Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми) - Сторінка 21

Ніби Акка — орел, а він — звичайнісінький гусак".

І Нільс підійшов ближче, щоб трохи краще роздивитися цього дивовижного орла.

Горго теж втупився в Нільса.

— А це що за звір? — запитав він Акку. — Чи не людської він породи?

— Це Нільс, — сказала Акка. — Він справді людської породи, та понад те наш найкращий друг.

— Друзі Акки — мої друзі! — урочисто сказав орел Горго і злегка нахилив голову.

Потім він знову обернувся до старої гуски.

— Сподіваюся, вас тут без мене ніхто не кривдить? — запитав Горго. — Ви тільки подайте знак, і я з будь-ким поквитаюся!

— Ну, ну, не зазнавайся, — сказала Акка і злегенька стукнула орла дзьобом по голові.

— А що, хіба не так? Хіба сміє хто-небудь із пташиного народу суперечити мені? Щось я таких не знаю. Мабуть, тільки ти! — І орел ласкаво поплескав своїм величезним крилом по крилу гуски. — А зараз мені пора, — сказав він, зупинивши орлиний погляд на сонці. — Мої пташенята захрипнуть од крику, якщо я запізнюся з обідом. Адже вони всі — в мене!

— Ну, спасибі, що відвідав, — сказала Акка. — Я тобі завжди рада.

— До скорого побачення! — вигукнув орел.

Він змахнув крильми, і вітер зашумів над гуртом гусей.

Нільс довго стояв, задерши голову, і дивився на зникаючого в небі орла. Раптом із густих комишів пролунав боязкий голос Мартіна.

— Що, полетів? — пошепки запитав він, вилазячи на берег.

— Полетів, полетів, не хвилюйся, його й не видно вже! — сказав Нільс.

Мартін повернувся назад і закричав:

— Марто, діти, вилазьте! Він полетів! Із хащі визирнула стривожена Марта.

Марта огляділася довкола, потім подивилася на небо і лише тоді вийшла з комишів. Крила її були широко розправлені, а під ними тислися перелякані гусенята.

— Невже це був справжній орел? — запитала Марта.

— Справжнісінький, — сказав Нільс. — І страшний такий. Кінчиком дзьоба зачепить — до смерті приб'є. А поспілкуєшся з ним трохи — навіть і не скажеш, що це орел. З нашою Аккою, як із рідною матір'ю, розмовляє.

— А як іще йому зі мною розмовляти? — сказала Акка. — Я йому трохи не матір'ю й доводжуся.

Тут уже Нільс зовсім розкрив рота від здивування.

— Атож, Горго — мій прийомний син, — сказала Акка. — Нумо до гурту, я вам зараз усе розповім.

І Акка розповіла їм дивовижну історію.

2

Кілька років тому старе порожнє гніздо на Сірій скелі не було порожнім. У ньому жили орел із орлицею.

Усі гуси і качки, що прилітали на літо до Лапландії, облаштовувалися подалі від цієї страшної скелі. Тільки Акка Кебнекайсе щороку приводила сюди свою зграю.

Акка не випадково вибрала це місце. Орли були небезпечні сусіди, але й надійні стражі. Жоден хижак не насмілювався наблизитися до Сірих скель відтоді, як там оселились орли. Зграя Акки Кебнекайсе могла не боятися ні яструбів, ні шулік, ані кречетів, зате їй доводилося остерігатися самих стражів.

Щойно орли прокидались, як вилітали на полювання. Але ще раніше, ніж прокидалися орли, прокидалась Акка. Сховавшись у чагарях, вона стежила, куди вони полетять.

Якщо орли зникали за вершинами скель, зграя могла спокійно хлюпатися в озері і ловити водяних павуків. Якщо ж орли кружляли над долиною, усі відсиджувались у своїх гніздах.

Опівдні Акка знову виходила на розвідку — цієї пори орли поверталися з полювання. Навіть здалеку, за їх польотом, Акка вгадувала, вдалий чи невдалий був у них день.

