Дияволова нога

Перекладач: Микола Дмитренко

Беручись час від часу за поповнення своїх нотаток про деякі дивні події і цікаві спогади, пов'язані з моєю тривалою й близькою дружбою з Шерлоком Холмсом, я постійно стикався з труднощами, що їх спричинила властива йому нелюбов до всякої гласності. Його похмурій і не схильній до марнославства натурі були неприємні галасливі похвали, і після успішного завершення чергової заплутаної справи він найбільше розважався тоді, коли, приписавши всі свої заслуги якому-небудь поліцейському служаці, слухав з глузливою посмішкою гучний хор поздоровлень, спрямованих явно не за адресою. I аж ніяк не брак цікавого матеріалу, а саме така поведінка мого друга й зумовила те, що впродовж кількох останніх років я так мало публікував свої нотатки. Адже для мене участь у деяких його пригодах завжди була честю, і це покладало на мене обов'язок бути обачним і стриманим.

Тож уявіть собі моє безмежне здивування, коли минулого вівторка я одержав від Холмса телеграму (він ніколи не надсилав листів, якщо можна було обійтися телеграмою) такого змісту: "Чому б не розповісти публіці про корнуольський жах — найдивовижніший випадок з усіх, які я будь-коли розплутував". Не знаючи, що саме змусило Холмса згадати про той випадок, і не розуміючи, яка забаганка спонукала його висловити бажання, щоб я розповів про ту подію, але, побоюючись, що Холмс передумає і надішле ще одну телеграму із забороною робити це, я негайно розшукав нотатки з точними подробицями тієї справи, і ось пропоную читачам свою розповідь.

Навесні 1897 року залізне здоров'я Холмса від постійної тяжкої праці, до того ж надзвичайно виснажливої, помітно похитнулось, причому становище ускладнювалось тим, що він зовсім на це не зважав. У березні лікар Мур Едер із Харлі-стріт, який познайомився з Холмсом за досить драматичних обставин,— про це я, можливо, колись іще розповім,— категорично заявив, що знаменитому детективу необхідно відкласти всі справи і робити тільки одне — відпочивати, якщо він не хоче підупасти на силі остаточно. Стан власного здоров'я ніколи Холмса особливо не турбував, але під загрозою того, що він взагалі не зможе займатися своєю роботою, мій друг змушений був докорінним чином перемінити обстановку. Отож ранньої весни того року ми опинилися вдвох у маленькому будиночку поблизу бухти Полду в найдальшому кінці Корнуольського півострова.

Це була своєрідна місцевість, і вона неабияк імпонувала похмурому настроєві Холмса. З вікон нашого будиночка, що високо стояв на зеленому мисі, ми могли оглядати все лиховісне півколо затоки Маунтс-Бей — цю споконвічну смертельну пастку для вітрильників, оточену чорними скелями й підводними рифами, на яких знайшла смерть безліч моряків. Під час північного вітру затока була спокійною, захищеною від бур і вабила своїм затишком гнані штормом кораблі, обіцяючи їм сховок і можливість перепочити. Та раптом з південного заходу з ревиськом налітав ураган, зривав корабель з якорів, кидав його на навітряний берег, і серед пінявих бурунів розпочиналась остання битва. Досвідчені моряки обминають це лихе місце десятою дорогою.

Суходіл по другий бік нашого будинку справляв таке саме безрадісне враження, як і море. Це була горбкувата, сірувато-коричневого кольору безлюдна рівнина, поросла вересом, і лише де-не-де виднілись церковні вежі, які вказували на те, що там чи там притулилось яке-небудь старовинне сільце. Всюди можна було натрапити на слід якогось племені, що давним-давно вимерло, але залишило по собі, як свідчення свого існування, химерні кам'яні пам'ятники й високі, неправильної форми могили з попелом спалених покійників, а також цікаві земляні споруди, що невиразно промовляли про доісторичні битви. Таємнича чарівливість цієї місцевості, лиховісні привиди забутих племен знайшли відгук в уяві мого друга, і він більшу частину свого часу проводив у прогулянках і самотніх роздумах на порослих вересом пустищах. Холмса зацікавила також стародавня корнуольська мова, і наскільки я пам'ятаю, він поділяв ту думку, ніби ця мова споріднена з халдейською і в основному запозичена у фінікійських купців, що приїздили сюди по олово. Він виписав поштою купу книжок з філології і вже збирався був засісти за розробку цієї тези, коли раптом, на превеликий мій жаль і його щиру радість, доля зробила нас причетними до справи куди важливішої, таємничої і цікавішої, ніж будь-яка з тих, через які ми залишили Лондон. Наше тихе, мирне життя, здоровий відпочинок було несподівано порушено, і ми опинились у вирі подій, що збудили неабияке хвилювання не тільки в Корнуолі, але й у всій західній Англії. Можливо, дехто з читачів пам'ятає про те, що тоді називали "корнуольським жахом", хоч до лондонської преси про цю справу дійшли вкрай уривчасті відомості. I ось тепер, через тринадцять років, настав час повідомити справжні подробиці того незбагненного випадку.

