Дівчинка з землі (збірка) - Сторінка 8

Щоб не зурочити, він провів чотири рази хвостом біля правого ока і сказав пошепки: — Баскурі-баріпарата.

— Коли починаєте? — спитав я.

— Тижнів через два стартуємо з Меркурія. Там наша тимчасова база.

— Дивне, непідходяще місце, — сказав я. — Половина планети розжарена, половина — крижана пустеля.

— Нічого дивного, — заперечив Громозека і знову потягся по валер'янку. — Ми там торік відшукали залишки корабля Північних мандрівників. От і працювали. Та що я все про себе та про себе! Ти мені краще про свій маршрут розкажи.

— Я знаю про нього тільки приблизно, — відповів я. — Ми облетимо спочатку кілька баз по сусідству із Сонячною системою, а потім підемо у вільний пошук. Часу — три місяці, корабель чималий.

— На Еврідіку не збираєшся? — спитав Громозека.

— Ні. Малий дракончик уже є в Московському зоопарку, а Великого дракончика, на жаль, ще ніхто не зміг піймати.

— Навіть якби ти його й піймав, — сказав Громозека, — все одно на твоєму кораблі везти його не можна.

Я згодився, що Великого дракончика на "Пегасі" не повезеш. Хоч би тому, що його денний раціон — чотири тонни м'яса та бананів.

Ми трохи помовчали. Приємно сидіти з давнім другом і нікуди не поспішати. Літня туристка в бузковій перуці, прикрашеній восковими квітами, підійшла до нас і боязко простягла блокнот.

— Не відмовте, — попросила вона, — написати мені автограф на згадку про випадкову зустріч.

— Чому б і ні? — сказав Громозека, простягши пазуристе щупальце по блокнот.

Старенька зажмурилася від жаху, і її тонка ручка затремтіла.

Громозека розгорнув блокнот і на чистій сторінці розгонисто написав:

"Прекрасній, юній землянці од вірного шанувальника з туманної планети Чумароз. Місяць. Ресторан "Місяцехід". З березня 2074 року".

— Спасибі, — прошептіла старенька і відступила дрібненькими кроками.

— Я добре написав? — спитав мене Громозека. — Зворушливо?

— Зворушливо, — згодився я. — Тільки не зовсім точно.

— А що?

— Це зовсім не юна землянка, а літня жінка. І взагалі — землянкою колись називали первісне житло, викопане у землі.

— Ой, яка ганьба! — засмутився Громозека. — Але ж у неї квіточки на капелюсі. Зараз же дожену її і перепишу автограф.

— Не варто, друже, — зупинив я його. — Ти її тільки перелякаєш.

— Так, важкий тягар слави, — мовив Громозека. — Але приємно усвідомлювати, що найвидатнішого археолога Чумарози впізнають навіть на далекому земному Місяці.

Я не став переконувати друга, що він помиляється. Я був певен, що старенька ніколи в житті не зустрічалася з жодним із космоархеологів. Просто її вразила зовнішність мого друга.

— Слухай, — сказав Громозека, — мені сяйнула ідея. Я тобі допоможу.

— Як?

— Ти чув про планету імені Трьох Капітанів?

— Десь читав, але не пам'ятаю, де і чому.

— Тоді чудово.

Громозека нахилився ближче, поклав мені на плече важке, гаряче щупальце, розправив блискучі пластинки на круглому, наче невелика повітряна куля, животі й почав:

— У секторі 19-4 є невелика незаселена планета. Раніше в неї навіть назви не було — тільки цифровий код. А чому так? Там на рівному кам'яному плато здіймаються три статуї. Поставлено їх на честь трьох космічних капітанів. Це були великі дослідники й відважні люди. Один із них був родом із Землі, другий — з Марса, а третій капітан народився на Фіксі. Пліч-о-пліч ці капітани проходили сузір'я, знижувались на планетах, на яких знизитися неможливо, рятували цілі світи, яким загрожувала небезпека. Це вони першими подолали джунглі Еврідіки, і один із них підстрелив Великого дракончика. Це вони відшукали і знищили гніздо космічних піратів, хоч піратів було вдесятеро більше. Це вони опустились у метанову атмосферу Голгофи і знайшли там філософський камінь, який загубив конвой Курсака. Це вони висадили отруйний вулкан, що загрожував знищити населення цілої планети. Про їхні подвиги можна говорити два тижні поспіль…

— Тепер я пригадав, — перебив я Громозеку. — Звичайно, я чув про трьох капітанів.

