Дівчина-кульбабка - Сторінка 2

Він перечитав дорогоцінний вірш тричі, і щоразу він бачив її, освітлену сонцем, вітер грається її волоссям, а сукня, немов пухнастий сніг, в'ється її довгими красивими ногами. У горлі став клубок.

Він поклав книгу на полицю, вийшов на дерев'яний ґанок, набив та запалив люльку. Він змусив себе думати про Анну, згадав її обличчя — ніжне, але рішуче підборіддя, теплий, співчутливий погляд її очей з якимось дивним натяком страху, який він ніколи не міг збагнути; її гладенькі щоки й ласкаву посмішку — кожна риса здалася йому ще привабливішою коли він уявив собі її пухнасте світло-каштанове волосся й високу й граціозну фігуру. Думаючи про неї, він щоразу дивувався, що вона була непідвладна часу, адже залишалася такою ж гарненькою, як того далекого ранку, коли він підняв голову й раптом побачив біля свого столу сором'язливу дівчину. Незбагненно, що він через двадцять років з нетерпінням чекає побачення з іншою дівчиною, в голові у якої одні фантазії і яка годиться йому в дочки. Втім, це не зовсім так. Була якась мить, коли він похитнувся ось і все. Лише на коротку мить він втратив душевний спокій і втратив рівновагу. Тепер його ноги знову впевнено стоять на землі, як воно й має бути, і світ знову повернувся на орбіту здорового глузду.

Він вибив люльку й повернувся в будинок. У спальні роздягнувся, сковзнув в ліжко й вимкнув світло. Він хотів спати, та сон ніяк не приходив, і ось нарешті він заснув, — час від часу йому снилися сни, які неначе знущалися з нього.

"Позавчора я бачила кролика, — говорила дівчина — вчора — оленя, а сьогодні — вас".

* * *

Наступного дня вона вдягла блакитну сукню і перев'язала своє волосся кольору кульбаби такою ж блакитною стрічкою. Марк трохи постояв біля підніжжя пагорба, очікуючи, коли перестане спирати горло. Потім він піднявся на вершину, туди, де гуляв вітер, і став поруч із дівчиною. Він побачив м'яку лінію її шиї й підборіддя, і в нього знову перехопило подих. А коли вона повернулася й сказала: "Привіт, я й не думала, що ви прийдете", — він довго не міг вимовити жодного слова.

— Але я прийшов, — сказав він нарешті. — І ви теж прийшли.

— Так, — сказала Джулія. — Я рада вам.

Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на ней й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.

— Мій тато теж палить люльку, — сказала вона, — і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.

— Розкажіть мені про свого батька, — сказав він, — і про себе теж розкажіть.

І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько — фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.

Коли він змовк, вона сказала: — Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!

— Маючи у своєму розпорядженні машину часу, ви завжди можете перебратися до нас.

— Це не так вже й легко. Не говорячи вже про те, що мені навіть на думку не спаде покинути тата, а ще доведеться взяти до уваги й поліцію часу. Розумієте, подорожувати часом дозволяється тільки членам урядових історичних експедицій, а для простих людей це недоступно.

— Але вам це вдається досить непогано.

— Тільки тому, що мій батько винайшов власну машину й поліція часу нічого про неї не знає.

— Отже ви порушуєте закон.

Вона кивнула.

— Але тільки з точки зору поліції, тільки у світлі її концепції часу. У мого тата своя концепція.

Було так приємно слухати, як вона говорить, що не мало значення про що вона говорить, він бажав лише щоб вона говорила, і неважливо наскільки вигаданою була тема розмови. — Розкажіть мені про неї, — попросив він.

— Спочатку я розповім вам про офіційну концепцію. Ті, хто підтримують її, кажуть, що ніхто з майбутнього не повинен брати участь у подіях минулого, бо сама лише його присутність створить парадокс, і, щоб його врівноважити, повинні змінитися події в майбутньому. Тому Відділ подорожей в часі забезпечує допуск до машин часу тільки вповноваженим фахівцям і тримає поліцію часу, щоб не дати втекти в минуле тим, хто мріє про простіше життя й маскується під історика, щоб мати змогу постійно повертатися в якусь іншу епоху.

Але згідно з концепцією мого тата книга часу вже написана. З макрокосмічної точки зору, говорить мій тато, все, що має статися , вже сталося. Таким чином, якщо людина з майбутнього бере участь в події в минулому, то вона стає частиною цієї події з тієї простої причини, що вона була її частиною з самого початку, і парадокс не може виникнути.

Марк глибоко затягнувся люлькою. Йому це було необхідно.

— Схоже, ваш батько — це видатна особа, — сказав він.

— О, так! — Від захвату рум'янець на її щоках став іще густішим, підкреслюючи блакить її очей. — Ви не уявляєте, містере Рендольф, скільки книг він прочитав. Наша квартира повнісінька ними! Геґель, Кант і Хьюм; Айнштайн, Ньютон і Вайцзекер. Я... я навіть сама читала деякі з них.

— У мене теж багато книг. Насправді, я теж багато читаю.

Вона захоплено подивилася на нього.

