До останнього подиху - Сторінка 4

- Таїр Халілов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А потім раптом зірвався і побіг до батька, який працював на городі. Коли вони прибігли, змія вже тікала. Вони збили її зі стелі, вбили, розрізали їй живота і вийняли мертвих пташенят. Єдиною втіхою було те, що змію покарали...

Вони вбили вас! Вони проковтнули вас! Відчував на собі погляди матері й сестер. Як йому було жити далі? Він повернувся до міста і став шукати роботу. Він же вчитель. Та він обійшов усі школи, і в жодній не знайшлося для нього місця. Варто було директору дізнатися, хто він такий, як перед ним зачинялися двері. Нарешті в одній із шкіл директор не побоявся запропонувати йому вести російську мову і літературу в національних класах. Але не довго йому довелося вчителювати. Незабаром про нього дізналися відповідні органи і той же директор, зітхнувши, порадив йому звільнитись за власним бажанням.

— Але ж чому? — не зрозумів він.

— Вони вважають, — зам'явся директор, — що кримським татарам не можна працювати у школах і вузах. Виходить, що я порушив інструкцію Міністерства освіти.

Тоді він пішов на завод учнем слюсаря. Жив у робітничому гуртожитку. Чи багато треба розуму, щоб крутити гайки? Через місяць працював самостійно. Життя поступово налагоджувалося. Але людська підлість знову нагадала про себе.

Якось після роботи із приятелем і земляком, із яким перед війною разом навчалися в інституті, пішли на фронт і працювали в одному цеху, пили пиво у брудній і галасливій пивниці. Слово за словом згадали довоєнне життя, як їм добре тоді жилося.

— Всі наші лиха он від кого, — кивнув на портрет вождя за спиною проворного бармена і міцно вилаяв його вуса.

— Ти чиї лаєш вуса? — зблід приятель.

— Та не твої, а он того придурка.

— Як ти смієш так про велику людину?! — затіпався приятель.

— Збав газ, — посміхнувся.

— Не дозволю! — заверещав приятель, привертаючи до себе увагу в пивниці. — Ти ще в інституті поводився, як ворог.

— Не верещи, — процідив крізь зуби. — Досі ми поводилися з тобою, як друзі.

— Не називай мене своїм другом! Я зараз же заявлю, куди треба!

Він знав, чим закінчуються доноси в таємні служби, тому умовляв, принижувався, казав, що пожартував, але той і слухати не хотів.

По нього прийшли вночі. Він саме повернувся із нічної зміни і ліг відпочивати. Двоє в цивільному показали ордер на обшук і арешт. Коменданта взяли в поняті.

— Будете понятим. Може, захочемо щось собі присвоїти,— недолуго пожартували.

Але що в нього було присвоювати? Крім потертої фанерної валізи і просякнутої мазутою куфайки, у нього нічого не було. Після обшуку дозволили взяти з собою найнеобхідніше.

— За що тебе, Бекире? — захвилювалися хлопці. —Якесь непорозуміння, — забубонів він. — Мене

відпустять.

Двоє в цивільному вивели його на вулицю, наказали сісти в "Победу" на заднє сидіння, дивитися під ноги і не крутить головою.

Місто спало. Його везли тьмяно освітленими вулицями.

Незабаром він опинивсь у підвалі держбезпеки. Там його догола роздягнули і ще раз піддали принизливій процедурі обшуку. Обрізали всі ґудзики, крім одного, і зачинили у камері підземної в'язниці...

На першому допиті він зрозумів, що його заарештували за доносом приятеля, який на листках із шкільного зошита описав, як усе відбувалось у пивниці, і додав дещо від себе.

Він заперечував, казав, що його шантажують і вимагав очної ставки, все ще вірячи, що приятель передумає його закладати. Але той підтвердив свої свідчення.

— Ви вчинили, як справжній патріот, — сказав слідчий. —Ви вільні, товаришу.

