Дочка Єви - Сторінка 7

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В цього погано причесаного, недоладно збудованого Байрона цибаті ноги, збільшені колінні чашки, крутий вигин спини; мускулясті руки з худими нервовими пальцями, дужі, мов клешні краба. Очі в Рауля наполеонівські — сині очі, які поглядом пронизують душу; викривлений ніс надає обличчю лукавого виразу; гарний рот прикрашають такі бездоганно білі зуби, що будь-яка жінка може їм позаздрити. В цьому обличчі є рух і вогонь, це чоло позначене печаттю генія. Рауль належить до тих небагатьох чоловіків, чия зовнішність вражає з першого погляду, чоловіків, які в салоні приваблюють до себе всі погляди. Він звертає на себе увагу "недбалістю у вбранні", якщо дозволено запозичити у Мольєра вислів, що його вжила Еліанта23, говорячи про нечупару. Одіж на ньому завжди здається умисне зношеною, зім'ятою, потертою — наче він прагне привести її в гармонію зі своїм обличчям. Одну руку він звичайно закладає за викот відкритого жилета, стоячи в позі, яку Жіроде прославив своїм портретом Шатобріана24; але прибирає він цю позу не так для того, щоб стати схожим на Шатобріана,— він ні на кого не хоче бути схожим,— як для того, щоб зім'яти складки на маніжці. Його краватка миттю скручується від конвульсивних посмикувань голови, рвучких, як у породистого коня, що мучиться в упряжі й раз у раз підкидає голову в надії звільнитися від вуздечки або вудил. Його довга, звужена донизу борода не розчесана, не напахчена, не пригладжена щіткою — він дає їй вільно рости, на відміну від тих чепурунів, які носять бороду віялом або еспаньйолкою. Пишно спадаючи на плечі, волосся застряє між коміром фрака та краваткою і залишає масні плями на тих місцях, яких торкається. Сухі й жилаві руки не знають щіточки для нігтів та цитринової води. Як запевняють деякі фейлетоністи, очищувальні води не часто відсвіжують їхню висхлу шкіру. Одне слово, цей жахливий Рауль — гротескна постать. Рухи в нього поривчасті, наче їх відтворює якийсь недосконалий механізм. Хода суперечить будь-якому уявленню про порядок своїми зигзагами, що їх спричиняє раптовий захват, несподіваними зупинками, під час яких він штовхає мирних перехожих, котрі прогулюються по паризьких бульварах. Його мова, сповнена ядучого гумору та колючих дотепів, скидається на його ходу: зненацька вона відступає від дошкульного тону і стає недоречно лагідною, поетичною, втішливою, солодкою; вона уривається непоясненними паузами або спалахами дотепності, які іноді стомлюють. У товаристві він хизується зухвалою нетактовністю, зневагою до умовностей, критичним ставленням до всього, що світ шанує, і це настроює проти нього людей обмежених, а також тих, хто дотримується правил старовинної ввічливості. Але в такій поведінці є щось своєрідне, як у витворах китайського мистецтва, і жінок вона не відштовхує. Правда, з ними він часто буває вишукано люб'язний, йому наче подобається загладжувати бездоганною поведінкою свої дивацтва, здобувати перемогу над неприязню, бо це тішить його самолюбство або пиху. "Чому ви такий?" — спитала його якось маркіза де Ванденес. "А чому перли ховаються в грубих мушлях?" — пишномовно відповів він. Іншому співрозмовникові, який поставив те саме запитання, він сказав: "Коли б я подобався кожному, чи зміг би я сподобатися особі, яку оберу серед усіх?" У духовному житті Рауля Натана теж панує безлад, що його він зробив своєю вивіскою. Ця вивіска не вводить у оману: його талант нагадує здібності бідних дівчат, які наймаються в міщанські доми "служницею на всі руки". Спочатку він був критиком і критиком видатним; але це ремесло здалося йому ошуканством. "Мої статті варті книжок",— мав звичай казати він. Привабили його якось театральні прибутки, але нездатний до впертої і копіткої праці, якої вимагає побудова п'єси, він мусив узяти у співавтори одного водевіліста, дю Брюеля, і той інсценував Натанові задуми, зводячи їх до прибуткових, дотепних п'єсок, завжди написаних для певних акторів або актрис. Удвох вони створили Флоріну, актрису, яка збирає повну залу глядачів. Соромлячись цього співавторства, схожого на співавторство сіамських близнюків, Натан самостійно написав і поставив у Французькому театрі велику драму, що провалилася з усіма воїнськими почестями під залпи нищівних рецензій. Замолоду він уже якось спокусив великий, благородний Французький театр чудовою романтичною п'єсою в дусі "Пінто"25 — іще в ті часи, коли необмежено панував класицизм; тоді в Одеоні три вечори поспіль так клекотіли пристрасті, що п'єсу заборонили. На думку багатьох, ця його друга п'єса, як і перша, була шедевром і здобула йому більшу славу, ніж усі прибуткові комедії, написані у співавторстві, але ця слава обмежувалася колом знавців та людей справжнього смаку, до чиєї думки мало дослухалися. "Ще один такий провал,— сказав йому Еміль Блонде,— і ти обезсмертиш своє ім'я". Проте Натан не пішов далі цим нелегким шляхом — нужда змусила його повернутися до пудри та мушок водевілю вісімнадцятого століття, до "костюмних п'єс" та до сценічного втілення популярних романів. Одначе його вважали великим