Дияволова нога - Сторінка 4

Взяті окремо, вони наводять на деякі роздуми, а взяті разом — майже дають можливість дійти певних висновків. Якщо інспекторові знадобиться додаткова інформація, буду вельми радий бачити його в нас. Здається мені, Вотсоне, нам краще знайти собі діло в іншому місці.

Чи інспектора обурило втручання приватного детектива, чи він уявив, що стоїть на правильному шляху до розкриття злочину, але впродовж наступних двох днів ми про нього навіть не чули. Протягом цього часу я майже зовсім не бачив Холмса, бо він з ранку до вечора десь пропадав. Причому ходив завжди сам і ніколи не казав, де буває, а коли з'являвся вдома, то лише мовчки курив та про щось думав. Проте один експеримент мого друга допоміг мені збагнути напрям його пошуків. Він купив лампу — точнісіньку копію тієї, що горіла в кімнаті Мортімера Трідженніса в ранок його смерті. Наливши в лампу такого самого гасу, як і той, що ним користувались у домі священика, він старанно вирахував, як довго він вигоряє. Другий експеримент Холмса мав більш неприємні наслідки, і я, мабуть, не забуду його ніколи.

— Ви, безперечно, пам'ятаєте, Вотсоне,— звернувся він до мене,— що в усіх розмовах, які ми чули про обидва злочини, є спільна деталь. Я маю на увазі те, як впливало повітря кімнат на того, хто перший туди заходив. Пригадуєте, Мортімер Трідженніс, описуючи свій останній візит у дім братів, згадав, що лікар, увійшовши до кімнати, впав у крісло. Невже забули? А я чудово пам'ятаю. А пригадуєте, як місіс Портер, економка, розповідала нам, що їй стало млосно, коли вона зайшла до своїх хазяїв, і довелося мерщій відчиняти вікно? Страшна задуха була і в кімнаті Мортімера Трідженніса, хоч служниця розчинила вікно навстіж. Ця служниця, як я пізніше довідався, так занедужала, що аж злягла. Отже, Вотсоне, ви мусите визнати, що це дуже промовисті факти. В обох випадках одне й те саме: отруєне повітря. Також в обох випадках у кімнатах щось горіло — спочатку камін, потім — лампа. Вогонь у каміні запалили, щоб зігрітися, але лампу було засвічено,— це показує кількість вигорілого гасу,— набагато пізніше після того, як зовсім розвиднілось. Чому? Я твердо переконаний, що між цими трьома речами: горінням, задушливим повітрям і нарешті божевіллям або смертю є певний зв'язок. Тепер зрозуміло чи ні?

— Та нібито зрозуміло.

— В кожному разі ми можемо прийняти це за робочу гіпотезу. Припустимо далі, що в обох випадках спалювали якусь речовину, через що повітря набувало невідомих отруйних властивостей. Дуже добре. В першому випадку в будинку Трідженнісів цю речовину було вкинуто в камін. Тоді вікно було зачинене, але вогонь, природно, майже все виносив у димар. Звідси випливає, що отрута тут повинна була діяти не так сильно, як у другому випадку, коли отруйним випарам ніде було подітись. Та й наслідки підтверджують це: в першому випадку вбито тільки жінку, як істоту більш слабку, а чоловіки тимчасово або назавжди втратили здоровий розум, що є, очевидно, першою стадією дії цього зілля. В другому випадку отрута спрацювала безвідмовно.

Міркуючи так, я, зрозуміло, сподівався знайти в кімнаті Мортімера Трідженніса залишки цієї речовини. Шукати треба було в першу чергу на слюдяному абажурі лампи або на її склі. Там, як і слід було чекати, я побачив товстий шар пухнастої сажі, а по краях смужку брунатного порошку, який не встиг згоріти. Половину цього порошку, ви це бачили, я поклав у конверт.

— А чому половину, Холмсе?

— Не в моїх звичках, шановний Вотсоне, ставати на перешкоді поліції. Я залишив їм усі виявлені докази злочину. Отрута чекала їх на абажурі, їм тільки треба було розкинути розумом, щоб побачити її. Ну а тепер, Вотсоне, засвітимо нашу лампу, однак вживемо застережних заходів — відчинимо вікно, аби не допустити передчасної загибелі двох достойних членів суспільства. Та сідайте в крісло коло вікна, якщо, звичайно, ви не відмовляєтесь взяти участь в експерименті, як годилось би вчинити розважливій людині. О, то ви вирішили не відступати, так? Я не помилився в вас, Вотсоне! А це крісло я поставлю навпроти вашого, щоб ми сиділи обличчям один до одного і були на однаковій відстані від отрути. Двері залишимо напіввідчиненими. Тепер вам зручно спостерігати за мною, а мені — за вами, і ми зможемо вчасно припинити експеримент, якщо симптоми виявляться загрозливими. Зрозуміло? А тепер я беру з конверта порошок, точніше, те, що від нього залишилось, і кладу його на лампу. Все! Ну, Вотсоне, сідаймо й чекаймо, що буде далі.

Чекати довелось недовго. Не встиг я сісти в крісло, як почув ледь уловимий мускусний запах, тонкий і нудотний. Вдихнувши його, я зразу ж втратив контроль над своїм мозком і уявою. Густа чорна хмара заклубочилась перед моїми очима, і я раптом відчув, що божеволію. Крижаний жах скував мене. Я відчув, як волосся в мене на голові стає дибом, очі вилізають із орбіт, а язик дерев'яніє. Я спробував був крикнути і, почувши звіддаля хрипке каркання, насилу збагнув, що це — мій власний голос. Тієї ж миті останнім рятівним зусиллям я видерся з безодні відчаю, і переді мною виникло обличчя Холмса — біле, непорушне, спотворене жахом: такі самі обличчя я бачив недавно у померлих. Спогад про них повернув мене на мить до тями й надав сили. Я зірвався з крісла, обхопив Холмса руками. Хитаючись, ми вийшли з будинку й повалились на траву один біля одного. Ми лежали й відчували, як яскраве сонячне проміння розвіює морок, що зовсім був нас поглинув. Він повільно зникав з наших душ, як зникає туман, і нарешті до нас повернулася здатність мислити, а з нею й душевний спокій. Ми посідали там, де лежали, і, витираючи липкий піт, почали один в одного вже осмислено розглядати на обличчі останні сліди затіяного нами небезпечного досліду.

