Дивовижний монгол - Сторінка 15

Одне слово, вона не хотіла спілкуватись, а тільки хвицалася, кусалась і тікала геть, коли ми пробували умовити її. Мій батько, а він знавець коней, сказав, що це неспроста.

— Напевне, поблизу бродить її друг чи лоша, і вона боїться, що ми поведемо її геть разом з табуном. Вона просто не хоче покидати якогось іншого коня, це очевидно.

Наступного дня, коли всі ще спали, а над підмерзлою за ніч землею піднімався туман, мій батько і брат вивели Пташку з подвір'я і відпустили. Спершу, як видно, вона розгубилась, але потім припустила легким чвалом по шляху, а тато й брат рушили верхи слідом. Десь за півгодини Пташка привела їх до ліска в долині, над якою проходив високий залізничний міст. Пташка спинилася під мостом, заіржала і стала чекати, аж раптом батько з братом побачили іншого коня, який невідомо звідки взявся. Мабуть, він ховався під однією з високих арок мосту.

Коротше кажучи, кінь цей був такий хворий і кволий, що ледве ноги переставляв. Батько зроду не бачив таких коней. Спершу він подумав, що це невеличкий

мул або дикий віслюк. Але придивившись пильніше, зрозумів: перед ним справжній кінь, тільки дуже хворий і поранений. І хоча скрізь росло багато трави, кінь був страшенно худий та виснажений. Він ледве стояв на ногах.

Батько послав брата по мене, і я приїхала машиною, захопивши з собою мотузку. Пташка стояла спокійно, і до другого коня (тепер я знаю, що це був Тах) близько не підходила.

— Треба, щоб ти забрала Куду,—сказав батько.—Можливо, цей другий піде слідом.

— Гаразд,— відповіла я.

— Я ще зроду не бачив такого коня,— попередив батько.— Тому обережніше, бо, по-моєму, він дикий.

І звелів мені заарканити Пташку. Я так і зробила. Пташка не пручалась, але, коли я повела її, вона весь час оберталася, чи йде слідом другий кінь. Як тільки дикий кінь зупинявся, зупинялася й Пташка. Ось так помалу ми вивели їх на дорогу й поволі додибали до села. Але під самим селом дикий кінь ліг, він надто ослаб і не міг іти далі. Пташка вернулась і залишилася з ним.

Ми провели в селі ще два дні, а дикий кінь так і не зміг звестися і лежав на тому самому місці. Тоді батько пригнав туди всіх наших коней і примусив їх стояти довкола дикого коня. Це їм страшенно не подобалося. Вони відчували, як пояснив батько, що кінь дикий. Але наші коні все ж не втекли, і нарешті дикий кінь звівся на рівні й став серед них, ніби відчував, що коли він не встане і не піде з ними, то сконає.

Тільки тоді нам пощастило добре його розглянути. Він був страх як покалічений. Усі груди, передні ноги та шия були в глибоких порізах, вкритих закипілою кров'ю і мухами. Все праве плече у крові, а на задніх ногах такі глибокі рани, що біліла кістка. Страшно було дивитися.

— Він живий просто дивом, — сказав батько. — Міцненький, як видно, коник.

Ми привели його до нашого сільського загону разом з усіма цирковими конями. Але як тільки він опинився па нашому лужку, то знову ліг. На цей час уже все село збіглося глянути на цього диво-коня, і дехто навіть радив його пристрелити, щоб покласти край мукам. Почувши це, я страшенно розсердилася і кинулася до батька, благаючи його заступитися. Батько заспокоїв мене, що не допустить убивства.

Ми нікому не дамо пристрелити його. Крім того, після одужання він знадобиться для цирку. Поглянь, як усі зацікавилися цим незвичайним конем.

Але як ми могли пособити йому? Він нікого не підпускав до себе, навіть лежачи. Коли до нього підходили, він силкувався звестися, ладен був хвицатися й кусатися" і Пташка теж нервувала й починала хвицати й кусати всіх, окрім мене. Тому вирішили, що найкраще буде спершу спробувати підійти мені. Це, щоправда, було нелегко, і я дуже хвилювалась. Адже він такий незвичайний. Проте я набралася сміливості й підступила до них якомога обачніше, а тато з братом стояли напоготові з двома кийками про всяк випадок. На щастя, Пташка весь час коротко форкала, ніби заспокоювала його, і, коли я зовсім близько підступила до Таха, він не пробував підхопитися на рівні й гризнути мене.

Ось тоді я й побачила, що в нього стирчить щось із плеча.

— У нього в плечі сталева стрілка! — гукнула я батькові. Я тоді не знала, що це таке.

— Поглянь, чи не зумієш вийняти її, але будь обережна. Ні, стривай! Я візьму мотузку.

З машини він дістав моток мотузки й кинув мені. Потім звелів прив'язати кінець до стрілки з тим, щоб він її сіпнув.

Тах весь час косував на мене, і в його погляді було стільки дикого й злого і водночас стільки болю та безпорадності, що я мало не заревіла. Я відчувала, що він страждає від болю. І лагідно забалакала з ним, а Пташка без упину заспокійливо форкала. Нарешті мені вдалося прив'язати мотузку до стрілки.

— А тепер відійди! гукнув батько.

Я відступилась, а він, обережно натягнувши вірьовку, міцно сіпнув. Бідолашний кінь скрикнув з болю, але стрілу пощастило витягти. Це була страшна річ із зубцями, як на риболовному гачку. Ми не могли зрозуміти, хто ж вистрілив у нього. І навіщо?

