Дивовижна Країна Оз - Сторінка 3

— А в Смарагдовому Місті все зелене, на Сході, — все блакитне, в південному Краї Ковтачів — усе рожеве, а в західному Краї Моргунів, де править Залізний Лісоруб, — усе жовте.

— А-а, — задумливо протягнув Джек. Тоді він трошки помовчав і перепитав: — Ти кажеш, що моргунами править Залізний Лісоруб?

— Так, це він допоміг Дороті перемогти Злу Чаклунку Заходу, і на подяку за це моргуни вибрали його своїм правителем, а Страшила народ Смарагдового Міста зробив своїм королем.

— Оце так! — зітхнув Джек. — Я зовсім заплутався. Хто такий Страшило?

— Ще один друг Дороті, — відповів Тіп.

— А хто така Дороті?

— Це дівчинка, яка прилетіла з Канзасу, краю, що пролягає десь у Іншому Світі. Вона прилетіла сюди на смерчі, а в мандрівці Країною Оз її супроводжували Страшило і Залізний Лісоруб.

— А де вона тепер? — не вгамовувався Гарбузова Голова.

— Глінда, правителька ковтачів, допомогла їй повернутися додому, — відповідав хлопчик.

— А що сталося зі Страшилом?

— Я вже казав тобі. Він править Смарагдовим Містом, — терпляче розтлумачував йому Тіп.

— А я думав, що ним править чарівник — здається, ти сам так сказав, — бідолашний Джек зовсім заплутався.

— Сказав, але не так. Слухай ще раз і будь уважний, — Тіп намагався говорити повільно, дивлячись просто в очі усміхненому Джекові. — Дороті подалася до Смарагдового Міста просити чарівника, щоб той відіслав її назад до Канзасу. Страшило і Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Та чарівник не зміг їй допомогти — він виявився не настільки й могутнім. Коли його налякали тим, що розкажуть усім правду, він зробив величезну повітряну кулю і полетів на ній невідомо куди, і з того часу ніхто його не бачив.

— Неймовірно захоплива історія, — здивовано підсумував Джек, — і я зрозумів у ній усе без винятку, крім твоїх пояснень.

— Ось і добре, — сказав Тіп. — Після того, як чарівник полетів собі, народ Смарагдового Міста вибрав Страшила своїм королем, і, подейкують, кращого правителя, ніж він, ще треба пошукати.

— Ми з ним познайомимося? — поцікавився Джек.

— Можемо познайомитися, — відповів хлопчик, — якщо ти, звісно, не проти.

— У жодному разі, дорогий батечку, — сказав Гарбузова Голова. — Я завжди тебе в усьому підтримуватиму.

4. Тіп намагається чаклувати

Невисокий і худенький на вигляд хлопчик дуже ніяковів, коли його називав батьком незграбний здоровило з гарбузовою головою. Щоб уникнути пояснень, він вирішив змінити тему розмови і запитав:

— Ти не втомився?

— Анітрошки, — відповів товариш. — Але, — далі вів він, поміркувавши, — якщо я буду так крокувати ще довго, мої дерев'яні суглоби дуже швидко вийдуть з ладу.

"А він має рацію", — подумав Тіп. І одразу ж пошкодував про те, що не підігнав дерев'яні частини тіла одна до одної акуратніше. Але хіба ж він міг подумати, що опудало, яке він змайстрував, аби посміятися над бабцею Момбі, оживлять за допомогою чарівного порошку?

Що ж, докоряти собі не було сенсу, треба було подумати про те, як допомогти Джеку.

Тим часом вони вийшли на лісову галявину і хлопчик присів відпочити на старі козла для пиляння дров, залишені тут якимось Лісорубом.

— Ти не хочеш сісти? — запропонував Тіп Гарбузовій Голові.

— Це не зашкодить моїм суглобам? — обережно поцікавився той.

— Навпаки, вони перепочинуть, — завірив його хлопчина.

Джек спробував було сісти, але ноги під ним підігнулися в колінах, і він гупнув на землю з таким тріском, що Тіп злякався, чи не розпався бідолаха на дрова.

Він кинувся до чоловічка, підняв його, розпрямив руки і ноги, помацав голову, перевіряючи, чи вона часом не тріснула. Джек виявився цілим і неушкодженим, але Тіп вирішив на майбутнє застерегти його:

— Напевно, тобі краще буде про всяк випадок стояти.

— Дуже добре, дорогий батечку, як скажеш, так і робитиму, — відповів Джек із незмінною посмішкою, зовсім не збентежений своїм падінням.

Тіп знову сів, а Гарбузова Голова одразу ж закинув нове питання:

— А що це за штука, на якій ти сидиш?

— Це козла, — відповів хлопчик і миттю розкаявся, бо Джек вимагав детальніших пояснень.

— Що таке "козла"?

— Козла? По-перше, їх не можна плутати з козлами, — почав Тіп, намагаючись говорити якомога зрозуміліше. — Козли — це тварини, у них у кожного є голова і хвіст, як, наприклад, у коня.

— Я зрозумів, — бадьоро промовив Джек. — На такому коні ти ось зараз сидиш.

— Ти знову все переплутав, це зовсім не кінь, — перебив його Тіп.

— Нічого я не переплутав: ось — чотири ноги, ось — голова, а ось — хвіст.

