Доктор Фаустус - Сторінка 88

Та нарешті вона отримала те, що заробила, за свою перебірливість жалюгідно осоромилась: я кажу "жалюгідно", бо той, хто здобув її цноту, був зовсім не вартий своєї перемоги, навіть на думку самої Клариси: то був джигун з псевдо-демонічною гострою борідкою, постійний відвідувач лаштунків і провінційний лев, що мав у Пфорцгаймі адвокатську практику, виступав оборонцем у кримінальних справах і для здобування жіночих сердець був обладований хіба що дешевими людиноненависницькими фразами, тонкою білизною та густим чорним волоссям на руках. Одного вечора після спектаклю, мабуть, трохи захмелена, колюча, але, властиво, недосвідчена й беззахисна, вона не встояла перед його досвідченістю, — страшенно лютуючи на себе й палко себе зневажаючи; бо хоч спокусник і спромігся на мить скорити її почуття, але не викликав у її серці нічого, крім ненависті до нього, роздратування його тріумфом та ще подиву, що йому пощастило заманити в пастку її, Кларису Роде. Відтоді вона вперто, глузливо відхиляла його домагання, — правда, весь час боячись, щоб він не виніс на люди, що вона була його коханкою, бо той тип уже погрожував їй цим.

Тим часом перед змученою, розчарованою, пригніченою бідолахою заблисла рятівна надія на чисто людське, міщанське щастя. Його обіцяв їй молодий ельзаський фабрикант, що часом наїздив у справах зі Страсбурга до Пфорцгайма, де у великому товаристві познайомився зі стрункою, глузливою білявою дівчиною і смертельно закохався в неї. Тим, що Клариса тоді не залишилась без ангажементу, а її взяли на другий сезон у Пфорцгаймський міський театр, хоч і тільки на другорядні, не дуже вдячні, епізодичні ролі, вона завдячувала симпатії і клопотанню літнього вже завідувача репертуаром театру, що й сам писав п'єси; він хоч і не вірив у Кларисине сценічне покликання, але зумів поцінувати в ній людину, що за своїм загальним духовним рівнем так явно й часто аж дивно перевищувала всіх тих людців з комедіантського цеху, які її оточували. Хтозна, може, він навіть кохав її, але йому самому довелося пережити надто багато розчарувань і невдач, щоб набратися мужності й сказати про своє несміливе почуття.

Отже, на початку нового сезону Клариса зустріла молодого фабриканта, що пообіцяв їй замість невдало обраної кар'єри спокійне й забезпечене, навіть заможне життя в ролі його дружини в колі, хоч і чужому їй, але соціально близькому за її походженням. Безперечно втішена, сповнена надії, вдячності, ба й ніжності (породженої вдячністю), вона написала сестрі і навіть матері про сватання Анрі й про перепони, на які поки що наштовхувалися вдома його бажання. Приблизно одного віку зі своєю обраницею, улюблений син — чи, краще сказати, мамин пестунчик, — батьків помічник у справах фабрики, він палко і напевне й наполегливо обстоював свої наміри перед батьками, але, мабуть, усе-таки не досить наполегливо, щоб швидко подолати упередження свого міщанського клану до артистки, волоцюги, та ще й німкені. Анрі дуже добре розумів тривогу родичів за його тонку натуру й чистоту, їхній страх, що він, закохавшись, зробить хибний крок. Не так легко було пояснити їм, що шлюб із Кларисою — не хибний крок. Найкраще буде зробити це, ввівши її саму в батьківський дім, відрекомендувавши її батькам, що так тремтіли над ним, ревнивим братам і сестрам, прискіпливим тіткам, і він уже не один тиждень умовляв батьків, щоб вони згодилися на такі оглядини; у регулярних листах і під час наїздів до Пфорцгайма він повідомляв кохану про свої успіхи.

Клариса була впевнена у своїй перемозі. Недовірливі родичі Анрі під час особистої зустрічі мали самі переконатися, що за суспільним становищем, заплямованим тільки фахом, від якого вона збиралась відмовитися, вона їм рівня. В листах, а також під час своїх відвідин Мюнхена вона казала про свої офіційні заручини й про своє майбутнє як про щось наперед визначене. Те майбутнє виявилося зовсім не таким, як марилося цій відірваній від свого середовища патриціанці, що тяглася душею у сферу мистецтва, інтелекту, але поки що воно було для неї тихою гаванню, щастям, яке їй, видно, здавалося прийнятнішим через його чужоземний чар і нове національне обрамлення: Кларисі вже вчувалася французька балачка її майбутніх дітей.

І тоді проти цих надій повстав привид її минулого, дурний, нікчемний, ниций, але нахабний і безжальний привид, що, цинічно зруйнувавши їх, загнав бідолаху в глухий кут, у смерть. Досвідчений у праві мерзотник, якому вона віддалася у хвилину слабкості, почав шантажувати її своєю одноразовою перемогою. Родичі Анрі й сам він дізнаються про його зв'язок із нею, коли вона ще раз не задовольнить його бажання. Як ми потім довідалися, між убивцею та його жертвою відбувалися жахливі сцени. Дарма дівчина благала його — наприкінці вже й навколішки — пожаліти її, відпустити на волю, не змушувати за щастя в житті платити зрадою людині, яка кохає її і якій вона відповідає взаємністю. Саме це визнання спонукало нелюда до ще більшої жорстокості. Він навпростець сказав їй, що, віддавшись йому тепер, вона купила собі спокій на найближчий час, на поїздку до Страсбурга, на заручини. На волю він її ніколи не відпустить, вона повинна буде завжди, коли тільки він захоче, виявляти йому вдячність за його мовчанку, яку він зразу ж порушить, тільки-но вона відмовить йому. Вона має жити в перелюбстві — це буде справедлива кара за її філістерство, за те, що цей поганець називав її боягузливою втечею в міщанство. А якщо так довго не потриває, якщо її чоловік і без його допомоги довідається, що й до чого, то в неї завжди є рятунок, порошок, який усе владнає і який вона віддавна тримає в тій декоративній скриньці, книжці з черепом. Недарма горде володіння тим Гіппократовим засобом давало їй почуття переваги над життям, сміливість моторошно насміхатися з нього, що їй більше личило, ніж міщанський мир із ним, який вона хотіла вкласти.

