Доктор Фаустус - Сторінка 81

Але й не тільки кавалер, дуже помиляється той, хто уявляє собі його лише таким — недалеким дженджиком і селадоном, це ж просто жах. Він людина й митець, і йому чхати на кавалерську скромність, тим більше, що той, із ким він розмовляє, напевне все знає, бо про це говорить цілий світ. Одне слово, йдеться про Інес Роде, чи, пак, Інститоріс, і про його стосунки з нею, в які він зайшов не зі своєї вини.

— Я зайшов у них не зі своєї вини, Адріане, повір… повірте мені! Не я її спокусив, а вона мене, і той недорослий Інститоріс дістав свої роги, якщо скористатися цим дурним висловом, тільки завдяки їй, а не завдяки мені. Що б ви зробили, якби жінка вчепилася у вас, немов потопельниця, захотіла неодмінно зробити вас своїм коханцем? Залишили б у неї в руках її верхній одяг і дременули?

Ні, цього вже не зробиш, тут знов-таки є свої кавалерські заповіді, які не можна порушити, та ще й жінка гарна, хоч краса її і якась фатальна, страдницька. Але ж і в ньому, неспокійному і часто невеселому митцеві, також є щось фатальне й страдницьке, він зовсім не вітрогон або такий собі коник-стрибунець, чи за кого там ще його мають. Чого тільки Інес про нього не думає, і все не те, а це ставить їх у двозначні стосунки, наче такі стосунки вже самі собою не двозначні через дурні ситуації, в які весь час потрапляєш, через вимушену обережність в усіх значеннях цього слова. Інес легше заплющувати на все це очі з тієї простої причини, що вона палко кохає,— йому тим легше сказати про це, що її кохання засноване на хибних уявленнях про нього. Програє він, той, хто не кохає.

— Я ніколи не кохав її, признаюся відверто, завжди ставився до неї по-братському, по-товариському, і якщо далеко зайшов із нею, якщо ці дурні стосунки, за які вона чіпляється, й досі ще тягнуться, то все це тільки через моє кавалерське почуття обов'язку.

Він повинен по секрету сказати ще ось що: коли пристрастю, просто-таки відчайдушною пристрастю охоплена жінка, а чоловік лише виконує свій кавалерський обов'язок, у цьому є щось неприємне, навіть принизливе. Це якось спотворює акт оволодіння і призводить до прикрої переваги в коханні з боку жінки, тож Інес, він мусить сказати це, поводиться з ним і з його тілом так, як, власне, годилося б поводитись чоловікові з жінкою, — до чого ще й долучаються її хворобливі, судомні і, головне, цілком безпідставні ревнощі, які претендують на неподільне володіння його особою, безпідставні, як він уже сказав, бо з нього цілком досить і її, бракувало, щоб ще хтось так у нього вчепився, і його невидимий візаві навряд чи може собі уявити, яка це для нього втіха — саме за таких обставин мати близького приятеля, чоловіка високого інтелектуального рівня, якого дуже цінуєш, обмінюватися з ним думками, прилучатися до його зацікавлень. Про нього, Рудольфа, здебільшого мають хибну думку: йому куди приємніше вести розмову, в якій і помудрішаєш, і навчишся чогось, із таким чоловіком, ніж теревенити з жінками; авжеж, якби йому довелося давати характеристику самому собі, то він, добре подумавши, назвав би себе натурою платонічною.

І раптом, наче для того, щоб проілюструвати щойно сказане, Руді завів мову про омріяний скрипковий концерт, який Адріан написав би для нього, спеціально для нього, якщо можна, з винятковим правом виконання, — це його найпалкіше бажання!

— Ви мені потрібні, Адріане, щоб я піднявся, вдосконалився, став кращий, якоюсь мірою очистився від інших нашарувань. Даю слово, що це правда, ніколи ще в мене не було пекучішої потреби. І той концерт, який я хочу випросити у вас, — тільки сконцентрований, я сказав би, символічний вияв цієї потреби. У вас він вийшов би чудовий, багато кращий, ніж у Деліуса257 і Прокоф'єва, з нечувано простою, пісенною першою темою в експозиції і поверненням її після каденції,— це завжди найкраще місце в класичному концерті для скрипки, коли перша тема поновлюється після сольної акробатики. Але вам зовсім не обов'язково так робити, ви можете взагалі обійтися без каденції, це ж бо пережиток, ви можете відкинути всі умовності, 1 поділ на частини також. Не треба ніяких частин, про мене, то нехай аллегро мольто стоїть хоч посередині,— справді сатанинські трелі, жонглювання ритмом, на яке лише ви здатні,— а адажіо можна пересунути на кінець як апофеоз, або хай усе буде традиційніше, не таке умовне, принаймні я подав би його так, що в людей сльози стояли б в очах. Я б так зжився з вашою музикою, що й уві сні міг би її заграти, плекав і леліяв би кожну її ноту, як мати, бо я був би її матір'ю, а батьком були б ви: то була б немовби наша дитина, платонічна дитина, так, наш концерт, у ньому справді втілилося б усе моє розуміння платонічного…

Так говорив тоді Швердтфегер. На цих сторінках він не раз був згаданий добрим словом, та й тепер, знов подумки повертаючись до тих подій і розмов, я тепло думаю про нього, певною мірою під впливом його трагічного кінця. Але тепер читач краще зрозуміє декотрі вислови, які я вжив стосовно нього і які, на мою думку, віддавали його визначальні риси: "фантастична наївність" або "дитинячий демонізм". На Адріановому місці — хоч, звичайно, безглуздо ставити себе на Адріанове місце — я б не стерпів багато чого з того, що виповів Рудольф. То було безперечне зловживання темрявою. Мало того, що він переходив, і не раз, будь-які межі у своїй надто одвертій балаканині про стосунки з Інес, він переходив їх не тільки в ній, переходив страхітливо й непростимо, "спокушений" темрявою, сказав би я, якби поняття "спокуса" було на місці там, де, мабуть, більше випадає говорити про зухвале зазіхання довірливості на самоту.