Допити відбувалися вдень і вночі. Одного слідчого змінював другий. Його брали на змор. Від нього вимагали зізнань — змушували покаятися в тому, чого він не робив. Правда, не били. Культурно поводилися. Могли три доби морити голодом, а потім раптом нагодувати оселедцями і не давати води. Але найгірше було переживати безсоння. Йому по багато діб не давали спати. Вдень спати забороняли, а вночі водили на допити. Тьмяну лампочку в камері замінили на сліпучо-яскраву і змушували дивитися на світло. Варто було відвернутись або заплющити очі, відчинялося вічко і як лунала команда:

— Не спать!

А вночі той же голос гарчав:

— На допит!

У його свідомості весь час звучало:

— Не спать! На допит! Не спать! На допит!

Йому пригадали все: і відступ, і оточення, і полон, і те, що ледь не через нього Німеччина окупувала Крим. Його звинувачували у зраді, в шпигунстві, антирадянській агітації. Особливо старався старший слідчий на кличку Гюрза, з надзвичайно довгою шиєю і маленькою голівкою. Його живі зелені очиці впивалися в свою жертву. Його дошкуляла сверблячка, він оскаженіло чухався і ковтав пігулки.

— Я розв'яжу тобі язика, сволоч! — верещав і лаявся, як запеклий кримінальний злочинець.

— Я — капітан Червоної Армії, — захищався він.

— Ти — ворог радянської влади! Щоб тебе задушить, достатньо того, що ти кримський татарин, — єхидненька посмішечка клеїлася до його губ і для кращого ефекту Гюрза розмахував над головою мармуровим пап'є-маше. Ти — іноземний агент! Хто вербував тебе, шалава?!

— Ніхто мене не вербував.

— Заткни пельку! Гівно ти, а не капітан! Ти чому не застреливсь, а здався німцям?

— Мене контузило.

— На кого працюєш, гад? — наливав із графина склянку води Гюрза і, смакуючи, демонстративно пив перед ним.

Від одного вигляду води він непритомнів. Тоді Гюрза наливав повну склянку води і тонкою цівкою лив йому на голову. Вода розтікалася по брудному обличчю. Він приходив до тями, облизував мокрі губи і ще гостріше відчував спрагу.

— Дайте води, виродки...

— Ти знову за своє, гад! — оскаженіло чухався Гюрза. —В карцер його! В карцер!

Від постійних допитів у нього паморочилося в голові. Він боявся збожеволіти і молив Аллаха, аби до його заґратованого віконечка підсіла якась пташечка, щоб він хоч трохи забув про свої тілесні й душевні страждання.

"Що відчуває кат, знущаючись із своєї жертви? —подумав він. — Свою перевагу, безкарність, фізичне задоволення? Певно, перше, друге і третє".

Він мучився і страждав від безсилля. Терпів, аби витримати тортури.

Того дня його напівживого притягнули з карцера в кабінет слідчого і посадили на пригвинчену до підлоги табуретку. Він не міг сидіти і падав. Його підтримував охоронець.

Гюрза був зібраний і рішучий. Очевидно, його доймали начальство і відведений йому час.

— Ти будеш харкати кров'ю, якщо не підпишеш зараз же звинувачення. Я задушу тебе ось цими руками, — простягував перед ним свої короткі гачкуваті пальці. —Складемо акт, що здох від поносу. І ніхто нічого не буде знати.

— Я нічого не підпишу, бо я нічого поганого не робив.

— Гаразд, — раптово обм'як Гюрза, підійшов до нього і зазирнув в очі. — Ти виявився міцним горішком. Витримав усе. Молодець! Ми вважали тебе ворогом, а ти — своя людина. Лишилася формальність, підписати ось цього папірця. Не протокол зізнання, ні, а спростування.

Гюрза взяв зі столу листок паперу, зачитав, що він, обвинувачений Керимов Бекир Асанович, 1918 року народження, уродженець Криму, виходець із селянської сім'ї, викладач історії, капітан запасу, кавалер кількох урядових нагород, у жодних зв'язках з іноземною розвідкою не перебував і не вів антирадянської агітації.

