Дочка снігів - Сторінка 42

Я ще головного не сказав.

Біл Браун налаштувався вже знов розбороняти, але голова стримався, і Бішоп повів далі.

— Я б давно вже закінчив про індіянок, зальоти й таке інше, якби мене не перебивали. Як я вже казав, він гострив на мене зуби, хотів мене здихатись. От я й не зоглядівся, як він мене тарахнув прикладом по голові, а сам за свою індіянку, на човен та й ходу! Ви самі знаєте, що тоді було вісімдесят четвертого року на Юконі. Отож я залишився один, як палець, без їжі, без нічого, за тисячу миль від людського житла. На превелику силу я тоді вибрався звідти, а як, то багато розказувати. Йому теж пощастило. Ви всі, мабуть, чули про пригоди в Сибіру? Так от… — Він багатозначно помовчав. — Я дещо про це знаю.

Він засунув руку в простору кишеню свого макіно й витяг звідти заяложену книжку в шкуратяній оправі, старовинну, як видно.

— Я нагибав її в дружини старого Піта Віпла, того, що з Ельдорадо. Тут пишеться про її двоюрідного діда чи прадіда, не знаю добре. Коли хто з вас уміє читати по-російському, то ми зараз почуємо про те, як-то він мандрував по Сибіру. А як ніхто не вміє…

— Курбертен! Він може прочитати! — крикнув хтось з натовпу.

Всі розступилися, пропускаючи француза. Він трохи опинався, та його силоміць виштовхнули наперед.

— Ви знаєте російську? — спитався Дел.

— Знаю, тільки дуже погано, — відмовлявся Курбертен. — Знав колись, а тепер забув.

— Шкварте! Ми критикувати не будемо!

— Тая…

— Читайте, — наказав голова.

Дел всунув йому в руки книжку, розгорнену на першій зжовклій сторінці.

— Я чортзна-скільки ждав, щоб нагодився такий, як оце ви, — радісно казав він до барона. — Тепер од мене не викрутитесь. Смаліть!

Курбертен почав, затинаючись:

— "Щоденник отця Японського, що містить короткий опис його життя в бенедиктинському монастирі в Обідорську та докладно трактує про його надзвичайні пригоди в Сибіру, серед людей Оленячого племені".

Барон одвів очі від книжки, чекаючи дальшої вказівки.

— А коли її надруковано? — спитав Дел.

— 1807 року в Варшаві.

Бішоп гордовито поглянув на всіх.

— Ви чуєте? Запам'ятайте! 1807 рік! Щоб не забули! Барон почав читати вступ:

— "Все це сталося через Тамерлана", — він мимохіть перекладав ці слова знайомим йому зворотом.

Фрона зблідла вже з перших слів і не могла заспокоїтись за весь час читання. Раз вона потайки глянула на батька й зраділа, що той одвернувся в другий бік, — вона не могла б у ту хвилину знести його погляду. На Вінсента Фрона не дивилась, хоч і відчувала, що той за нею стежить; він міг бачити тільки її бліде, без виразу обличчя.

— "Коли Тамерлан з вогнем і мечем пройшов по Східній Азії, залишаючи за собою криваві річки, освітлюючи шлях пожежами, — повільно читав Курбертен, — тоді гинули держави, міста лежали руїнами, а племена розпорошувалися по світу, як… як зоряний пил. Силу люду було розкинуто по землі. Рятуючись від переможців… ні, ні — від жорстокостей переможців, утікачі засягнули глибоко в Сибір, прямуючи на північ та на схід, і тому вздовж полярного узбережжя осіла ціла низка монгольських племен…"

— Перегорніть кілька сторінок, — порадив Біл Браун. — Читайте уривки. Не будемо ж ми сидіти так до світу.

