блакитні, як небо, на тлі якого вимальовувався її стрункий силует. Її овальне обличчя було юне, ніжне і чарівне. Це викликало настільки сильне почуття дежавю, що він ледве стримав бажання простягнути руку й погладити дівчину по приголубленій вітром щоці. І хоча його рука не ворухнулась, та він відчув, як тремтять кінчики пальців.

Але ж мені сорок чотири, а їй навряд чи більше двадцяти, подумав він зі здивуванням. Господи, що на мене найшло?

— Насолоджуєтесь краєвидом? — голосно запитав він.

— О, так — сказала вона й повернулася захоплено змахнувши руками. — Правда ж, як гарно!

Він подивився туди ж.

— Так, — сказав він.

Внизу знову починався ліс. Його теплі вересневі фарби затопили всю долину, обійняли село, яке виднілося за кілька кілометрів, і поступово блякли на підступах до передмість. А вдалині розмитий легким туманом виднівся зубчастий силует Коув-сіті, подібний на розтягнений середньовічний замок — в тумані він здавався якимось зовсім нематеріальним, казковим.

— Ви теж з міста? — запитав він.

— Деякою мірою, так, — відповіла вона й посміхнулася. — Я з Коув-сіті, яке старше за це на двісті сорок років.

З посмішки він зрозумів, що вона й не сподівається, що він їй повірить, але що в глибині душі їй було б приємно, якби він вдав, що вірить їй. Він теж посміхнувся.

— Тобто з міста дві тисячі двісті першого року нашої ери? — сказав він. — Мабуть, до того часу місто неймовірно виросло.

— Так, виросло, — відповіла вона. — Тепер це частина гігантського міста, яке доходить аж сюди. — Вона показала на край лісу біля підніжжя пагорба. — Дві тисячі сорокова вулиця проходить прямо через той кленовий гайок, — продовжувала дівчина. — Бачите ті акації?

— Так, — сказав він, — бачу.

— Там тепер нова площа. І на ній такий великий магазин, що ледь за півдня обійдеш. Там можна купити майже все — від аспірину до аероавтівок. А поруч з ним, там, де у вас буковий гай, великий магазин одягу, у якому продають останні витвори найкращих модельєрів. Цю мою сукню я купила сьогодні вранці. Правда, дуже гарна?

Гарною, якщо так можна висловитися, сукню робила дівчина. Але він все ж ввічливо подивився на сукню. Вона була зшита з невідомого йому матеріалу, створеного начебто із суміші цукрової вати, морської піни й снігу. Вже не було меж можливостям виробників синтетичних тканин — як, очевидно, і не було меж небилицям, які вигадують молоденькі дівчата.

— Напевно, ви прибули сюди машиною часу, — сказав він.

— Так, її винайшов мій батько.

Марк уважно подивився на неї. Такого щирого виразу обличчя він ніколи не бачив.

— І часто ви тут буваєте?

— Так. Це мої улюблені просторовочасові координати. Інколи я стою тут годинами, дивлюся й не можу надивитися. Позавчора я бачила кролика, вчора — оленя, а сьогодні — вас.

— Але як же це так — учора, — запитав Марк, — якщо ви щоразу повертаєтесь в той же самий час?

— А, я розумію, що ви маєте на увазі. Справа в тому, що плин часу діє на машину, як і на все інше, і щоб повернутися в ті ж самі координати, потрібно переводити машину назад кожні двадцять чотири години. Але я цього ніколи не роблю, тому що мені більше подобається вертатися в різні дні.

— Ваш тато коли-небудь бував тут з вами?

Високо над головою ліниво пропливав гусячий клин, і дівчина деякий час стежила за ним.

— Мій тато хворий, — нарешті сказала вона. — Він би з радістю прийшов, якби тільки міг. Але я розповідаю йому про все, що бачу, — поспішно додала вона, — а це майже те саме. Наче він справді буває тут. Ви так не вважаєте?

В її погляді було таке бажання почути підтвердження, що це вразило його до глибини душі. — Звичайно, — сказав він, а потім додав: — Мабуть чудово мати машину часу.

Вона кивнула з серйозним видом.

— Щедрий дарунок людям, які люблять природу. В двадцятьтретьому столітті таких гарних місцин залишилося зовсім небагато.

Він посміхнувся.

— Їх не так вже й багато й у двадцятому столітті. Я б сказав, що цей куточок єдиний в свому роді. Треба частіше бувати тут.

— Ви десь тут живете? — запитала дівчина.

