Дочка снігів - Сторінка 13

Викликаючи сумнів щодо свого тверезого глузду та моральної твердості, вони часто беруть собі за дружин селянських дівчат чи служниць із шинку. Ті, хто в такому подружжі не знаходить щастя, ставляться з недовірою до почуття, яке спонукало їх на цей крок, забуваючи, що природа творить або нищить життя індивіда, маючи за мету добро цілого роду. Бо імпульс щоразу цілком правдивий, тільки час і обставини можуть бути не ті, — і стається непоправне.

На Корлісове щастя, і час і обставини сприяли йому: у Фроні він знайшов і культуру, без якої не міг би обійтися, і чисті, владні пахощі землі, що він так їх потребував. Щодо виховання й освіти, то вона була просто дивом. Йому доводилося стикатись із багатьма дівчатами, що мали поверхові знання, але Фрона була зовсім інша. Давнім істинам вона вміла надавати нового життя, і думки її навіть про звичайні речі були завжди ясні, енергійні й сміливі. І хоч його природжений консерватизм занепокоювався і протестував, одначе його захоплювали Фрони-ні філософські міркування, що в них деяку школярську наївність перекривав ревний запал. Багато де в чому не погоджуючись із тим, що вона так завзято проповідувала, Корліс мимохіть скорявся перед її щирістю та запалом.

Головна її вада, на думку Корліса, це те, що вона зовсім нехтувала умовності. Жінка для нього була святощами, і він не міг байдуже дивитися, коли "порядна" жінка ступала на небезпечну стежку. Коли порядна жінка відважувалась переступити ту межу, що призначена для її статі й становища, він вважав це за легкодумство. А це вже недалеко й від… Він не міг довести до кінця своєї думки, бо це стосувалося Фрони, хоч вона не раз завдавала йому жалю своїми нерозважливими вчинками. Щоправда, жаль його брав тільки, коли він був далеко від неї. Коли ж він був біля неї, і очі їхні світилися взаємною симпатією, або коли при зустрічі або прощанні він стискав їй руку, що міцно відповідала на його потиск, — тоді він цілком переконувався, що її вчинками керує тільки доброта і справедливість.

Вона подобалась йому ще й з інших багатьох причин. Подобався її запал і поривання, завжди піднесені. Вдихнувши повітря Півночі, він оцінив тепер те, що вона по-товариському ставилась до всіх, хоч перше це його дратувало. Йому подобалась і проста її вдача, хоч зразу він вважав це за нескромність. А на день раніше, як він прийшов до таких висновків, він несподівано завів з нею суперечку про "Даму з камеліями"[8]. Вона в цій ролі бачила Сару Бернар[9] і згадувала про неї з захопленням. Коли він повертався додому, серце його нило від глухого болю, і він намагався погодити образ Фрони з тим ідеалом, що утворився в нього під впливом матері, від якої успадкував він переконання, що незнання і невинність — поняття рівнозначні. Але через день, зваживши все це, він ще на дрібку вибився з-під материного впливу.

Йому подобалось її пишне, хвилясте волосся, що паленіло в сонячному промінні і золотом одсвічувало при полум'ї, подобались її витончені, міцні ніжки в сірих гетрах — у Доусоні, на жаль, їх не видно було із-під довгої сукні, — подобалась уся її струнка, дужа постать. Іти з нею поруч, приладновуючи свою ходу до її ходи, або просто бачити її на вулиці чи в кімнаті, — все це давало йому безмірну насолоду. Життя, радість існування буяли їй у крові, відчувалися в м'язах, в округлих, ніжних вигинах її стрункого тіла. І все це подобалось йому, а особливо руки вище ліктя, міцні, дужі й повабні, напівприховані широкими рукавами.

Сполучення фізичної та духовної краси надзвичайно впливає на нормального чоловіка. Отак було й з Вансом Корлісом. Те, що йому подобалось одне, ще зовсім не означало, що він не міг оцінити друге. Фрона — вона йому подобалась і за те, й за те, та й узагалі за все. А це вже мало значити, що він її кохав, хоч сам про це не здогадувався.

РОЗДІЛ IX

Ванс Корліс потроху принатурювався до життя на Півночі, і, як виявилось, багато що давалося йому з незвичайною легкістю. Сам незмінно коректний, він швидко звик до крутих виразів, що вживали там навіть у найсердечнішій розмові. Малий Карті, техасець, що іноді працював у нього, і починав, і кінчав кожну фразу добродушним: "Хай тобі чорт!"; вживав він цього вислова й тоді, коли дивувався, радів чи журився, і взагалі виявляв у такий спосіб свій настрій, міняючи тільки як до нагоди висоту тону, наголос та інтонацію. Спочатку це дратувало Корліса, викликало в ньому огиду, але потім, звикнувши, він навіть уподобав цей вислів і нетерпляче ждав чергового його повторення. Одного разу собака Карті в сутичці з гудзонським собакою втратив вухо. Коли юнак нахилився над собакою й помітив рану, стільки ласки, стільки почуття містило його "Хай тобі чорт!", що для Корліса це було чисте одкровення. Не все те кепське, що з Назарета, — зробив він висновок і, як колись Джекоб Велс, відповідно до цього змінив свою життєву філософію.

