Дивовижна Країна Оз - Сторінка 8

- Ліман Френк Баум -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— З мене так уся солома витруситься.

На жаль, Тіп не міг навіть зітхнути, не те щоб слово промовити, тому Кінь і далі скакав, не стишуючи кроку, — складалося враження, ніби він геть забув про своїх вершників.

Коли скакун опинився на березі широкої річки, він і не подумав зупинятися: відштовхнувся, скільки було сили, від землі й високо-високо підстрибнув у повітря. За якусь мить вони вже крутилися й бовталися, підхоплені стрімкою течією. Кінь, судячи з усього, досі не збагнув, куди потрапив, тому так само нестримно молотив ногами, а вершники, спочатку з головою поринувши в потік, одразу ж спливли й стирчали з води, схожі на поплавці.

10. До Залізного Лісоруба

Тіп, зрозуміло, змок до останнього рубчика, вода цебеніла з нього, але він оговтався і здогадався нахилитися вперед, щоб гаркнути Коневі в самісіньке вухо: "Вгамуйся, ти, дурню! Вгамуйся!".

Кінь одразу ж перестав бовтатися і спокійно поплив за течією, як невеликий, але надійний пліт.

— Що означає "дурень"? — поцікавився він.

— Це дуже неприємне слово, — відповів Тіп. Хлопцеві було соромно за свою грубість. — Я вживаю його, лише коли дуже розізлюся.

— Тоді і я, зі свого боку, міг би назвати тебе дурнем, — зауважив Кінь. — Хіба ж я придумав, щоб у цьому місці протікала річка? І хіба годиться злитися на мене за те, в чому я зовсім не винен?

— Ти маєш рацію, — погодився Тіп, — а я винен, тому прошу пробачення. — Потім він звернувся до Гарбузової Голови. — Як ти почуваєшся, Джеку?

Відповіді не було. Тоді хлопчик гукнув до Короля:

— Ваша величносте, з вами все гаразд? Страшило застогнав.

— Про яке гаразд ідеться? — просипів він слабким голосом. — Вода мокра до неймовірності!

Тіп був так міцно зв'язаний, що не міг навіть озирнутися, щоби подивитися на приятелів. Тоді він попрохав Коня:

— Греби, будь ласка, до берега.

Кінь трудився, як міг, і зрештою, хоча й не без зусиль, вони таки дісталися до протилежного берега річки й вибралися на суходіл.

Хлопчик вивернувся і зумів дістати кишенькового ножа, щоби перерізати мотузки, якими вершники були прив'язані один до одного й до дерев'яного скакуна. Він почув, як важко гепнувся додолу Страшило, потім швидко зістрибнув сам і лише тоді зумів роздивитися свого гарбузоголового друга.

Його дерев'яний тулуб у розкішному хоча й мокрому вбранні, й далі сидів на спині скакуна, але вже без голови-гарбуза — на її місці сиротливо стирчав кілок, який слугував Джекові за шию. А оту Страшила вся солома перемістилася в нижню частину, тому бідолаха обличчям скидався на японського мопса.

Певно, все це виглядало дуже смішно, але Тіпові було не до сміху — він дуже злякався за Джека. Страшило, звісно, теж постраждав, але принаймні лишився живий. А Джекова голова, яка була йому життєво необхідна, зникла невідомо куди. Хлопчик схопив довгу тичину, що підвернулася під руку, й подався вниз за течією на пошуки.

Жовтогарячого гарбуза серед хвиль від помітив здалеку. Дотягнутися до нього було неможливо, але через якийсь час він сам підплив ближче до берега, потім ще ближче, і зрештою хлопчик зміг підчепити його тичиною і підтягнути до себе. Він обережно витер хустиною воду з гарбузового обличчя, побіг назад до Джека й почепив голову туди, де їй було місце.

— Жах! Яка небезпечна пригода! — такими були перші Джекові слова. — Цікаво, чи псуються гарбузи від води?