— Як це чудово, містере Рендольф! — сказала вона. — Я впевнена, що в нас дуже багато спільних інтересів.

Далі, у розмові з'ясувалося, що в них і справді багато спільних інтересів. Втім, незабаром він усвідомив, що трансцендентна естетика і теорія відносності — не зовсім доречні теми розмов чоловіка з дівчиною на пагорбі вересневим вечором, навіть якщо чоловікові вже сорок чотири, а дівчині всього двадцять один. На щастя, розмова мала й приємні сторони, результатом їх жвавої дискусії на тему трансцендентної естетики стало не тільки виявлення апріорних та апостеріорних висновків, але й мікрокосмічних зірочок в її очах. Аналіз філософії Берклі дозволив помітити не тільки вади теорії єпископа, але й ніжний рум'янець дівочих щічок, у результаті ж обговорення теорії відносності з'ясувалося, що Е незмінно дорівнює ем-це-квадрат, а знання не тільки не шкодять жіночій чарівності, а є навіть важливим доповненням до неї.

Хороший настрій супроводжував його довше, ніж Марк на то заслуговував, і не полишив тоді коли він ліг спати. Цього разу він навіть не намагався думати про Анну — знав, що з цього нічого не вийде. Натомість він просто лежав в темряві і насолоджувався всіма випадковими думками, що приходили йому в голову, і всі вони стосувалися вершини вересневого пагорба та дівчини з волоссям кольору кульбаби.

"Позавчора я бачила кролика, вчора — оленя, а сьогодні — вас."

Вранці він поїхав у селище й зайшов на пошту перевірити чи немає йому листів. Листів не було. Його це не здивувало. Джеф так само, як і він, не любить писати листи, а Анна зараз, напевно, відрізана від зовнішнього світу. Ну, а щодо роботи, то він дозволив своїй секретарці турбувати його тільки в самих невідкладних випадках.

Марк подумав, чи не розпитати йому старого поштаря чи живе в околиці сім'я Денверс. Але вирішив не запитувати. Адже якщо запитати, то вся ретельно продумана Джулією версія розлетілася б на друзки, і хоча він не вірив в правдивість цієї історії, але не був настільки прозаїчною натурою, щоб руйнувати таку гарну вигадку.

Сьогодні на ній була жовта сукня, того ж відтінку, що й волосся. І знову в нього сперло подих, і знову він не міг вимовити жодного слова. Та коли ця мить минула і дар мови повернувся, — все стало на свої місця і їхні думки були як два бурхливі струмочки, які, весело дзюркотали, зливаючись в єдиний потік весь день до самого вечора.

— А завтра ви прийдете? Цього разу запитала вона. Втім, він сам хотів це запитати, але вона випередила його. І її слова піснею звучали в його вухах на зворотньому шляху через ліс до будинку і заколихали його після вечора на ґанку з люлькою.

Наступного дня, коли він піднявся на пагорб, там нікого не було. Спочатку розчарування приголомшило його, але потім він подумав, що вона всього лише запізнюється. Вона, мабуть, ось-ось з'явиться. Він сів на гранітну лавку, щоб почекати. Але її не було. Проходили хвилини, години. З лісу виповзли тіні й почали підніматися схилом вгору. Стало холодніше. Нарешті він здався й засмучений подався до будинку.

Не з'явилася вона й наступного дня. Ні наступного. Він не міг ані їсти, ані спати. Риболовля набридла. Не читалося. І весь цей час він ненавидів себе, ненавидів за те, що поводиться як закоханий підліток, за те, що нічим не відрізняється від будь-якого іншого дурня, якому вже за сорок, а він усе зваблюється гарненьким личком й стрункими ніжками. Ще зовсім недавно він би навіть не подивився на іншу жінку, аж ось ще й тижня не пройшло, а він не тільки почав задивлятися, але й закохався.

Коли, на четвертий день, він піднімався на пагорб, то вже й не сподівався побачити Джулію, аж раптом побачив її в променях сонця, й здалося, що він знову ожив. Цього разу вона була в чорному платті. Він мав би здогадатися чому її не було, та він не здогадався поки не підійшов до дівчини й не побачив сльози на її очах та зрадницьке тремтіння губ.

— Джуліє, що сталося?

Вона припала до нього й притислася обличчям до піджака, її плечі здригалися. — Помер мій тато, — сказала вона, і він звідкись знав, що це її перші сльози, що на відспівуванні покійника і похоронах вона не плакала й розридалася лише зараз.

Він ніжно обняв дівчину. Він ніколи не цілував її, не поцілував і зараз. Тільки провів губами по чолу, торкнувся волосся — оце і все.

— Співчуваю, Джуліє, — сказав він. — Я знаю, як багато він для вас значив.

— Він із самого початку знав, що вмирає, — сказала вона. — Знав, напевно, відтоді, як проводив у лабораторії досліди зі стронцієм-90. Але він нікому про це не сказав, навіть мені нічого не сказав... Я не хочу жити. Без нього мені немає для чого жити. Немає для чого, немає, немає!

Він міцно обійняв її.

— Ви ще щось знайдете, Джуліє.