— Я живу в хатині десь за три милі звідси. Вважається, що я у відпустці, але виходить щось не те. Дружину викликали виконувати її громадянський обов'язок в суді присяжних, тож вона не могла поїхати зі мною. Відкладати відпустку було вже пізно, от і доводиться мені не за власним бажанням бути кимось схожим на Торо [2]. Мене звати Марк Рендольф.

— А я Джулія, — сказала вона. — Джулія Денверс.

Ім'я їй пасує. Пасує так само, як і біла сукня, блакитне небо, пагорб і вересневий вітер. Напевно, вона живе в тому маленькому селищі в лісі, але яке це має значення. Якщо вона хоче прикидатися людиною з майбутнього, то це її справа. Набагато важливіше почуття, які він відчув при першому погляді на неї, і ніжність, яка охоплює його щоразу коли він дивиться на її приємне обличчя.

— Чим ви займаєтеся, Джуліє? — запитав він. — Чи ви ще навчаєтеся в школі?

— Я вчуся на секретаря, — відповіла вона. Виставивши вперед ногу, вона зробила граціозно повернулася і склала руки на грудях. — Мрію стати секретаркою , — продовжувала вона. — Адже це просто чудово — працювати у великій поважній установі й записувати, що говорять поважні люди. Пане Рендольф, хотіли б, щоб я була вашою секретаркою?

— Дуже, — відповів він. — Моя дружина була моєю секретаркою — це ще до війни. Саме тоді ми й познайомилися. — І навіщо я їй це розповідаю? — здивувався він.

— Вона була хорошою секретаркою?

— Найкращою. Мені було жаль втрачати такого працівника. Але, втративши її як секретарку, я отримав дружину, тож навряд чи це можна назвати втратою.

— Ні, не можна. Ну, пане Рендольф, мені вже час повертатися. Тато чекає моїх розповідей про те, що я бачила сьогодні, та й вечерю треба приготувати.

— Ви прийдете завтра?

— Напевно, прийду. Я буваю тут щодня. До побачення, містере Рендольф.

— До побачення, Джуліє, — сказав він.

Він дивився, як дівчина легко збігла вниз по схилу пагорба й зникла в кленовому гаю, де через двісті сорок років пройде дві тисячі сорокова вулиця. Він посміхнувся. Яка чарівна дитина, подумав він. Мабуть надзвичайно чудово мати таке невичерпне почуття чудесного і таку життєрадісність. Він особливо цінував ці якості, тому що сам ними не володів. У двадцять років він був серйозним юнаком і старанно навчався в юридичному інституті, в двадцять чотири він мав свою практику, хоча та була й невелика, але повністю забирала весь його час... ні, не повністю. Коли він одружився з Анною, в його житті настав недовгий період, коли робота відступила на другий план. А потім, коли почалася війна, був ще один період, цього разу триваліший, коли прагнення заробити побільше грошей здавалося недоречним і навіть нікчемним заняттям. Однак після повернення до цивільного життя ці нікчемні заняття знову завалили його, тим більше що тепер йому потрібно було утримувати дружину та сина. І з того часу він постійно працював, за винятком тих чотирьох тижнів, що він їх останніми роками дозволяв собі провести у відпустці. Два тижні він проводив з Анною й Джефом на курорті за їхнім смаком, а решту часу, коли Джеф повертався в коледж, вони з Анною жили в цьому будиночку на березі озера. Та цього року він проводив ці два тижні на самоті. Втім, не зовсім на самоті.

Він навіть не помітив, що його люлька згасла. Змагаючись із вітром, він, глибоко затягуючись, знову розкурив її, потім спустився з пагорба і лісом пішов назад до будиночка. Вже пройшло осіннє рівнодення й дні були значно коротші. Цей день майже закінчився, і густе вечірнє повітря ставало все вологішим.

Він йшов повільно, і, коли дістався озера, сонце вже зайшло. Озеро було маленьке, але глибоке, а дерева підступали до самої воді. Будинок стояв на деякій відстані від берега серед високих сосен, і від нього до містка вела звивиста стежина. Посипаний гравієм під'їзд позаду будинку вів до ґрунтової дороги, а та — до шосе. Його великий автомобіль стояв біля задніх дверей, готовий у будь-яку мить домчати Марка до цивілізації.

Марк приготував нехитру вечерю й з'їв її на кухні, потім пішов в вітальню читати. В гаражі тарахкотів генератор, проте без нього вечору бракувало би звичних для сучасної людини звуків. Діставши з добротно наповненої книжкової шафи біля каміну антологію американської поезії, він сів і відшукав вірш "Полудень на пагорбі" [3].