Доктор Фаустус - Сторінка 114

Крім тих запрошених, яких я вже згадував, назву навмання ще кількох, що навернулися мені на пам'ять: багатія Булінгера, художника Лео Цінка, якого, власне, ні Адріан, ні я не любили і який, певне, був запрошений разом із покійним Шпенглером, Гельмута Інститоріса, тепер солом'яного вдівця, доктора Краніха, що мав звичку чітко вимовляти кожен склад, пані Біндер-Майореску, Кнетеріхів, портретиста Нотебома, що полюбляв заяложені жарти, і його дружину, яких привіз Інститоріс. Приїхав також Сикст Кридвіс та учасники дискусій у його вітальні, а саме: геолог Унруе, професори Фоглер і Гольцшуер, поет Данієль Цур Геге в чорному сурдуті, застебнутому на всі ґудзики і, хоч як мені було прикро, навіть дурноляп Хаїм Брайзахер. Фахових музикантів поряд з оперними співаками репрезентував Фердінанд Едшмідт, диригент цапфенштесерського оркестру. А ще туди прибув, на мій величезний подив, та й не тільки на мій, барон Гляйхен-Русвурм, що, наскільки мені було відомо, після пригоди з мишею вперше з'явився на люди разом зі своєю огрядною, проте елегантною дружиною, австрійкою за походженням. Як з'ясувалося, Адріан іще тиждень тому послав запрошення до його палацу, і, мабуть, таким дивним чином скомпрометованого Шіллерового онука дуже втішила ця незвичайна нагода повернутися в товариство.

І ось усі ці люди — як я вже казав, душ тридцять — очікувально стовбичать у селянській залі, знайомляться одні з одними, зацікавлено перекидаються словом. Я бачу Рюдігера Збройносена в незмінному пошарпаному спортивному костюмі, оточеного жінками, яких там було повно. Чую милозвучні голоси драматичних співаків, що горують над усіма іншими, астматично-чітку мову доктора Краніха, хвалькувату балаканину Булінгера, запевняння Кридвіса, що ця зустріч і те, чого від неї можна сподіватися, "наджвичайно вашливі", і фанатичне "Так, це правда, нічого не скажеш!" Данієля Цур Геге, яке він виголошує, притупуючи закаблуком. Баронеса Гляйхен переходила від одних гостей до других, шукаючи співчуття безглуздій невдачі, що спіткала її чоловіка.

— Ви ж бо знаєте, яку ми мали ennui [285],— казала вона то тут, то там.

Я з самого початку зробив одне відкриття: багато запрошених не помітили, що Адріан давно вже був у залі, й розмовляли так, немов чекали на нього, просто тому, що не впізнали його. Він сидів спиною до вікна біля важкого овального столу посеред зали, де ми колись розмовляли з Саулом Фітельбергом, одягнений так, як він тепер одягався завжди. Чимало гостей питали мене, що то за добродій сидить біля столу, і після моїх спершу здивованих відповідей, мурмотіли: "Ага, так, так!" — раптом упізнавши того, хто їх запросив, і поспішали привітатися з ним. Як же він змінився на моїх очах, коли таке могло статися! Звичайно, не в останню чергу його не впізнавали через бороду, в чому я й запевняв тих, хто ніяк не міг повірити, що це справді він. Біля його стільця стояла, виструнчившись, немов вартовий, кудлата Розенштіль, і цього було досить, щоб Мета Некеді сховалася в найдальший куток. Проте в Кунігунди вистачило лояльності за якийсь час звільнити місце, і його відразу посіла інша Адріанова шанувальниця. На пюпітрі відкритого фортепіано під стіною лежала партитура "Плачу доктора Фаустуса".

Оскільки я не зводив очей зі свого приятеля, навіть коли розмовляв із тим чи іншим гостем, то відразу помітив, як він порухом голови і брів дав мені знак, щоб я запросив гостей сідати. Я негайно виконав його волю: шепнув тим, що стояли поблизу, щоб вони передали запрошення своїм сусідам, і навіть присилував себе плеснути в долоні, закликаючи гостей замовкнути й вислухати мене. Я оголосив їм, що доктор Леверкюн хоче почати виконання свого нового твору. Людина знає, коли вона блідне, про це їй каже якийсь мертвий холод, що раптом поймає обличчя, а часом і краплі поту на чолі, також холодні. Руки в мене, як я легенько, стримано плеснув ними, тремтіли так само, як тремтять тепер, коли я беруся описувати ту жахливу подію.

Публіка досить швидко всілася. До спокою і порядку теж не довелося нікого закликати. Вийшло так, що біля столу з Адріаном опинилися старе подружжя Шлагінгауфенів, Жанетта Шойрль, Збройносен і ми з дружиною. Решта сяк-так розташувалися по обидва боки кімнати на різних, з усіх усюд постягуваних меблях: мальованих ослінчиках, м'яких кріслах, на канапі, а кілька чоловік навіть лишилися стояти, прихилившись до стіни. Адріан, усупереч загальним сподіванням і моїм також, не підійшов до фортепіано. Він і далі сидів біля столу, склавши руки, ледь схиливши набік голову й дивлячись трохи вгору поперед себе. Коли запала цілковита тиша, він дещо монотонно, затинаючись, як завжди останнім часом, звернувся до присутніх немов з вітальною промовою, як мені спершу здалося, — та спочатку воно так і було. Мені прикро писати про це, але він часто помилявся на слові,— переживаючи за нього, я так стискав руки, що аж нігті впивалися в долоні,— а пробуючи виправити помилку, робив нову, тому скоро зовсім перестав зважати на них. А втім, мені не треба було брати так близько до серця всілякі похибки в його мові, тому що він тоді, так само, як і в своїх листах, щедро користався старовинними висловами, а їм навряд чи можна ставити на карб неправильність і неоковирність, бо ж хіба давно наша мова вийшла з варварського стану і більш-менш підкорилася правилам граматики і правопису?