Тіп не відповів, бо його допомоги потребував Страшило. Хлопчик обережно дістав солому з королівського тулуба й ніг та розклав її сохнути на осонні. Мокрий одяг він розвісив на Коні.

— Якщо гарбузи псуються від води, — глибокодумно розмірковував тим часом Джек, — то мені лишилися лічені дні.

— Я ніколи не бачив, щоб гарбузи псувалися від води, — сказав на це Тіп, — звісно, якщо вода — не окріп. Поки голова в тебе не тріснула, друже, ти можеш не турбуватися про своє здоров'я.

— О, моя голова зовсім ціла, — одразу відгукнувся Джек, явно збадьорений.

— Тоді все гаразд, — сказав хлопчина, — і нема чого переживати: від турботи коні дохнуть.

— Оце пощастило, — серйозно сказав Джек, — що я не кінь.

Сонце швидко висушило їхній одяг. Тіп раз у раз ворушив солому його величності, й незабаром вона стала сухою і шарудливою, як зазвичай.

Тоді він акуратно напхав Страшила й розгладив його обличчя так, що воно набуло свого звичного веселого й симпатичного виразу.

— Дуже вдячний, — бадьоро сказав монарх після того, як трошки пройшовся бережком і переконався, що знову здатен ходити і тримати рівновагу. — Бути солом'яним опудалом іноді навіть дуже зручно. Якщо поруч є друзі, які завжди готові надати допомогу, можна без страху прямувати назустріч будь-якій небезпеці.

— Цікаво, а гарбузи лускають від спеки? — знову стурбовано забелькотів Джек.

— Та не переймайся ти! — відгукнувся життєрадісний Страшило. — Тобі нема чого боятися, мій хлопчику, хіба тільки старості. Коли твоїм молодим літам настане кінець — тут нам настане пора прощатися. А наперед турбуватися не варто: що судилося, те й буде. А зараз час у дорогу. Вирушаймо! Мені кортить чимшвидше побачити свого друга — Залізного Лісоруба!

Усі троє знову вмостилися на Коня, Тіп ухопився за опору, Гарбузова Голова — за Тіпа, а Страшило обхопив обома руками дерев'яний тулуб Джека.

— Їдь, але нешвидко, за нами більше ніхто не женеться, — промовив напутнє слово Джек своєму скакунові.

— Добре вже, — грубувато кинув той.

— Мені здається, ти трошки захрип. Чи ж не застудився? — співчутливо запитав Гарбузова Голова. Кінь сердито хвицнув і скоса поглянув на Тіпа.

— Глянь, — пирхнув він, — цьому теж треба докоряти мені.

— Та ну, припини, — почав заспокоювати його Тіп, — Джек зовсім не хотів тебе зачепити. Ну навіщо ці сварки, ми ж друзі!

— Я не хочу мати нічого спільного із цим Джеком, — вперся Кінь, — він надто легко втрачає голову, і взагалі, він мені не товариш!

Нікому не спало на гадку, як відповісти, і тому деякий час компанія їхала мовчки.

Раптом Страшило промовив:

— Мені все тут нагадує старі добрі часи! Ось на цьому зеленому пагорбі я колись урятував Дороті від бджіл Злої Чаклунки Заходу.

— А гарбузи псуються від бджолиних укусів? — сторожко оглядаючись навсібіч, запитав Джек.

— Зайве питання: бджоли давно мертві, — відповів Страшило. — А ось на цьому місці Лісоруб переміг сірих вовків Злої Чаклунки.

— А хто такий Лісоруб? — запитав Тіп.

— Мій друг, Залізний Лісоруб, — відповів його величність. — А ось тут летючі мавпи захопили нас у полон і забрали із собою маленьку Дороті, — сказав він через якийсь час.

— А як летючі мавпи ставляться до гарбузів? — запитав Джек, уже наперед тремтячи від страху.

— Не знаю, але хвилюватися, знову ж таки, нема причин, — заспокійливо пояснив Страшило, — адже летючі мавпи давно й вірно служать правительці Глінді, яка нині володіє золотою шапкою.

