Доктор Фаустус - Сторінка 67

Але не в її манері було погоджуватися з хлопчакуватим Рудольфом. Він-бо й гадки не мав, що існує така річ, як аморалізм, і не так просто погодитися з тим, хто не знає протилежної тези, — принаймні поки йому ту тезу не пояснять. У твердженні Інес, з погляду логіки цілком природному і виправданому, все-таки було щось дивне, і, по-моєму, це підкреслив сміх, яким на незаслужену Рудольфову перемогу озвалася її сестра Клариса; коли перевазі з причин, що не мали нічого спільного з перевагою, доводилося трохи поступатися своєю гідністю, ця горда особа зі стесаним підборіддям неодмінно відзначала це, твердо переконана, що сама вона в таких випадках своєю гідністю не поступається.

— Ну, Рудольфе, давай! — вигукнула вона. — Дякуй! Встань, хлопче, і вклонися! Принеси своїй рятівниці морозива й заангажуй її на наступний вальс!

Так вона поводилася завжди. Вона дуже гордо підтримувала сестру й щоразу казала: "Давай!", коли йшлося про її гідність. Інститорісові, як той, бувало, виявлявся не досить спритним і здогадливим кавалером, вона також казала: "Ну, давай!" Із гордощів вона взагалі завжди ставала на бік того, що мало перевагу, підтримувала його і страшенно дивувалася, коли йому не зразу віддавали належне. "Коли така людина щось чекає від тебе, — немовби хотіла сказати вона, — то ти повинен кров з носа зробити все". Я добре пам'ятаю, як вона колись сказала Швердтфегерові: "Давай!" — задля Адріана, що висловив якесь бажання стосовно цапфенштесерського концерту (по-моєму, йшлося про квиток для Жанетти Шойрль), а Швердтфегер чомусь не взявся його виконати.

— Ну, Рудольфе, давай! — вигукнула вона. — Боже мій, що це таке? Невже тебе треба підганяти?

— Та ні, не треба, — відповів той. — Я, звичайно… Тільки…

— Тут не може бути ніяких "тільки", — зверхньо кинула вона з напівжартівливою, напівповажною доганою.

Адріан засміявся, Швердтфегер також і, по-хлоп'ячому скрививши кутик рота й повівши плечем, пообіцяв усе влаштувати.

Клариса неначе вбачала в Рудольфові якогось залицяльника, що мав "кров з носа" все робити; і він справді вкрай наївно, довірливо й незламно запобігав у Адріана ласки. Про справжнього залицяльника, який домагався руки її сестри, вона часто пробувала випитати мою думку, — що, зрештою, робила й сама Інес, тільки обережніше і боязкіше, наче сахаючись, немов бажаючи і не бажаючи ту думку вислухати. Обидві сестри довіряли мені, тобто, здавалося, визнавали за мною здатність і право оцінювати інших, — але, звичайно, для того, щоб довір'я до таких оцінок ніщо не могло похитнути, треба було ще й, так би мовити, стояти осторонь від гри, дотримуватись нічим не затьмареного нейтралітету. Роль довіреної особи завжди одночасно приємна й прикра, бо ж її можна грати тільки з умовою, що тебе самого не беруть до уваги. І все-таки наскільки краще, не раз казав я собі, викликати в людей довір'я, аніж будити їхні пристрасті! Наскільки краще здаватися їм "добрим", а не "гарним"!

"Доброю людиною" в очах Інес Роде, мабуть, був той, хто перебував зі світом у чисто моральних стосунках, а не в дражливо-естетичних; звідси її довіра до мене. Але мушу сказати, що я обслуговував сестер не зовсім однаково і свої висловлювання про залицяльника Інститоріса трохи пристосовував до особи тієї, яка мене розпитувала. У розмовах з Кларисою я давав собі куди більше волі, розглядав психологічні мотиви його нерішучості (зрештою, не односторонньої) у виборі і зважувався, з її згоди, трохи поглузувати з того хирляка, що обожнював "брутальні інстинкти". Не те було, як мене розпитувала Інес. Я тоді враховував її почуття до нього, які для годиться припускав, хоч, власне, не вірив у них, отже, враховував, радше, розважливі міркування, виходячи з яких, вона, видно з усього, думала одружитися з тим чоловіком, і говорив цілком шанобливо про ті його риси, на які можна було покластися: про його знання, чисто людську порядність, дуже добрі перспективи. Моїм делікатним завданням було надати своїм словам достатньої теплоти, але й не перестаратися, бо я вважав себе однаково відповідальним і за те, щоб зміцнити дівчину в її сумнівах і відбити в неї бажання втекти під той захисток, до якого вона прагнула, і так само й за те, щоб умовити її всупереч тим сумнівам сховатися в ньому: часом мені навіть з однієї особливої причини здавалося, що підбити її на цей другий крок важливіше, ніж на перший.

Здебільшого вона досить швидко переставала розпитувати мене про Гельмута Інститоріса й посувалася у своєму довір'ї до мене ще далі, так би мовити, узагальнювала його, бажаючи почути мою думку і про інших осіб з нашого кола, наприклад, про Цінка і Шпенглера чи — назву ще один приклад — про Швердтфегера. Вона хотіла знати, що я думаю про його гру і про вдачу, чи я його шаную, а якщо шаную, то як, скільки в тій моїй пошані глибини, а скільки гумору. Я відповідав їй, добре все зваживши, намагаючись бути якомога справедливішим, так самісінько, як я говорив про Рудольфа на цих сторінках, і вона уважно слухала мене, а потім доповнювала мою дружню хвалу своїми власними зауваженнями, з якими я знов-таки міг тільки погодитися, але які мене частково і спантеличували своєю проникливістю — страдницькою проникливістю, взагалі й не дивною для цієї дівчини, коли зважити на її вдачу, на її затінений недовір'ям погляд на життя, але в цьому випадку, стосовно Швердтфегера трохи чудною.