— "При березі там живуть ескімоси, люди життєрадісні й сумирні. Вони називають себе укіліон, тобто поморяни. Я купив у них собак та харчів. Вони залежні від чо-чуенів, що живуть у глибині країни і називаються оленячими людьми. Чо-чуени — дике й войовниче плем'я. Коли я одійшов од берега, вони наскочили на мене, відібрали все моє добро, а мене зробили невільником…" — Барон перегорнув кілька сторінок. — "Я домігся, що вони дозволили мені сидіти між своїх старшин, та від того я не став вільніший. Вони занадто шанували мою мудрість, щоб розлучитися зі мною… Старий Пі-Юн був великий ватаг, і ухвалено було, що я повинен одружитися з його дочкою Ільсвунгою. Ільсвунга була брудним створінням. Вона ніколи не вмивалася, та ще й вдачу мала погану… Я одружився з нею, але тільки звався її чоловіком. Вона поскаржилася батькові, старому Пі-Юнові, і той страшенно розлютувався. Між племенами почалися чвари. Та, зрештою, я набув ще більшої могутності, ніж перше, все хитрощами та спритністю. І Ільсвунга перестала скаржитись, бо я навчив її розкладати пасьянс та ще багато дечого іншого".

— Досить? — запитав Курбертен.

— Так. Годі, — відказав Біл Браун. — Одну хвилиночку! Скажіть, будь ласка, ще раз дату видання.

— 1807 рік, Варшава.

— Зачекайте, бароне, — промовив Дел Бішоп. — Тепер, коли ви стоїте перед судом, як свідок, я ще дещо запитаю у вас. — Він обернувся до зборів. — Панове, ви всі дещо чули про пригоди підсудного в Сибіру. Ви, мабуть, звернули увагу на дивну схожість його пригод з тими, про які писав щось близько ста літ тому отець Яконський. Я гадаю, тепер у вас немає сумніву, що все те він запозичив у Яконського. Але я хочу довести, що тут не тільки запозичення. Підсудний заїхав мене рушницею на Оленячій річці у вісімдесят восьмому році. Восени вісімдесят восьмого року він був у Сент-Майклі, по дорозі до Сибіру. В вісімдесят дев'ятому та дев'яностому він буцімто штукарив у Сибіру. В дев'яносто першому він вигулькнув у Фріско вже лицарем-переможцем. А тепер побачимо, чи не стане нам француз у пригоді.

— Ви були в Японії? — спитав Дел у Курбертена.

Курбертен, що весь час стежив за датами, хутко підрахував і щиро здивувався. Він поглядом просив у Фрони допомоги, та вона мовчала.

— Був, — одказав він нарешті.

— Ви бачилися там з підсудним?

— Так.

В якому році? Всі посунулися наперед, щоб почути відповідь.

— В 1889 році, — спроквола промовив барон.

— Як же це могло статися? — лагідно спитав Дел. — Адже підсудний був тоді в Сибіру!

Курбертен тільки знизав плечима — не моє, мовляв, діло — і відійшов від столу.

Непередбачено суд ухвалив перерву на кілька хвилин, і всі присутні почали збуджено перешіптуватися, похитуючи головами.

— Все це брехня! — Сент-Вінсент нахилився до самого вуха Фрони, а вона наче й не чула. — Несприятливий збіг обставин, але я можу все з'ясувати.

Фронине обличчя немов скам'яніло. Голова дав слово Сент-Вінсентові. Фрона обернулася до батька. Очі дівчини зайшли сльозами, коли той приторкнувся її руки.

— Може, хочеш облишити всю цю справу? — спитав Велс нерішуче.

Фрона мовчки похитала головою.

Почав говорити Сент-Вінсент. Це була та сама історія, що їй він розповідав, тільки детальніше розказана. Ніщо в ній не суперечило свідченням Ла-Флітча та Джона.