Я вже казав, що нечисленні церковні вежі вказували на села, розкидані в цій частині Корнуолу. Найближчим до нас було сільце Тріденнік-Уоллес, де хатки сотні-другої його мешканців густо тулились довкола старовинної, порослої мохом церкви. Священик цієї парафії містер Раундхей захоплювався археологією, і на цьому грунті Холмс з ним і познайомився. Це був чоловік років на сорок, опасистий і привітний, що добре знав як тамтешні місця, так і своїх парафіян. Одного разу він запросив нас до себе на чашку чаю, і ми познайомились у нього з містером Мортімером Трідженнісом, заможним чоловіком, який збільшував мізерні прибутки священика, наймаючи в його великому й безладно спланованому будинку кілька кімнат. Самотній священик був радий цьому, хоч і не мав нічого спільного із своїм пожильцем — худорлявим брюнетом в окулярах, таким сутулим, що на перший погляд він видавався справжнім горбанем. Пам'ятаю, за час нашого короткого візиту священик справив на нас враження неабиякого балакуна, зате його пожилець був на диво мовчазний, сумний і заглиблений у себе; він сидів, дивлячись кудись убік, і, певно, обмірковував свої власні справи.

I от у вівторок, 16 березня, коли ми сиділи й курили в своїй маленькій вітальні, готуючись після сніданку до щоденної прогулянки вересовою рівниною, до нас раптом вбігли священик і його квартирант.

— Містере Холмсе,— схвильовано вигукнув священик,— цієї ночі сталася жахлива трагедія! Такого ще не було! Мабуть, нам послало вас саме провидіння, бо в усій Англії ніхто нам зараз так не потрібний, як ви!

Я кинув на набридливого священика не дуже доброзичливий погляд, але Холмс вийняв з рота свою люльку й насторожився, мов старий гончак, що почув мисливське тюкання. Він жестом запросив їх сісти, і наші нетерплячі й збуджені відвідувачі опустились на диван. Містер Мортімер Трідженніс володів собою більше, ніж священик, але судорожне посмикування його рук і блиск темних очей показували, що хвилюється він аж ніяк не менше.

— Хто розповідатиме, ви чи я? — спитав він у священика.

— Оскільки відкриття, хай яке воно є, зробили ви, а священик дізнався про все від вас, то, мабуть, ви й розповідайте,— зауважив Холмс.

— Мабуть, спочатку буде краще сказати кілька слів мені,— промовив священик,— і тоді ви вирішите, слухати вам подробиці від містера Трідженніса чи негайно поспішити на місце таємничої події. А трапилось ось що: наш друг провів учорашній вечір у товаристві своїх братів Оуена та Джорджа і сестри Бренди в їхньому домі в Тріденнік-Уорта, що неподалік старого кам'яного хреста на вересовому пустищі. Він пішов від них на початку одинадцятої, а вони, здорові й веселі, й далі грали в карти. Сьогодні вранці, ще до сніданку, містер Трідженніс,— наш друг встає дуже рано,— пішов прогулятись у бік будинку своїх родичів, і тут його наздогнав екіпаж лікаря Річардса, який пояснив, що за ним терміново послали з Тріденнік-Уорта. Містер Трідженніс, природно, поїхав з ним. Прибувши туди, вони побачили жахливу картину. Обидва брати й сестра були за столом на тих самих місцях, де й тоді, коли містер Мортімер Трідженніс від них пішов. Перед ними ще лежали карти, але свічки геть догоріли. Сестра лежала в кріслі, а по обидва боки від неї сиділи й нестямно реготали, співали та кричали брати. Обидва вони зсунулися з глузду. У всіх трьох — і в мертвої жінки, і в збожеволілих чоловіків — на обличчях застиг дикий переляк, гримаса жаху, на яку було страшно дивитись. Проте не було ніяких ознак присутності когось стороннього, якщо не брати до уваги місіс Портер, старої куховарки й економки, яка заявила, що вона всю ніч міцно спала й нічого не чула. Нічого не вкрадено, все лишилося на своїх місцях, і абсолютно; незрозуміло, чого вони перелякались такою мірою, що жінка померла, а двоє здорових чоловіків втратили розум. Ось така, в двох словах, містере Холмсе, ситуація, і якщо ви допоможете нам розібратись у всьому цьому, то зробите велике діло.

Я ще сподівався якось переконати свого друга не порушувати відпочинку, задля якого ми сюди приїхали, та одного погляду на Холмсове зосереджене обличчя й насуплені брови було досить, щоб зрозуміти: всі мої умовляння будуть марні. Якийсь час Холмс мовчав, поринувши в роздуми про цю дивовижну драму, що збурила наше тихе життя.

— Я візьмусь за цю справу,— нарешті мовив він.— Усе свідчить про те, що цей випадок може виявитись винятковим. А ви самі там були, містере Раундхею?

— Ні, містере Холмсе. Як тільки містер Трідженніс розповів мені про нещастя, ми зразу ж поспішили сюди, щоб порадитися з вами.

— А чи далеко дім, де сталася ця неймовірна трагедія?

— Звісú близько милі.

— Тоді підемо разом. Але спочатку, містере Мортімере Трідженнісе, я хочу поставити вам кілька запитань.

Весь цей час пожилець священика мовчав, проте я помітив, що він хвилюється навіть більше, ніж балакучий і метушливий священик, хоч і намагається тримати себе в руках. Обличчя його сполотніло й спотворилось, неспокійний погляд не відривався від Холмса, а тонкі руки нервово стискались. Коли священик розповідав про жахливе нещастя, що спіткало родичів його пожильця, зблідлі губи Трідженніса тремтіли, а в очах, здавалося, віддзеркалюється вся страхітлива картина.

— Питайте про що хочете, містере Холмсе,— охоче відгукнувся він.— Тяжко про це говорити, але я скажу вам усе, що знаю.

— Розкажіть мені про вчорашній вечір.

— Так от, містере Холмсе, як уже говорив містер Раундхей, ми разом повечеряли, і тоді мій старший брат Джордж запропонував зіграти партію у віст.