Тіп подивився на козла уважніше й помітив, що Гарбузова Голова, як це не дивно, не помиляється. Стовбур дерева, що слугував за перекладину, справді скидався на тулуб, а гілка, що стирчала на одному з його кінців, була дуже схожа на хвіст. На іншому кінці відстовбурчувалися два сучки, що нагадували очі, а під ними шматок дерева був так чудернацьки виструганий, що його можна було прийняти за рот. А за ноги слугували чотири дерев'яних бруски, поперек яких клали колоду для розпилювання.

— Ця штука справді нагадує коня, — погодився Тіп. — Тільки справжні коні, як і справжні козли, бігають і їдять траву а ці козла зроблені з дерева спеціально щоб пиляти дрова.

— А якби вони були живі, то бігали би та їли траву? — запитав Гарбузова Голова.

— Ну, може, й бігали б, а от щодо трави — сумніваюся, — розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. — І як вони можуть ожити, якщо вони дерев'яні?!

— Але ж я ожив, — заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.

— Так не сам по собі! — вигукнув він. — А лише завдяки чарівному порошку, який зараз лежить у мене в кишені!

Раптом хлопцеві сяйнула думка, він дістав перечницю і з цікавістю подивився на неї.

— Цікаво, — промовив він задумливо, — чи зможе порошок оживити козла?

— Якщо їх оживити, — незворушно міркував Джек, якого, здавалося, нічим не здивуєш, — я зможу їхати верхи й не перенапружуватиму свої суглоби.

— Ну що ж, спробую! — вигукнув хлопчик, підхоплюючись на рівні. — От тільки, боюся, вже забув, що саме казала бабця Момбі і як вона розводила руками.

Він думав якусь хвилину, й оскільки сидів за загорожею близенько та бачив кожен рух старої відьми й чув кожне її слово, то вирішив, що зможе повторити все точнісінько так, як вона говорила та робила.

Тож спочатку він витрусив трошки оживлювального порошку з перечниці на козла. Потім підняв угору ліву руку відігнув мізинець і промовив:

— Вау!

— Що це ти таке кажеш, дорогий батеньку? — поцікавився Джек.

— Сам не знаю, — відповів Тіп. Потім він підняв праву руку, відстовбурчив великий палець і сказав: — Тау!

— А це що означає, дорогий батеньку? — і далі напосідав Джек.

— Це означає, що тобі краще помовчати! — відповів хлопчик, не бажаючи, щоб йому заважали в такий відповідальний момент.

— Розумію, розумію! — закивав Гарбузова Голова зі своєю незмінною посмішкою.

Тіп тепер підняв обидві руки над головою, широко розчепірив пальці й голосно закричав:

— Пау!

Миттю козла заворушилися, потягнулися, позіхнули, широко роззявивши при цьому рота-зарубку й струшуючи залишки порошку зі спини.

— Молодець! — закричав Джек, а хлопчик стояв, не вірячи своїм очам. — Ти в мене хоч куди, дорогий батеньку!

5. Живі кóзла

Кінь, який за мить до цього був усього лише козлами, відчував подив не менший, ніж Тіп. Він витріщав очі на всі боки, розглядаючи світ, у якому йому тепер випало жити. Потім спробував роздивитися себе самого, але не мав шиї, тому, на жаль, не міг повернути голову і змушений був крутитися дзиґою. Він так незграбно рухався, що зрештою налетів на Джека — Гарбузову Голову і пхнув його — той гепнувся, де стояв, на узбіччі дороги. Стурбований не на жарт, Тіп закричав:

— Тпру! Ану ж бо, тпру!!!

Козла не звернули на окрик жодної уваги, стрибання навколо себе тривало, і вже наступної миті нога дерев'яного скакуна гепнула ступню Тіпа з такою силою, що хлопчик підстрибнув від болю. Він відскочив убік на безпечну відстань і звідти знову закричав:

— Тпру! Тпру, я тобі кажу!

Джек примудрився сісти й тепер дивився на Коня з великою цікавістю.

— Мені здається, що ця тварина тебе не чує, — зауважив він.

— Хіба я кричу недостатньо голосно? — сердито запитав Тіп.

— Але в нього немає вух, — розважливо пояснив Гарбузова Голова.

— Точно! — вигукнув Тіп, уперше звернувши увагу на цю обставину. — І як мені тепер його вгамувати?

Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.

Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна — крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.

Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:

— Хороший хлопчик! Хороший!

Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека — Гарбузову Голову.

— Треба для нього знайти вуздечку, — вирішив Тіп.

Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив'язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.

— Ну й сила! — захоплено вигукнув хлопчик. — Шкода тільки, що він такий норовливий!

— А що, коли зробити йому вуха? — запропонував Гарбузова Голова. — Тоді він тебе слухався б.

— Чудова думка, — зрадів Тіп. — Як це ти додумався?

— А я зовсім і не думав, — скромно зізнався Гарбузова Голова. — Тут думати нема чого.

Тіп дістав ножа й вистругав із кори молодого дерева кілька вух на пробу.

— Не варто робити їх надміру великими, — міркував він уголос, — бо інакше він у нас перетвориться на віслюка.

— Як це? — поцікавився Джек.

— Розумієш, кінь має вуха довші, ніж козел, а віслюк — довші, ніж кінь, — пояснив Тіп.

— А якби у мене вуха були довші, ким був би я? — запитав Джек.

— Друже, — серйозно відповів йому Тіп, — ти завжди будеш Гарбузовою Головою, і вуха тут ні до чого.

— Зрозумів, — без заперечень відгукнувся Джек, а потім обережно додав: — Тобто я думаю, що зрозумів.

— Думай на здоров'я, — сказав хлопчик, — ще ніхто ніколи не думав головою, в якій нема нічого, крім насіння. Ну, здається, вуха готові.