По-моєму, той пройдисвіт домагався не тільки силоміць узятої насолоди, але просто-таки її смерті. Підлому марнославству того мерзотника бракувало трупа жінки на його шляху, він палко хотів, щоб якась людина померла, загинула якщо не задля нього, то бодай через нього. Ох, подумати тільки, що Клариса змушена була зробити йому таку послугу! Так, за тих обставин, що склалися, вона змушена була зробити це, я розумію її, ми всі розуміли її. Вона ще раз вволила його волю, щоб на якийсь час отримати спокій, і тим самим ще дужче затягла на собі зашморг. Вона, мабуть, сподівалася, що, одружившись з Анрі, прийнята нарешті в його родину (а до того, ще й живучи в чужій країні), знайде шлях і спосіб дати відсіч шантажистові. До цього не дійшлося. Її мучитель, видно, вирішив не допустити до весілля. Анонімний лист, де Кларисин коханець виступав у третій особі, зробив своє діло і в страсбурзькій родині, і в серці самого Анрі. Він переслав їй листа — для виправдання, якщо таке було можливе. В записці, доданій до листа, не було й сліду непохитної віри кохання, яке начебто жило в його серці.

Клариса отримала рекомендованого листа у Пфайферінзі, де вона після закінчення сезону у Пфорцгаймському театрі гостювала в матері, в будиночку за каштанами. Після полудня сенаторша побачила, як дочка швидкою ходою повернулася з прогулянки, на яку, нічого не сказавши, пішла зразу по обіді. На маленькому подвір'ї Клариса квапливо, з якоюсь дивною, неживою усмішкою на обличчі пройшла повз неї до своєї кімнати й коротко, рвучко обернула ключа в замку. За якусь мить стара дама почула зі своєї спальні, що була поряд з кімнатою дочки, як та полоскала горло біля вмивальника, — тепер ми знаємо, що вона хотіла холодною водою пригасити опіки, які поробила в її горлі страхітлива кислота. Потім настала тиша. Десь хвилин через двадцять сенаторша, не витримавши тієї моторошної тиші, постукала до Клариси й покликала її. Не отримавши відповіді, вона почала гукати її вже наполегливіше, але дарма. Перелякавшись, не думаючи вже ні про вилізле над чолом волосся, ні про щербаті зуби, сенаторша побігла до великого будинку і, насилу переводячи дух, повідомила пані Нічичирк про те, що її стривожило. Господиня, що на своєму віку вже всього набачилася, взяла з собою наймита, який, після того як жінки настукалися й нагукалися, виважив двері. Клариса лежала з розплющеними очима на канапі шістдесятих чи вісімдесятих років минулого сторіччя зі спинкою і поруччям по обидва боки, яку я знав ще з Рамбергштрасе і яка тепер стояла в ногах ліжка. Бідолаха встигла добратися до неї, коли, полощучи горло, відчула наближення смерті.

— Тут, мабуть, уже ніщо не поможе, люба пані сенаторшо, — підперши пальцем щоку й похитавши головою, сказала пані Нічичирк, коли побачила ледь скорчене тіло на канапі.

Мені випало побачити цю аж надто переконливу картину тільки пізно ввечері, коли, повідомлений по телефону господинею, я примчав із Фрайзінга і як давній приятель родини обняв залиту слізьми матір і почав схвильовано втішати її, стоячи з нею, Ельзою Нічичирк та Адріаном, що теж прийшов, коло тіла Клариси. Сині плями на її гарних руках і на обличчі свідчили про те, що вона дуже швидко задушилася, дихальний центр був раптово паралізований дозою ціанистого калію, якої, мабуть, вистачило б, щоб убити цілу роту солдатів. На столі лежала з відгвинченим денцем та бронзова скринька у формі книжки з ім'ям Гіппократа, написаним грецькими літерами, і з черепом. А поряд — записка, квапливо надряпана олівцем і адресована нареченому:

"Je t'aime. Une fois je t'ai trompé, mais je t'aime" [170].

Молодий фабрикант приїхав на похорон, влаштовувати який довелося мені. Він був невтішний, чи, радше, "désolé" [171] — якимось дивом це слово звучить на так суворо, воно ніби трохи домашніше. Не хочу брати під сумнів жаль, що прозвучав у його словах, коли він вигукнув:

— Ох, мосьє, я досить кохав її, щоб пробачити! Все могло бути добре. Et maintenant — comme ca! [172]

Так, "comme ca"! Справді, все, мабуть, могло скластися інакше, якби він не був таким слабкодухим маминим пестунчиком, такою ненадійною опорою для Клариси.

Тієї ночі ми, Адріан, пані Нічичирк і я — сенаторша в глибокій розпуці сиділа над застиглим тілом своєї дитини, — мудрували над текстом офіційного повідомлення про смерть від імені найближчих родичів Клариси, якому треба було надати делікатної однозначності.