Він почав дуже тихо, майже собі під ніс, тож мало хто розчув його звертання, а якщо й розчув, то не дуже зрозумів або сприйняв його як веселий жарт, бо воно звучало так:

— Шановні, особливо любі моєму серцю сестри і братове.

Сказавши це, він підпер щоку рукою і замовк, ніби замислившись. Те, що гості почули далі, вони також сприйняли як веселий вступ, що мав розважити їх, і хоч його бліде, непорушне обличчя і стомлений погляд суперечили цьому, в залі дехто засміявся, хтось пирхнув, захихотіли жінки.

— Найперше, — сказав Адріан, — я хочу скласти вам дяку за ласку й за приязнь, якої я не заслужив і яку ви до мене виявили, прийшовши сюди пішки і приїхавши, оскільки я написав вам і покликав вас із самотини цього свого прихистку, а також доручив кликати й запрошувати вас своєму вірному фамулусові і найближчому приятелеві, що й досі ще нагадує мені наше шкільне і студентське життя, бо ми з ним і в Галле вчилися разом, але про те наше вчення і про те, як уже тоді підняли голову пиха й жах, я оповім далі у своїй сповіді.

На цьому слові чимало гостей, усміхаючись, глянули на мене, а я від зворушення не зміг навіть усміхнутися, бо ніколи не думав, що мій дорогий приятель так тепло згадає мене. Але саме те, що на очі мені набігли сльози, найдужче насмішило присутніх; мені й досі неприємно згадувати, як Лeo Цінк підніс носовичок до свого великого носа, з якого сам найбільше глузував, і гучно висякався, перекривлюючи моє очевидне розчулення, що, знову ж таки, викликало хихотіння жінок. Адріан, здавалося, не помітив цього.

— Насамперше, — повів далі Адріан (він поправив себе і сказав "найперше", але потім вернувся до того "насамперше"), — я мушу вибачитися перед вами й попрохати вас не мати за зле того, що наш пес Престігіар330 — його кличуть Зузо, але насправді він зветься Престігіар — повівся не найліпше, оглушивши вас своїм пекельним гавкотом і гарчанням. А ви ж задля мене наразилися на такі труднощі, на таку обтяжливу подорож. Нам треба було вручити кожному з вас дудочку з надвисоким звуком, який чують лише собаки, тоді б він ще здалеку втямив: це йдуть самі лише добрі приятелі, прохані гості, яким кортить почути від мене, що я робив тут під його охороною, на що бавив час усі ці довгі роки.

З дудочки знов дехто засміявся, хоч і трохи здивовано. Та він повів далі:

— А тепер я хочу звернутися до вас із дружнім, християнським проханням, щоб ви не поставили мені на карб мого покутного слова, а зрозуміли його як слід, бо я щиро прагну як ваш ближній скласти визнання вам, добрим і невинним, якщо й не безгрішним, то тільки по-звичайному, терпимо грішним, за що я всім серцем зневажаю вас і палко заздрю вам, бо пісковий годинник стоїть у мене перед очима й нагадує, щоб я був готовий, і коли останні піщинки пройдуть крізь шийку, Він забере мене, Той, із ким я склав таку дорогу угоду, підписавши її власною кров'ю, угоду, за якою навіки запродав Йому тіло й душу, і коли пісок витече і час добіжить кінця, Він прийде по свій товар.

Після цих слів у залі знов подекуди почувся стриманий сміх, але й дехто поцмокав язиком, а дехто похитав головою, немовби дивуючись із такої нетактовності; декотрі ж гості спохмурніли, і в їхніх очах засвітилася насторожена цікавість. А тим часом Адріан біля столу казав далі:

— Тож знайте, ви, добрі й побожні, хто зі своїми дрібними гріхами сподівається на ласку і зглядливість Господа: я дуже довго приховував, а тепер більше не хочу від вас приховувати, що я вже в двадцять один рік навіки зв'язався з Дияволом і, усвідомлюючи, що мене чекає, з добре обміркованої відваги, гордості й зухвальства, прагнучи досягти слави на цьому світі, уклав із Ним угоду і спілку, отже все, що я зробив за ці двадцять чотири роки, які мені були даровані, і що люди з цілковитим правом зустріли недовірливо, було осягнуте з Його допомогою і є сатанинським витвором, його навіяв Янгол отрути. Бо я собі думав: хочеш пустити стрілу — натягай тятиву, і сьогодні людина мусить складати шану Чортові, тому що потугу на великий задум і на великий твір може дати тільки Він, більше ніхто.

Тепер у залі запала прикра, напружена тиша, Його вже мало хто слухав спокійно, у більшості очі полізли на лоба, і на обличчях було написане німе запитання: куди він гне? І взагалі що тут відбувається? Якби він хоч раз усміхнувся або підморгнув, натякнувши цим, що його слова — мистецька містифікація, то ще було б півбіди. Але він нічого цього не робив, сидів біля столу блідий і поважний. Дехто з гостей запитально поглянув на мене: що все це означає? Яке я можу дати йому пояснення? Може, мені треба було втрутитись, запропонувати гостям, щоб вони розійшлися, але на якій підставі? Хоч би яку підставу я вигадав, це була б для нього ганьба й приниження, і я відчував, що маю здатися на хід подій, у надії, що він почне грати уривки зі свого твору і звуки замінять слова.