Випадок з коритом справді був, але ж тут з його боку була звичайна тільки ґречність. Джон Борг розлютувався не знати чого. Белу вбито з його револьвера; але цього револьвера Борг позичив у нього за кілька день перед тим і не повернув. Щодо Белиних слів, то тут він нічого сказати не може. Він ніяк не зрозуміє, чому вона зважилась вмирати з неправдою на устах. Він ніколи ні в чому перед нею не завинив, ні на макове зерно. Отже, тут про помсту нема чого балакати. Свідчення Бішопове? Не варто про нього й згадувати, брехня цілковита, зручно підмальована правдою. Цей чоловік їздив справді з ним на Аляску у 88 році, але все, що нібито там з ним сталося, — неправда, лукавий підступ. З бароном, нарешті, трапилася тільки маленька помилка в датах — ото й усе.

Коли Біл Браун почав допитувати Сент-Вінсента, виявилась цікава подробиця. Підсудний казав, що між ним та таємничими вбивцями точилася запекла боротьба. "Якщо це справді так, — сказав Браун, — то чим можете пояснити, що на вас немає ніяких ушкоджень? Тіло Боргове страшенно побите, подряпане, а як же ви так вискочили?"

Сент-Вінсент не міг цього пояснити; казав тільки, що болить йому й ломить усе тіло. Та справа зовсім не в тому. Факт, що він не вбивав Борга та Белу, це вже він твердо знає.

Фрона вдалася до зборів з чулою промовою. Життя людське, мовила вона, то святощі. Вона звернула увагу на непевність та хисткість побічних доказів, на право винуваченого, коли виникають сумніви щодо справи. Потім, перейшовши до свідчень, вона відкинула все зайве, непотрібне, намагаючись додержуватись тільки фактів. По-перше, доводила вона, чим можна мотивувати вбивство? Таких мотивів не знайдено! А коли так, то базуватись на непевних доказах свідчило б про занадто низький рівень розумових здібностей присутніх. Але вона добре переконана в їхній порядності та розважності й певна, що такі дрібнички не матимуть впливу на вирок.

Тепер про окремі пункти обвинувачення. Зовсім не доведено, що Сент-Вінсент знався з Белою. Не доведено й того, що він коли-небудь цього домагався, бо коли дивитися безсторонньо, то випадок з коритом — єдиний доказ, що на нього посилаються свідки, — просто тільки смішний і доводить, як звичайну ввічливість джентльмена може хибно зрозуміти несамовитий, дикий чоловік. Тут вона цілком покладається на присутніх, на здоровий їх розум. Дурнів тут немає.

Пробувано довести, що в підсудного погана вдача. Щодо Борга — цього не треба й доводити. Всім відомо, як часом приступало до нього — тоді йому не було впину. Про його запальність і приказку тут склали. Через неї одсахнулися від нього товариші, через неї він мав багато ворогів. Отже, дуже можливо, що ті незнайомі люди в масках якраз і були його вороги. Чого між ними постала ворожнеча, цього вона не скаже. Нехай судді самі подумають, чи не могло знайтися по всій Алясці двоє людей, яким Джон Борг так насолив, що вони наважилися на вбивство.

Свідки казали, що ніде не знайдено сліду тих людей. Та вони не згадали про те, що так само не було Сент-Вінсентових, Ла-Флітчевих та Джонових слідів. Не варт про це навіть згадувати. Всі й так розуміють, що ніде не збереглося сліду від того, що Сент-Вінсент вибіг з хатини на дорогу і повернувся з Ла-Флітчем та тим другим. Кожен знає, що від м'яких мокасинів на втертій стежці сліду не буде. Якби навіть річка не розмерзлася, то й тоді не можна було б знайти місця, де вбивці її переходили.

Ла-Флітч, почувши ці слова, притакнув головою. Фрона провадила далі:

— Обвинувачення грунтується на тому, що в Сент-Вінсента були закривавлені руки. Коли б тоді хто глянув на ноги містера Ла-Флітча, то й на них побачив би кров. Це, одначе, не доводить, що він ту кров пролив.

Містер Браун звернув увагу на той факт, що в підсудного не залишилося на тілі жодних слідів боротьби.