І напханий соломою король надовго замовк, поринувши у спогади. А Кінь усе трюхикав розвальцем серед заквітчаних полів — ніс вершників уперед.

Незабаром звечоріло. Коли сутінки згустилися в ніч, Тіп зупинив Коня, і всі спішилися.

— Я так втомився, — зізнався хлопчик, позіхаючи, — а трава така м'яка і прохолодна! Приляжмо тут і поспімо до ранку.

— Але я не вмію спати, — заперечив Джек.

— І я теж ніколи не сплю, — погодився Страшило.

— А я навіть не знаю, що таке спати, — додав Кінь.

— Ми, проте, повинні бути уважні до бідолашного хлопчика, бо він зроблений усього-на-всього з плоті й кісток, — розмірковував Страшило. — Точнісінько так поводилася, пригадується мені, маленька Дороті. Вночі вона завжди спала, а ми сиділи поруч і охороняли її.

— Перепрошую, — ввічливо сказав Тіп, — але без сну я ніяк не зможу обійтися. До того ж я страшенно голодний!

— Ось вам ще одна небезпека! — зойкнув Джек. — Може, ти ще й гарбузами любиш ласувати?

— Тільки вареними і в пирогах, — сміючись, відповів хлопчик. — Так що, приятелю, тобі нема чого мене боятися.

— Гарбузова Голово, та ти ж просто боягуз! — презирливо форкнув Кінь.

— Мимоволі будеш боягузом, знаючи, що можеш зіпсуватися або стати комусь їжею, — сердито огризнувся Джек.

— Годі! — утрутився Страшило. — Не треба сваритися. У кожного із нас свої слабкості, шановне товариство, тож слід бути уважнішими один до одного. Бідолашний хлопчик голодний, а їсти йому все одно нема чого, тому принаймні помовчмо: хто спить, той обідає.

— Щиро дякую! — зворушено вигукнув Тіп. — Ваша величність настільки ж добрий, наскільки розумний, — цим усе сказано!

Він розлігся на траві й незабаром поринув у глибокий міцний сон, поклавши голову, як на подушку, на м'який живіт Страшила, напханий соломою.

11. Нікельований імператор

Коли Тіп прокинувся на світанку, Страшило вже встиг попрацювати. Своїми м'якими невправними пальцями він нарвав із кущів, що росли поблизу, дві пригоршні соковитих стиглих ягід. Хлопчик із апетитом з'їв їх і був цілком задоволений сніданком. Незабаром маленьке товариство вирушило в дорогу. Уже через годину їзди вони дісталися до вершини гори, звідки відкривалась панорама на Місто Моргунів: купол і башти імператорського замку височіли над іншими, скромнішими будівлями. Коли Страшило все це побачив, його настрій поліпшився, і він голосно вигукнув:

— Нарешті я знову побачу мого старого друга Залізного Лісоруба! Сподіватимемося, що його правління виявилося щасливішим, ніж моє.

— То виходить, це правда, що Залізний Лісоруб — імператор моргунів? — поцікавився Кінь.

— Саме так. Вони запросили його на цю посаду після того, як звільнилися від Злої Чаклунки, — й імператор із Лісоруба вийшов неабиякий, щоб ви навіть не сумнівалися, — адже благороднішого серця не знайдеш у цілому світі!

— А я ж бо думав, що "імператор" — це правитель імперії, — сказав Тіп. — Наскільки я знаю, Край Моргунів входить до складу країни Оз.

— Тільки не кажи про це Залізному Лісорубу! — застеріг його Страшило. — Ти можеш його цим страшенно образити. Він направду гідна людина, а отже, заслуговує на те, щоб іменуватись імператором, якщо це йому подобається.

— Як на мене, немає жодної різниці, — зауважив хлопчик.

Кінь скакав так швидко, що вершникам вартувало чималих зусиль утриматися в нього на спині, тому їм було не до розмов. Незабаром вони вже під'їжджали до сходинок замку.

Моргун у літах, одягнутий у розшиту сріблом ліврею, допоміг їм спішитися.