— Слово честі, Вотсоне,— промовив нарешті Холмс,— мені треба подякувати вам і попрохати вибачення. Непростима річ піддавати себе такому експериментові, а ще більше непростимо залучати до нього друга. Я дуже завинив перед вами.

— Ви ж знаєте,— відповів я, зворушений небаченою досі сердечністю Холмса,— допомагати вам — для мене найбільша радість і честь.

Тут він одразу ж заговорив у своїй звичній манері — напівжартівливо й напівскептично:

— I все ж, шановний Вотсоне, з нашого боку було б абсолютно зайвим перетворитись на божевільних, хоч сторонній спостерігач, безсумнівно, оголосив би, що ми зсунулись з глузду ще до того, як почали цей дикий експеримент. Мушу признатись, мені й на думку не спадало, що дія речовини буде така швидка й нещадна.— Кинувшись у будинок, він виніс лампу, тримаючи її від себе якнайдалі, і пожбурив у кущі ожини.— Нехай кімната трохи провітриться. Гадаю, у вас, Вотсоне, тепер не лишилося й тіні сумніву щодо того, як відбувались обидві трагедії.

— Ані найменшої.

— Проте їх причина і зараз така ж незрозуміла, як і раніше. Ходімо в альтанку й поміркуймо про неї. Від цієї гидоти мені й досі дере в горлянці. На моє тверде переконання, все свідчить про те, що в першому випадку злочинцем був цей чоловік, Мортімер Трідженніс, хоч у другому сам перетворився на жертву. Ми повинні, по-перше, пам'ятати, що в сім'ї посварились. Наскільки серйозною була ця сварка і наскільки щирим примирення, ми не знаємо. Але коли я думаю про Мортімера Трідженніса з його лисячим обличчям і хитрими блискучими очицями за скельцями окулярів, то він зовсім не здається мені людиною, схильною прощати своїм ближнім. По-друге, ви, очевидно, пам'ятаєте, що саме йому належала думка про чиюсь присутність у саду, а це на якийсь час відвернуло нашу увагу від справжньої причини трагедії. Йому навіщось було потрібно збити нас із сліду. I нарешті останнє: якщо не він вкинув цю речовину в камін, коли виходив, то хто тоді міг це зробити? Адже все сталося зразу ж, як він пішов. Та якби до них завітав ще хто-небудь, брати й сестра встали б з-за столу зустріти гостя. До того ж у тихому Корнуолі в гості після десятої вечора не ходять. Отож усе свідчить про те, що злочинець — Мортімер Трідженніс.

— Тоді його смерть — самогубство!

— Що ж, Вотсоне, на перший погляд таке припущення ніби й можливе. Чоловік, душу якого гнітить тяжка провина — адже він занапастив усю свою родину,— цілком може прийти до думки заподіяти собі смерть. Існують, проте, незаперечні докази, які спростовують це припущення. На щастя, в Англії є чоловік, якому все відомо, і я подбав про те, щоб ми сьогодні ж почули про деякі факти з його власних уст. А ось і він, навіть трохи раніше, ніж ми домовлялись. Будь ласка, по цій доріжці, докторе Стерндейл! Ми робили в будинку деякі хімічні експерименти, і тепер наша кімната навряд чи годиться, щоб приймати в ній такого славнозвісного гостя.

Я почув, як грюкнула садова хвіртка, і на стежці з'явилась величезна статура дослідника Африки. Він, трохи здивований, повернув до альтанки, де ми сиділи.

— Ви посилали за мною, містере Холмсе? — спитав він.— Я одержав вашу записку з годину тому і оце прийшов до вас, хоч і не розумію, чим зобов'язаний.

— Сподіваюсь, все буде з'ясовано в ході нашої розмови,— відповів Холмс.— А поки що я дуже вдячний вам за вашу люб'язну згоду зустрітися з нами. Ласкаво пробачте за цей прийом просто неба, але мій друг Вотсон і я мало не додали ще одного розділу до того, що газети називають "корнуольським жахом", і тепер ми віддаємо перевагу чистому повітрю. Та це, можливо, навіть і краще, бо справи, які ми будемо обговорювати, стосуватимуться вас дуже близько, а тут нас ніхто не зможе підслухати.

Мандрівник вийняв з рота сигару й похмуро втупився поглядом у мого друга.

— Не розумію, сер,— промовив він,— на що ви натякаєте, кажучи про речі, які нібито близько стосуються мене особисто.

— На вбивство Мортімера Трідженніса,— відповів Холмс.

У цю мить я пошкодував, що неозброєний. Обличчя містера Стерндейла від люті зробилось темно-червоним, очі спалахнули вогнем, на лобі випнулись сплетіння вен, і, стиснувши кулаки, він рвонувся до Холмса. Проте зразу ж зупинився і величезним зусиллям волі примусив себе перетворитись на втілення незворушно-холодного спокою, в якому, проте, відчувалась ще більша небезпека, ніж у недавньому мимовільному пориві.

— Я так довго жив поміж дикунів, де немає законів,— сказав Стерндейл,— що звик встановлювати їх для себе сам.