талантом, який ще не сказав свого останнього слова. Власне, він уже взявся за високу прозу й видав три романи, не рахуючи кількох інших, що їх він тримав, наче рибу у сажалці, під оголошенням: "готуються до друку". Одна з трьох виданих книжок, а саме перша,— як то буває з багатьма письменниками, здатними написати тільки перший твір,— здобула блискучий успіх. Цю річ, яку він необачно надрукував раніше за інші, він з усякого приводу рекламував як найкращу книжку епохи, як єдиний роман століття. Втім, він часто нарікав на суворі вимоги мистецтва; він був один з тих, хто докладав чималих зусиль, щоб зібрати під єдиним знаменом Мистецтва твори всіх його різновидів — живопису, різьбярства, красного письменства, зодчества. Починав він із збірки поезій, яка дала йому право увійти до когорти модних поетів, а надто завдяки одній поемі з туманним змістом, що мала неабиякий успіх. Безгрошів'я змушувало його писати й писати, і він перескакував від театру до газети, від газети до театру, розкидаючись, розмінюючись на дрібниці й завжди вірячи в свою зірку. Отож його слава не лишилася тільки в зародку, як у деяких облудних знаменитостей, котрі можуть похвалитися одними заголовками невиданих книг і котрі дбають не так про видання своїх творів, як про укладення видавничої угоди; Натан справді був схожий на генія, і якби йому довелося піднятися на ешафот,— а цього іноді йому хотілося,— він мав би право ляснути себе по лобі, як Андре Шеньє26. Коли понад десяток письменників, професорів, метафізиків та істориків допалися до влади, загніздившись в урядовому механізмі під час заворушень 1830-1833 років, в Натані прокинулися політичні амбіції, і він пожалкував, що досі писав тільки критичні статті, а не політичні. Він вважав себе вищим за цих вискочнів, і їхній успіх пробудив у ньому пекучу заздрість. Він належав до тих заздрісних і на все здатних людей, яким кожен успіх здається вкраденим у них і які, усіх розштовхуючи, кидаються в тисячу освітлених місць, ніде не зупиняючись і дратуючи сусідів. У той час він переходив від сен-симоністських до республіканських поглядів — мабуть, щоб наблизитися до тих, хто саме був при владі. Він шукав свою кістку в усіх кутках і придивлявся, де б знайти безпечне місце, звідки він міг би гавкати, не боячись копняків, і здаватися грізним. Та, на свій сором, він мусив переконатися, що славетний де Марсе не ставився до нього серйозно — де Марсе, який у ту пору очолював уряд і не мав найменшої пошани до писак, бо не знаходив у них того, що Рішельє називав духом послідовності або, точніше, послідовності ідей. Крім того, будь-який уряд не обминув би увагою постійні негаразди у справах Рауля. Рано чи пізно необхідність змусила б його підкоритись умовам, а не ставити їх.

Свою справжню вдачу Рауль старанно приховує, проте вона цілком відповідає тій ролі, яку він грає в товаристві. Він щирий актор, переконаний себелюбець, готовий застосувати до себе вислів: "Держава — це я", і дуже вправний балакун. Ніхто не вміє ліпше зображувати почуття, хизуватися фальшивою величчю, наводити на себе моральну красу, вихваляти себе самого і прикидатися Альцестом, діючи як Філінт. Його егоїзм прикривається обладунком з розмальованого картону й часто досягає таємно наміченої мети. Неймовірно ледачий, він працює тільки під тиском гнітючої нужди. Йому незнайома наполеглива праця, потрібна для створення монументального твору; але в пароксизмі люті, коли хтось поранить його марнолюбство, або в критичну мить, що виникає внаслідок переслідування якого-небудь кредитора, він перестрибує через Еврот, він сплачує по найбезнадійніших векселях, виданих під заставу таланту. Після чого, виснажений, здивований, що зумів створити справді вартісну річ, він знову поринає в болото паризьких розваг. Коли нужда постає перед ним у своєму найстрашнішому вигляді, він втрачає силу до опору, опускається і знеславлює себе. Під впливом хибного уявлення про власну велич і власне майбутнє, для яких він узяв за мірило блискучу кар'єру одного зі своїх колишніх товаришів, надзвичайно обдарованого політика, котрий пробився нагору на хвилі Липневої революції, він, коли йому треба вибратися з халепи, дозволяє собі з людьми, що його люблять, несовісні вчинки, поховані серед таємниць приватного життя — ніхто про них не згадує, ніхто на нього не нарікає. Банальність його душі, безсоромність долоні, якою він потискує руки всім вадам, усякому лиху й зраді, зробили його недоторканним, наче конституційного монарха. Дрібний гріх, що викликав би загальне обурення, якби його вчинила людина, шанована за свої високі чесноти, Натанові ніхто не ставить за провину. До його вчинків — хай і не зовсім порядних — ставляться поблажливо; вибачаючи йому, кожен ніби сам собі вибачає. Навіть ті, хто схильний зневажати його, подають йому руку, боячись, що він може їм знадобитись. У нього стільки друзів, що йому хотілося б завести ворогів. Удавана приязнь, яка зваблює новачків, але чудово вживається з віроломством, яка все собі дозволяє і все виправдовує, голосно репетує, діставши образу, і легко її прощає — одна з характерних ознак журналіста.