— Підпиши, — сказав він і поклав папір на край столу. Охоронець допоміг піднятися з табуретки і підійти до

стола. Засліплений світлом яскравої лампочки, у камері він нічого не бачив, літери зливались у суцільні чорні рядки.

— Ось тут, — підказав Гюрза, вмочив перо в чорнило і застромив ручку йому між пальці. —1 ще ось тут. Молодець! Чудесно! Вибач за незручності. Робота така. Сам розумієш. А зараз іди, відпочивай, — і зразу наказав, щоб його нагодували.

— Дайте пити, — попросив він.

Гюрза охоче налив із карафки повну склянку води і підхлібно подав йому.

О Аллах! Невже ковток звичайної прісної води, якої цілі ріки й озера, може бути таким нестерпно жаданим?!..

Він просив ще й ще. І Гюрза, тримаючи графина в одній руці, наливав йому склянку за склянкою. Втамувавши нестерпну спрагу, він мало не заснув на руках в охоронця. Не встиг переступити порога своєї камери, більше схожої на собачу буду, як провалився у глибокий сон.

Наступного ранку його делікатно розбудили, завели до лазні, поголили й одягай у свіжу робу. Прокурор зустрів його усміхнено, навіть підвівся, наче перед якоюсь поважною персоною. Привітавшись заруку, прокурор запросив сідати.

— Даремно впирався. Себе мучив та й іншим не давав спокою. Треба було одразу підписати. Даремно тягнув. Тепер усе буде добре. Будеш у таборі жити й працювати, як у себе вдома.

По цих словах прокурор монотонним голосом зачитав йому протокол допиту, звідки випливало, що він повністю визнає свою вину і згоден нести покарання згідно із радянським законом.

— Не може бути! — з відчаю вигукнув він. — Я підписав зовсім інший документ, а не протокол допиту.

— Твоя рука? — запитав прокурор і обережно, щоб він не зміг видерти листка з його руки, показав йому підпис.

— Бузувіри! Кати! Обдурили, — застогнав він, ухопив стільця, на якому сидів, і запустив у вікно.

Його вхопили, завели в камеру. Три доби не чіпали. На четверту знову привели до слідчого.

— Ти нащо відмовляєшся від своїх слів? — надувся Гюрза.— Зробив злочин, то май мужність визнати свою провину. Думаєш, ти тут один і нам більше немає роботи, як із тобою панькатися? Що мовчиш?

— Катюги, як вас тільки земля носить... Та Гюрза не розізлився.

— Можеш тепер молоти, що хочеш, — байдуже відповів.-Це вже не має ніякого значення. Твоя вина повністю доведена. А все інше вирішить суд. Бачу, мого доброго ставлення ти оцінити не хочеш. Панькаємося з тобою, як із порядною людиною. А ми ж можемо розмовляти з тобою по-іншому. Заберіть його, — гидливо сказав.

Через день він постав перед трибуналом. Викликали його колишнього приятеля. Той виступив. Виступив і прокурор. У своїй короткій обвинувачувальній промові він заявив, що ознайомився з матеріалами слідства і що підсудний сам визнав себе винним у скоєнні злочину, що він агент іноземної розвідки, вів підривну роботу, займався шпигуванням на користь ворожих держав, готував терористичні акти і, як державний обвинувачувач, вимагав засудити його до вищої міри — розстрілу.

Йому надали останнє слово. Він стояв на своєму, повторив, що винуватим себе не визнає, що він не шпигун і не диверсант, а капітан Червоної Армії, що не готував жодного терористичного акту і не вів підривної роботи серед населення, а слідство недозволеними методами змусило його підписати лжесвідчення на самого себе.

Але ніхто, ні слідчі, ні прокурор, ні суддя навіть не натякнули, що він принизив честь і гідність великого вождя.

Із судової зали його завели в камеру смертників, яка була без вікон і нагадувала склеп.