Громадське життя Доусона мало дві течії. В горішній частині — в Казармах, у Велсів та ще в декого, — дружини найбільш майновитих чоловіків влаштовували прийоми, куди запрошувано відповідного ж рангу й гостей. Як і скрізь воно водиться, так і тут було — обіди, чаї, танці, благодійні вечірки. Одначе таке життя не зовсім задовольняло чоловіків. Внизу, в місті, велося геть зовсім інакше, хоч і не менше жваво. Оскільки молода країна ще не доросла до клубів, чоловіча частина громади виявляла прикмети своєї статі, гуртом ходячи по шинках, за винятком лишень священиків та місіонерів. У шинках укладувано договори й різні оборудки, тут плановано різні підприємства, обговорювано шукацькі справи, пересуджувано останні новини; тут підтримувано приятелювання. Всі, кому життя натерло спину, золоті королі й собачі погоничі, старожитці й "чечаки", — сходилися тут, як рівний з рівним. До того ж — певно, через обмаль просторих приміщень у Доусоні — у шинках з'явилися столи до гри в карти, а підлогу навоскували для танців. Хоч не хоч, мусив до цього, і то швидко, призвичаїтися й Корліс. Карті, що дуже поважав Корліса, казав з цього приводу: "Найдивніше, що йому це все достобіса подобається, хай йому чорт!"

Але процес пристосовування завше має свої від'ємні сторони. І коли з усім іншим ішло в Корліса досить гладко, із Фроною справа ніяк не лагодилась. У неї був власний моральний кодекс, цілком відмінний від інших, і вона вважала, що жінка має право на такі вчинки, від яких робиться ніяково навіть завсідникам шинків. Через це й виникло між нею та Корлісом перше непорозуміння.

Фрона любила в лютий мороз їздити собаками, бігти за санками. Щоки тоді горять, кров бурхливо переливається в жилах, тіло немов аж летить у повітрі — не чуєш землі під ногами. Одного разу, в листопаді, був дуже сильний мороз, — спиртовий термометр показував шістдесят п'ять градусів під нулем, — а вона витягла санки, запрягла собак і майнула вниз по річці. Виїхавши за місто, вона подалася біжма. І так, то їдучи на санках, то біжачи за ними, проїхала індіянське селище, оббігла вісім миль довкруг Лосячого ручаю, перехопилася кригою через річку і за кілька годин вимайнула на західному березі Юкону, просто міста. Звідси Фрона хотіла вибратись на второвану дорогу, але ще за милю від дороги трапила на м'який сніг, і стомлені собаки перейшли на повільнішу ходу. Пробивалася вона під навислим бескеттям берега, і деколи їй доводилось далеко об'їжджати річкою виступи скелі, а іншим разом тулитися до самої скелястої стіни, щоб обминути ополонку. Ото так ідучи попереду собак, вона раптом надибала жінку, що сиділа в снігу і дивилась на той берег річки, на повитий димом Доусон. Жінка плакала, і цього було цілком досить для Фрони, щоб зупинитись. Сльози, збігаючи по щоках незнайомої жінки, бралися льодом, а в її очах, мокрих від сліз і потьмарених, стояла безмежна туга й безнадія.

— О! — скрикнула Фрона, покинувши санки та підійшовши до неї. — Ви, мабуть, забились? Може, вам чим допомогти?

Жінка тільки крутнула головою.

— Не можна вам так сидіти. Мороз майже сімдесят градусів. Ви за кілька хвилин замерзнете. Он ви вже щоки приморозили!

Вона почала міцно терти снігом збілілі місця, аж поки кров проступила під шкірою.

— Вибачайте! — Жінка важко підвелася на ноги. — Спасибі вам. Мені зовсім не холодно. — Вона насунула свою хутряну шапочку. — Я так, сіла собі на хвилинку.

Фрона помітила, що жінка дуже вродлива. Досвідчене жіноче око одразу відзначило чудове хутро, фасон одягу та гарні цяцьковані мокасини. Побачивши це все і подумавши, що ця жінка їй зовсім не знайома, Фрона відчула інстинктивне бажання ступити крок назад.

— Я не забилась, — казала тим часом жінка. — Просто ця безмежна біла пустеля зіпсувала мені настрій.

— Так, — відказала Фрона, опанувавши себе. — Я розумію вас. Такий краєвид може іншого зажурити, хоч я особисто цього ніколи не відчуваю. Цей безлюдний краєвид вражає мене своєю суворістю й похмурістю, але не викликає смутку.

— Це через те, що у нас по-різному склалося життя, — в задумі відповіла жінка. — Не в тому річ, який ми бачимо краєвид, а в тому, як його сприймаємо. Коли б нас не було, краєвид від того не змінився б, але й не мав би для людей жодної ваги. Вся справа в тому, який зміст ми в нього вкладаємо.

Вся правда в нас самих. Її початок,

Що не кажіть, не в зовнішньому світі…

Очі у Фрони заблищали, й вона підхопила:

В людині осередок, де існує

Та найщиріша правда, навкруги ж бо…

— А далі як? Я забула.

— Важка, суцільна оболона — тіло…

Жінка раптом замовкла і тоненько засміялась, мов сріблом посипала. Але щось гірке було в цьому сміхові — аж Фрона мимохіть здригнулась. Вона ворухнулася, наче хотівши повернутись до санок, але рука невідомої жінки простяглася до неї. Цей жест, достоту як улюблений Фронин, одразу збудив у дівчини співчуття до незнайомої.

— Зачекайте хвилинку, — промовила та благально. — Поговоріть зі мною. Я вже давно не зустрічала жінки… — Вона зупинилась, немов підбираючи слова, — … яка знала б напам'ять "Парацельса"[10]. Бачите, я вгадала, хто ви. Ви дочка Джекоба Велса — Фрона Велс, коли не помиляюсь.

Фрона, повагавшись, кивнула головою і пильно подивилася на жінку. Вона зовсім не вважала, що в цій її цікавості є щось неввічливе — вона-бо просто хотіла чим більше дізнатися.