Зрештою, не було нічого незвичайного в тому, що вона, знаючи цього привабливого юнака набагато довше, ніж я, і ставлячись до нього, як і її сестра, майже по-братньому, приглянулась до нього краще за мене і в довірливій розмові зі мною могла висловити про нього точніші спостереження. Швердтфегер — людина без пороків, сказала вона (вона вжила не це слово, а якесь м'якше, проте ясно було, що вона мала на увазі саме пороки), чиста людина — звідси його довірливість, бо чистота довірлива. (Зворушливе слово в її устах, бо сама ж вона аж ніяк не була довірлива, хоч мені, як виняток, довіряла). Він не п'є — тільки ледь підсолоджений чай без вершків, правда, тричі на день, — і не курить, хіба випадково, зовсім не тому, що має таку звичку. Весь той чоловічий дурман (по-моєму, вона саме так висловилася), всі ті наркотики йому заміняє флірт, якому він віддається весь і для якого він народжений, — не для любові й дружби, бо і та, й та в нього зразу обернулися б у флірт, така вже його натура. Коник-стрибунець? І так, і ні. В банальному значенні цього вислову напевне ні. Досить порівняти його з фабрикантом Булінгером, що так хизується своїм багатством і, глузливо наспівуючи:

Не треба золота й майна,

Нехай здоров'я не мина.

тільки й прагне викликати в людей ще більшу заздрість до своїх грошей, щоб зрозуміти цю різницю. Але побачити й поцінувати те, що в Рудольфові є доброго, заважає його чарівливість, кокетство, піжонство, взагалі його потяг до товариського життя, просто-таки страхітливий. Чи не здається мені, спитала вона, що весь тутешній веселий мистецький побут, наприклад, те вишукане свято в стилі бідермайєр235 у клубі "Кокочелло", де ми недавно були, гнітюче контрастує з сумним, тривожним життям. Чи мені також знайомий жах перед духовною порожнечею і нікчемністю, що панують на звичайній "вечірці" й різко суперечать пов'язаному з нею гарячковому збудженню від вина, музики і прихованих стосунків між людьми. Часом можна бачити на власні очі, як хтось, машинально додержуючись норм поведінки в товаристві, підтримує розмову, а думки його спрямовані зовсім на інше, на особу, за якою він спостерігає… І дедалі гірша картина, дедалі більший нелад, бруд і розхлябаність у вітальні наприкінці "вечірки". Вона признається, що іноді годину плаче в постелі після такої розваги…

І вона далі говорила про те, що її пригнічує, висловлювала загальні критичні зауваження, начебто забувши про Рудольфа. Та коли вона знов повернулася до нього, в мене майже не лишилося сумніву, що він весь час не сходив їй з думки. Кажучи про його піжонство, мовила Інес, вона мала на увазі щось дуже невинне, навіть смішне, але часом від нього стає сумно. Наприклад, він завжди приходить у гості останній, йому треба, щоб на нього чекали, обов'язково інші на нього, а не він на когось. Далі, ніколи не забуваючи про конкуренцію, про світське суперництво, він розповідає, що вчора був там і там, у Лангевішів чи як там ще звуться його приятелі, у Рольвагенів, де є дві породисті дочки. ("Коли я чую слово "породисті", мені вже нудно стає"). Але згадує про це вибачливо, заспокійливо, мовляв: "Колись же треба й туди заглянути", — причому можна не сумніватися, що там він каже те самісіньке, бо хоче, щоб у кожного склалося враження, що він почуває себе найкраще саме в його товаристві, наче для всіх це має таке велике значення. Але в його впевненості, що він кожного ощасливлює своєю присутністю, є щось заразливе. Він приходить о п'ятій годині на чай і каже, що обіцяв бути між пів на шосту й шостою десь іще, в Лангевішів чи Рольвагенів, чого насправді й близько не було. Після цього він залишається до пів на сьому на ознаку того, що йому тут приємніше й цікавіше, що інші можуть почекати, — і відчуває цілковиту певність, що це когось тішить, що він для всіх така радість.

Ми засміялися, але я сміявся стримано, бачивши, що вона хмурить брови. І говорила вона так, наче вважала за потрібне — чи, може, вона справді вважала це за потрібне? — застерегти мене від упадань Швердтфегера, тобто від того, щоб я не надавав їм надто великої ваги. Вони нічогісінько не варті. Одного разу вона випадково звіддаля, але слово в слово, почула, як Рудольф по-панібратському вмовляв когось побути ще з гістьми: "Та посидьте ще, ну куди вам квапитись, прошу вас!" — а знала, що йому до того чоловіка байдужісінько. Відтоді такі його запобігання, які вона вже не раз відчувала на собі, та й я, певне, ще відчую, втратили для неї будь-яку ціну.

Одне слово, вона відчувала прикру недовіру до його щирості, до його виявів симпатії й уваги, навіть коли він наприклад, відвідував хворого. Все це, як я сам переконався, він робив тільки "задля приємного враження" і тому, що так треба, так узвичаєно в суспільстві, а не з якихось глибших спонук; отже, все це гра і більше нічого.