Але промити чи перев'язати його страшні рани не було змоги. Батько не дозволив торкатися дикого коня, хоч мені так хотілося допомогти йому, (Мушу тобі признатися, Кітті, що я мрію стати медсестрою, але, мабуть, із цього нічого не вийде, бо, по-моєму, я не дуже здібна. До того ж, ми ніколи довго не залишаємося на одному місці, а це немала перешкода. Буває, я нишком плачу ночами, бо прагну вчитись у великій лікарні, повз яку ми проїжджаємо двічі на рік біля міста Сегеда. Навчаючись там, я могла б бачитися з батьками і нашим цирком, коли вони приїздитимуть на гастролі...)

Хоча ми й витягли стрілу з його плеча, дикий кінь оклигав не зразу, і через нього нам довелося затриматись. Проте батько хотів упевнитись, що коневі краще. Власне, ми знали: він поводитиметься спокійно, поки з ним Пташка. Ми вирушили в звичні зимові ґастролі, і обоє вони залишалися в нашому невеличкому цирковому табуні. Шлях наш лежав на південний схід, і тепер після розмови з твоїм дідусем нам ясно, — дикий кінь не втік лише тому, що ми їхали в потрібному йому напрямку. Гадаю, якби ми рухалися на північ або на захід, він би втік, дарма що був хворий і кволий. І повів би з собою Пташку.

Так чи інакше, Кітті, а я зрештою навчила Пташку катати дітей, і вона катала їх вправно й залюбки, хоча все ще нікому, окрім мене, не дозволяла доглядати себе. Тим часом дикий кінь, живучи серед наших коней, поволі оклигував. І хоча він просто сказився, коли ми вперше забрали Пташку на дресирування, та потім заспокоївся, зрозумівши, що вона завжди вертатиметься до нього. Але досі ніхто не зумів торкнутись Таха чи бодай наблизитись до нього. Навіть я. Коли ми виводили всіх коней на луки, він завжди стояв сам один чи, точніше лежав сам один, бо збігло чимало часу, поки він зміг по-справжньому стояти. Твій дідусь пояснив нам, що, крім ран, великої шкоди завдала йому снодійна стріла, вона повільно отруювала Тахові кров.

Ми мандрували далі з нашим цирком, а коневі все кращало, й він поводився дедалі неспокійніше, безупинно никаючи скрізь. Твій дідусь запитував, як це ми без усяких перешкод переправилися через Дунай, адже на всіх мостах уже звеліли шукати Таха й Пташку.

А все було дуже просто. Біля села Пакс є пором — це наче плавучий міст, який пересувається за допомогою дизельних моторів. Ми завжди користуємося ним, бо він на нашому звичному шляху. Отже, двоє коней пройшли непоміченими, оскільки ніхто не чекав їх на цій переправі.

Ну от, переправившись через Дунай, ми почали зводити шапіто в селі Дунапартай і лише тоді похопилися що дикого коня немає в загоні серед циркових коней. Він поламав кілька жердин і втік. Ми шукали скрізь, але марно, В Дунапартаї ми провели чотири дні і навіть затрималися ще на день, але зрештою мусили поїхати самі, хоча нас це дуже засмутило. Та що ми могли вдіяти?

Наступного дня, коли ми їхали по шосе в Кішокс, я визирнула з фургона й побачила, як Тах біжить слідом засніженим узбіччям. Ми спробували зловити його, але він виявився хитріший за нас. Тримався на віддалі, й ми дали йому спокій.

— Ганятися за ним безглуздо, — сказав мій батько. — Поки його подружка тут, він ітиме за нами.

Тах весь час ішов по наших слідах. Коли ми зупинялися в селах на день-два, він переховувався десь за околицею. Якось він пропав на цілий тиждень. Але досить було нам рушити в дорогу, як він відразу ж з'являвся. Так тривало, поки ми виступали у східній Угорщині і не вийшли до кордону з Україною — найвіддаленішого куточка в нашій країні. Тут ми завжди повертали знову на захід.

Першу ніч по дорозі ми провели в селі Негрдед, що славиться своїми вишневими садами. В одному саду нам дозволили випустити коней, і тут ми не догляділи Пташки як слід.

Що сталося? А те, що вранці, прийшовши по неї, в саду ми її не застали. Обнишпоривши засипаний сніговими наметами сад, ми побачили сліди, які вели до глибокого каналу в кінці саду. Ми були певні, що коням годі подолати його, адже канал був дуже глибокий і вода в ньому не замерзла. Але того ранку ми виявили, що в одному місці канал усе-таки замерз і саме там тяглася низка слідів. Отже, Тах пробрався в сад по кризі й повів геть Пташку.

Ми обшукали поля, переліски, сади, але марно, і хоча нам допомагало все село, на п'ятий день ми облишили марні пошуки.

Більше ми не бачили ні Пташки, ні дикого коня. Вони ніби розтанули в наших білих угорських снігах. Доки вони не втекли, ми й не уявляли, як полюбили й прив'язалися до них обох. Думаю, я полюбила милу Пташку не менше за тебе, Кітті, хоча знала її не так довго. І я

оплакувала її втрату так само, як і ти. Але, на превеликий жаль, я не знала, тоді ще не знала, чия була Пташка і звідки вони з Тахом прийшли. Вони так і пішли, як прийшли,— не знати звідки й не знати куди.

Тільки за кілька тижнів, коли треба було показати одного нашого коня ветеринарові в Мішкольці, батько розповів йому про двох дивних коней. Ветеринар дуже розхвилювався й відразу зателефонував до Будапешта. А через чотири дні з Лондона прилетів твій дідусь, щоб зустрітися з нами, і від нього ми й довідалися дивовижну історію Пташки й Таха, дикого коня.

Твій дідусь провів у нас цілий вечір, розповідаючи про двох коней і про тебе, Кітті.