— Отож-бо, — пробурчав Громозека і випив склянку валер'янки. — Швидко ми забуваємо героїв. Соромно. — Громозека докірливо похитав м'якою головою і вів далі: — Кілька років тому шляхи капітанів розійшлися. Перший капітан захопився проектом "Венера".

— Авжеж, знаю, — сказав я. — То він — один із тих, хто міняє її орбіту?

— Так. Перший капітан завжди любив грандіозні плани. І коли дізнався, що вирішено перетягти Венеру якнайдалі від Сонця і змінити період її обертання, для того щоб люди могли її заселити, він одразу ж запропонував свої послуги проекту. І це славно, бо вчені вирішили перетворити Венеру в велетенський космічний корабель, а немає людини в Галактиці, яка б краще за першого капітана розумілася на космічній техніці.

— А інші капітани? — спитав я.

— Другий, кажуть, загинув невідомо де і невідомо коли. Третій капітан полетів у сусідню галактику й повернеться через кілька років. Так я хочу сказати, що капітани напевно зустрічали безліч рідкісних чудесних звірів і птахів. Від них напевно залишилися якісь записки,'; щоденники.

— А де вони?

— Щоденники зберігаються на планеті Трьох Капітанів. Поряд із монументами, які спорудили благородні сучасники за підпискою, проведеною на вісімдесяти планетах, міститься лабораторія і меморіальний центр. Там постійно проживає доктор Верховцев. Він знає про трьох капітанів більше за всіх у Галактиці. Якщо заїдеш туди — не пошкодуєш.

— Спасибі, Громозеко, — подякував я. — Може, тобі годі пити валер'янку? Ти сам мені скаржився, що вона погано впливає на серце.

— Що вдієш! — сплеснув щупальцями мій друг. — У мене ж три серця. На якесь із них валер'янка впливає дуже шкідливо. Але я ніяк не можу зрозуміти, на яке.

Ми ще цілу годину згадували давніх знайомих і пригоди, що їх нам довелося пережити разом.

Зненацька двері в хол розчинились і з'явилася юрба людей та інопланетників. Вони несли на руках футболістів збірної Землі. Грала музика, лунали веселі вигуки.

Із юрби вискочила Аліса.

— Ну що! — крикнула вона, побачивши мене. — Не допомогли фіксіанцям варяги з Марса! Три-один. Тепер зустріч на нейтральному полі!

— А як же третій "Б"? — спитав я єхидно.

— Їх не було, — відповіла Аліса. — Я б їх неодмінно побачила. Напевно, третій "Б" перехопили і відправили назад. У мішках із-під картоплі. Так їм і треба!

— Ти вредна людина, Алісо, — сказав я.

— Ні! — заревів ображено Громозека. — Ти не маєш права так кривдити беззахисну дівчинку! Я не дам її скривдити!

Громозека обхопив Алісу щупальцями і підняв до стелі.

— Ні! — повторював він обурено. — Твоя донька — моя донька. Я не дозволю!

— Але ж я не ваша донька, — мовила зверху Аліса.

Вона, на щастя, не дуже злякалася.

Та куди сильніше злякався механік Зелений. Він тієї миті зайшов у хол і раптом побачив, що Аліса пручається в щупальцях велетенського чудовиська. Мене Зелений навіть не помітив. Він кинувся до Громозеки, розмахуючи рудою бородою, як знаменом, і з розбігу врізався в круглий живіт мого друга.