— Стережіться! — кричала вона своїй зграї, коли орли поверталися з порожніми кігтями.

— Небезпека минула! — кричала вона, бачачи, що орли тягнуть у кігтях крупну здобич.

Але одного разу орли, вилетівши рано-вранці, звичної пори не повернулись у гніздо.

Акка довго сиділа в своєму прихистку, виглядаючи в небі орлів, але так і не дочекалася їх повернення.

Наступного ранку Акка вийшла на розвідку ще раніше, ніж завжди. Вже сонце було ген-ген де, а орли не показувалися.

"Мабуть, учора вони так і не повернулися до гнізда", — подумала Акка.

Вона не бачила їх і опівдні на скелястому майданчику, де орли завжди ділили принесену здобич.

Третього дня все було як і раніше. Орли не вилітали з гнізда і не поверталися в нього.

Тоді Акка зрозуміла, що з ними скоїлося якесь лихо, і сама полетіла до скелі. Ще здалеку вона почула злий і жалібний крик, що долинав із орлиного гнізда. У гнізді, серед обгризених кісток, стара Акка побачила незграбне, потворне пташеня. Воно було покрите рідким пухом, на маленьких безпорадних крилах стирчали прямі жорсткі пір'їнки, а гострий загнутий донизу дзьоб був зовсім як у дорослого орла.

— Я їсти хочу, їсти! — кричало воно і широко роззявляло дзьоба.

Озирнувшись довкола, чи не підстерігають її де-небудь поблизу орли, Акка сіла на край гнізда.

— Нарешті! Хоч хтось з'явився! — закричало пташеня, побачивши Акку. — Що ти принесла? Давай швидше, я їсти хочу!

Акка вкрай розгнівалася.

— Я ще до тебе в няньки не наймалася! — нагримала вона на пташеня. — Де твої батько з матір'ю?

— Не знаю! — запищало пташеня. — Вони вже два дні не повертаються. Ну, чого ти сидиш отут? Ти що, не чуєш? Я їсти хочу! Їсти! Їсти! Дай мені швидше їсти!

Акка пожаліла пташеня. Все-таки сирота — ні батька, ні матері. І вона вирушила йому за кормом.

Акка виловила в озері велику форель і принесла пташеняті. Побачивши, що гуска щось тягне, орля витягло шию, й Акка кинула йому свою здобич прямо в розкритого дзьоба.

Але орля відразу виплюнуло рибу.

— Ти вважаєш, що я їстиму таку гидоту? Зараз же принеси мені куріпку або зайця, чуєш? — зашипіло воно і заклацало дзьобом, наче вирішило розтерзати Акку.

Акка строго глянула на нього, клюнула його раз, другий і, коли орля принишкло, сказала:

— Запам'ятай добре, панькатися з тобою ніхто не буде. Твої батько і мати, напевно, загинули, і якщо ти не хочеш померти з голоду, ти повинен їсти те, що тобі дають.

Потім вона розшукала на дні гнізда форель, яку виплюнуло орля, і знову поклала її перед ним.

— Їж! — наказала вона.

Орля злісно глянуло на Акку, але рибу з'їло.

Відтоді щодня уранці, опівдні й увечері Акка літала до орлиного гнізда і годувала свого вихованця. Вона носила йому рибу, жаб, черв'яків, і орля покірно все їло.

Так тривало доти, аж поки Акка почала линяти.

Востаннє вона ледь дісталася до орлиного гнізда, гублячи по дорозі пір'я.

— Слухай, — сказала вона орляткові, — я до тебе більше не зможу прилітати. Перенести тебе вниз на своїй спині я теж не можу. Або ти самостійно спустишся в долину, або ти помреш з голоду. Не приховую — цей перший політ може коштувати тобі життя. До землі далеко, а ти ще не вмієш літати.

Але орля було не з боязких. Воно видерлося на край гнізда, подивилося вниз — чи й справді так далеко до тієї самої землі — і сміливо стрибнуло.