Ось справді добре означення стосунку Руді Швердтфегера до Адріана Леверкюна. Зазіхання тривало цілі роки, і не можна сказати, що воно не мало певного сумного наслідку: врешті самота виявилася беззахисною перед таким зазіханням, правда, на безголів'я тому, хто зазіхав на неї.

XXXIV

Не тільки з гострим болем "русалоньки" порівнював Леверкюн, перебуваючи в найтяжчому стані, свою муку; він часом уживав у розмові ще один, напрочуд наочний і точний образ, про який я згадав, коли через кілька місяців, навесні 1919 року, хвороба де й ділася, і його дух, немов фенікс, злинув до безмежної волі й дивовижної могутності рвійної, щоб не сказати — непогамовної, принаймні нестримної, бурхливої, майже безоглядної творчості, причому саме цей образ відкрив мені, що й той, і той стан, пригнічений і піднесений, внутрішньо не були розмежовані, чітко відділені один від одного, а один започатковувався в другому, до певної міри вже визрівав у ньому, — як, навпаки, смуга здоров'я і творчості, що наставала потім, була не порою суцільного задоволення, а, по-своєму, також порою неспокою і тривоги, болісного борсання і пригніченості… Ох, як я погано пишу! Прагнення сказати все зразу хвилею заливає мої речення, відганяє їх від думки, яку вони хотіли висловити, і здається, що, ухилившись убік, вони вже згубили її з очей. Добре, що я перехоплюю в читача критику. Але я тому такий квапливий і розгублюю свої думки, що хвилююся, згадуючи той час, про який розповідаю, період краху німецької авторитарної держави з його далекосяжною волею обговорень, що затягла у свій вир і мій інтелект, бомбардуючи мій світогляд новими думками, які не так легко було засвоїти. Почуття, що скінчилась доба, яка охоплювала не лише дев'ятнадцяте сторіччя, але й сягала в давнину, до кінця середньовіччя, до часу руйнування схоластичних зв'язків, емансипації індивідууму, народження волі, доба, яку я, власне, мав би вважати своєю другою духовною вітчизною, одне слово, доба буржуазного гуманізму, почуття, що вибила її остання година, життя міняється, світ вступає під нове, ще безіменне сузір'я, — це почуття, що спонукало до величезної настороженості, викликане, правда, не кінцем війни, а ще її початком, через чотирнадцять років після зміни сторіч, і було основою того приголомшення, страху перед долею, який тоді охопив таких, як я. Тож не диво, що нищівна поразка загострила це почуття до краю, а так само не диво, що в переможеній країні, якою була Німеччина, воно ґвалтовніше опановувало людей, ніж у народів-переможців, чий душевний стан, якраз завдяки перемозі, пересічно був набагато консервативніший. Війна їм аж ніяк не здавалася таким глибоким, вирішальним історичним переломом, як нам, вони вбачали в ній прикре порушення ладу, яке щасливо скінчилося й після якого життя піде своєю звичайною колією. Я заздрив їм, особливо Франції, що завдяки перемозі досягла бодай ілюзорного виправдання й утвердження своєї консервативно-буржуазної духовної конституції і з перемоги змогла винести почуття безпеки в класично-раціональній царині. Безперечно, по той бік Рейну я тоді почував би себе краще й затишніше, ніж у нас, де, як уже сказано, мій світогляд з усіх боків облягало багато нового, приголомшливого і страхітливого, яке моє сумління наказувало пізнати і зрозуміти, — і тут я згадую безладні вечірні суперечки у швабінзькому помешканні такого собі Сикста Кридвіса, з яким я познайомився в салоні Шлагінгауфенів. Потім я до нього повернуся, а тут лише попередньо скажу, що збори й інтелектуальні дебати, які відбувалися в нього і в яких я часто брав участь з самої лише сумлінності, добре таки набридли мені,— а одночасно я з теплого дружнього почуття всім своїм серцем, глибоко схвильованим і часто нажаханим, був присутній при народженні твору, не позбавленого якогось сміливого і пророчого зв'язку з тими дебатами, тільки вони там були перенесені у вищу, творчу площину… Якщо я додам до цього, що з усім тим я ще й мав виконувати свої викладацькі обов'язки і дбати про родину, то легко буде зрозуміти моє тодішнє перенапруження, яке, разом із недостатнім харчуванням, добре позначилося на моїй вазі.

Це теж сказане лише для характеристики того скороминущого, небезпечного часу, а, звичайно ж, не для того, щоб привернути увагу читача до моєї нецікавої особи, якій у цих спогадах належить тільки другорядне місце. Я вже висловлював свій жаль з приводу того, що через мій оповідацький запал складається враження, ніби моя думка перескакує з одного на друге. Але це хибне враження, бо я пильно стежу за ходом своїх міркувань і не забув, що хотів навести друге влучне й значуще порівняння, яке я, крім того з "русалонькою" почув від Адріана під час його тяжкої хвороби.

— Як я себе почуваю? — сказав він мені тоді.— Десь так, як мученик Йоанн у казані з олією.