Громозека підхопив Зеленого вільними щупальцями і посадив на люстру. Потім обережно опустив Алісу і спитав мене:

— Я трохи погарячився?

— Трохи, — відповіла за мене Аліса. — Спустіть Зеленого на підлогу.

— Не буде кидатися на археологів, — відповів Громозека. — Не хочу його знімати. Привіт, побачимося ввечері. Я згадав, що мені треба до кінця робочого дня побувати на базовому складі.

І, лукаво підморгнувши Алісі, Громозека, похитуючись, пішов у бік шлюзу. По холу хвилями розходився запах валер'янки.

Зеленого ми зняли з люстри з допомогою футбольної команди, а на Громозеку я трохи образився, бо мій друг хоч і талановитий учений та вірний товариш, але погано вихований, і його почуття гумору іноді набуває дивних форм.

— Так куди ми летимо? — спитала Аліса, коли ми підходили до корабля.

— Найперше, — відповів я, — відвеземо вантаж на Марс і розвідникам Малого Арктура. А звідти — прямим ходом у сектор 19-4, на базу імені Трьох Капітанів.

— Хай живуть три капітани! — вигукнула Аліса, хоч вона про них ніколи раніше не чула.

Розділ 4

ПРОПАЛИ ГОЛОВАСТИ

Розвідники Малого Арктура зустріли "Пегас" дуже врочисто. Тільки-но ми опустилися на металевий настил посадочного майданчика, який захитався під вагою корабля і в щілини між смугами бризнула руда гнила вода, вони хвацько підкотили до нас на всюдиході. Із всюдихода вийшли три добрих молодці в червоних чумарках, одягнених поверх скафандрів. За ними вийшли ще три космонавти в розкішних сарафанах, також надітих поверх скафандрів. Молодці й молодиці несли хліб-сіль на тарелях.

А коли ми зійшли на мокрі металеві смуги космодрому, вони наділи нам на шоломи скафандрів вінки із тамтешніх пишних квітів.

У нашу честь у тісній кают-компанії бази розвідників було приготовлено урочисту вечерю. Нас пригощали консервованим компотом, консервованою качкою і консервованими бутербродами.

Механік Зелений, який був на "Пегасі" шеф-кухарем, теж не осоромився — він поставив на святковий стіл справжні яблука, справжні збиті вершки із справжньою смородиною і, найголовніше, справжнісінький чорний хліб.

Аліса була головним гостем. Усі розвідники люди дорослі, їхні діти лишилися вдома — на Марсі, на Землі, на Ганімеді, і вони дуже скучили без справжніх дітей. Аліса відповідала на різні запитання, чесно старалася здаватися тупішою, ніж вона є насправді, а коли вернулися на корабель, поскаржилась мені:

— Їм так хочеться, щоб я була маленькою нетямою, що я не стала їх засмучувати.

Наступного дня ми передали розвідникам усі вантажі й посилки, але, на жаль, виявилося, що на полювання за тутешніми звірами вони нас запросити не зможуть: починався сезон бур, усі річки й озера повиходили з берегів, і мандрувати планетою було майже неможливо.

— Хочете, ми вам головаста піймаємо? — спитав начальник бази.

— Ну, хоча б головаста, — згодився я.

Мені доводилося чути про різних рептилій Арктура, але з головастом я ще не зустрічався.

Години через дві розвідники принесли великий акваріум, на дні якого дрімали метрові головасти, схожі на гігантських саламандр. Потім розвідники втягли по трапу ящик з водоростями.

— На перших порах вистачить, — сказали вони. — Врахуйте, головасти дуже ненажерливі і швидко ростуть.

— Треба готувати більший акваріум? — запитав я.

— Краще навіть басейн, — відповів начальник розвідників.

Його товариші тим часом втягали по трапу ще один ящик із кормом.

— А як швидко вони ростуть? — поцікавився я.

— Досить швидко.