Акка з тривогою стежила за ним. Своїх дітей у неї давно вже не було, і це чуже пташеня стало їй дорогим, наче рідний син.

На щастя, все обійшлося благополучно. Спочатку орля кілька разів перекинулося в повітрі, але вітер допоміг йому — випростав його крила, і воно, ціле й неушкоджене, сіло на землю.

Ціле літо орлятко прожило в долині разом із гусенятами і дуже з ними подружилося. І воно вважало себе теж гусеням, і ні в чому не хотіло відставати від своїх товаришів. Гусенята йшли на озеро — і орля з ними. Гусенята у воду — і воно у воду. Але гусенята, жваво працюючи лапками, легко і швидко допливали до середини озера. А орля, хоч як старалося, хоч як било кігтями по воді, відразу ж захлиналося і тут же, біля самісінького берега, йшло на дно.

Не раз Акка витягала свого вихованця з озера ледь притомного і довго трясла його, поки він знову починав дихати.

— Чому я не можу плавати, як інші? — питало в неї орля.

— Поки ти лежав у своєму гнізді, в тебе виросли дуже довгі кігті, — відповідала йому Акка. — Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.

Зате коли настала пора гусенятам учитися літати, ніхто з них не міг наздогнати Горго. Горго літав вище за всіх, швидше за всіх, далі за всіх.

Невдовзі навіть широка долина стала для нього занадто тісною, і він пропадав цілими днями десь за озером і за горами. Щоразу він повертався злий і стурбований.

— Чому куріпки і козенята тікають і ховаються, коли моя тінь падає на землю? — питав він Акку.

— Поки ти лежав у своєму гнізді, в тебе виросли занадто великі крила, — відповідала Акка. — Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.

— А чому я їм рибу і жаб, а інші гусенятка скубуть травицю і клюють жуків? — питав він Акку.

— Тому що я не могла приносити тобі іншого корму, поки ти жив на своїй скелі, — відповідала йому Акка. — Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.

Восени, коли гуси вирушили в далеку путь на південь, Горго полетів із ними. Але він ніяк не міг навчитися тримати стрій під час польоту. Раз у раз він відлітав далеко уперед, потім знову повертався і кружляв над зграєю.

Інші птахи, побачивши орла серед диких гусей, здіймали тривожний крик і круто звертали убік.

— Чому вони бояться мене? — питав Горго. — Хіба я не такий самий гусак, як ви?

Якось вони пролітали над селянським обійстям, на якому кури та півні мирно порпалися в смітнику.

— Орел! Орел! — закукурікав півень. І всі кури миттю кинулися навтьоки. Цього разу Горго не стримався.

"Телепні! — подумав він. — Вони незугарні навіть відрізнити дику гуску від орла. Ну гаразд, я провчу їх!"

І, склавши крила, він каменем упав на землю.

— Я покажу тобі, який я орел! — кричав він, розкидаючи сіно, під яким сховався півень. — Ти запам'ятаєш, який я орел! — кричав він і бив півня дзьобом.

Увечері на привалі, коли всі гуси вже заснули, Акка довго сиділа в роздумах.

Вона розуміла, що настав час розлучатися з орлом. Вона сама вигодувала його, виховала, і їй було шкода відпускати його. Але нічого не вдієш, він повинен знати, що він орел, і повинен жити, як годиться орлам.

Акка встала і пішла шукати свого вихованця, що мирно спав серед гусей…

Тієї ночі удосвіта Горго покинув зграю.

Але щороку, коли гуси поверталися до Лапландії, Горго прилітав у долину біля Сірих скель.

Це був могутній і сміливий орел. Навіть родичі побоювалися його і ніколи не вступали з ним у суперечку. Лісові птахи лякали його ім'ям неслухняних пташенят. Гірські козли тремтіли, як боязкі зайчата, угледівши його тінь. Він нікого не щадив, він бив свою здобич без промаху.