Долина жаху

Долина жаху

Повість

Частина перша

ТРАГЕДІЯ В БЕРЛСТОНІ

1. Засторога

— Я схиляюся до думки... — почав я.

— Думайте собі на здоров’я, — нетерпляче перервав мене Шерлок Холмс.

Я певен, що належу до числа найтерплячіших серед смертних, однак мушу зізнатися, що це кепкування зачепило мене за живе.

— Послухайте-но, Холмсе, — роздратовано мовив я. — Ви часом уже надто випробовуєте моє терпіння.

Але він надміру заглибився в свої думки, щоб одразу відповісти на це моє зауваження. Підперши голову рукою і навіть не доторкнувшись до поданого сніданку, він почав оглядати папірець, який дістав з поштового конверта. Потім узяв сам конверт, підніс його до світла й так само уважно роздивився зовні і зсередини.

— Це Порлоків почерк, — замислено сказав він. — Немає сумніву, що це Порлоків почерк, хоча його самого я бачив лише двічі. Написане на грецький кшталт "е" — його характерна прикмета. Але якщо це писав Порлок, тут мусить бути щось украй важливе.

Він говорив радше сам до себе, ніж до мене, але все моє роздратування після цих слів враз зникло.

— Хто ж він, цей Порлок? — спитав я.

— Порлок, Ватсоне, — це звичайнісінька кличка, а за нею стоїть надзвичайно хитра й спритна особа. В попередньому листі він чесно повідомив, що ім’я в нього вигадане, і просив не розшукувати його серед мільйонів мешканців нашого великого міста. Проте Порлок важливий для мене не сам по собі, а через свій зв’язок з однією великою людиною. Уявіть собі рибу-лоцмана поряд з акулою або шакала поряд із левом, — узагалі якусь дрібноту в товаристві грізної істоти, і не тільки грізної, Ватсоне, а й лиховісної, вкрай лиховісної. Ось чому він мене цікавить. Я розповідав вам про професора Моріарті?

— Славетний учений і злочинець, такий хитромудрий у своїх задумах, що...

— Що я й дотепер згадую свої поразки, Ватсоне! — з відчаєм пробурмотів Холмс.

— Я хотів сказати, що з цього погляду він досі невідомий публіці...

— Це натяк! Відвертий натяк! — вигукнув Холмс. — У вас, Ватсоне, є вроджена жилка глузливого гумору; вас слід остерігатися. Проте, називаючи Моріарті злочинцем, ви самі коїте злочин — адже з погляду закону це наклеп! Один з найбільших зловмисників, що замислює чи не всі злочини, мозок таємного світу, від якого залежить доля народу, — ось хто ця людина! Але він настільки неприступний, настільки поза підозрою, що міг би сам притягти вас до суду за безпідставне звинувачення. Хіба не він — уславлений автор "Руху астероїдів", книжки, яка зачіпає такі висоти чистої математики, що не знайшлося, кажуть, ще нікого, хто написав би про цю працю критичний відгук у науковій пресі? Хіба можна зводити наклеп на таку людину? Наклепник-доктор і зганьблений професор — ось які ролі дістануться вам двом! Це геній, Ватсоне. Але настане час і нашої перемоги.

— Як би я хотів це побачити! — щиро вигукнув я. — Але ви казали щось про цього Порлока...

— Атож. Так званий Порлок — ланка довгого ланцюга, створеного цією великою людиною. І ланка, між нами кажучи, досить-таки другорядна. Єдина ланка на весь ланцюг, що дала тріщину.

— Але ж ланцюг із слабкою ланкою ніколи не буде міцним.

— Отож, любий мій Ватсоне! В цьому й полягає надзвичайна вага Порлока. Спонукуваний і совістю, що пробудилася в ньому, і головним чином — десятифунтовими банкнотами, які я надсилав йому, — він уже двічі надавав мені цінні відомості — такі цінні, що пощастило запобігти злочинам. Якщо ми зуміємо знайти ключ до шифру, то цей лист, безперечно, теж виявиться важливим повідомленням.

Холмс знову розгорнув лист і поклав його на порожню тарілку. Я нахилився над нею й почав розглядати загадковий напис. У ньому йшлося:

534 К2 13 127 36 31 4 17 21 45

Дуглас 109 293 5 37 Берлстон

26 Берлстон 9 47 171

— Що ви скажете про це, Холмсе?

— Це, очевидно, спроба повідомити про щось таємне.

— Але якщо немає ключа, то яка користь із цього шифру?

— Цієї хвилини — ані найменшої.

— Чому ви кажете — "цієї хвилини"?

— Бо я можу прочитати багато шифрів так само легко, як акростих із перших літер рядків: такі загадки — лише розвага для мозку. Але тут — інша річ. Зрозуміло, що це посилання на слова зі сторінки якоїсь книжки. Поки я не знатиму, що то за книжка, я безсилий.

— А що це за "Дуглас" і "Берлстон"?

— Цих слів, напевно, немає на тій сторінці.

— Чому ж він не зазначив назву книжки?

— Любий мій Ватсоне, ваш природний розум, що так тішить ваших друзів, мав би підказати вам, що посилати шифрований лист і ключ в одному конверті не варто. Невдовзі принесуть свіжу пошту, і я буду здивований, якщо не одержу листа з поясненням, чи радше — з самою книжкою, з якої взято ці числа.

Холмсові передбачення справдилися: за кілька хвилин з’явився Біллі, наш хлопчина-лакей, що приніс очікуваний лист.

— Той самий почерк, — зауважив Холмс, відкриваючи конверт. — І цього разу є підпис, — задоволено додав він, розгорнувши лист. — Послухайте-но, Ватсоне! — спохмурнів він, переглянувши зміст. — Боже мій, оце так поразка! Наші сподівання не справдились. Схоже, що з цим Порлоком у нас нічого не вийде. Ось лист:

"Дорогий містере Холмсе!

Я більш нічим не можу допомогти вам. Це надто небезпечно — він мене підозрює. Я бачу, що він мене підозрює. Тільки-но я написав адресу на конверті, щоб послати вам ключ до шифру, як він несподівано увійшов до мене. Я встиг сховати конверт. Якби він побачив його, то мені було б непереливки. Але я прочитав у його очах підозру. Спаліть шифрований лист — він уже не потрібен вам.

Фред Порлок".

Кілька хвилин Холмс мовчки сидів, жмакаючи лист і спинивши свій погляд на полум’ї в каміні.

— Врешті-решт, — мовив насамкінець він, — що його могло так злякати? Можливо, лише його нечисте сумління. Почуваючись зрадником, він прочитав звинувачення в очах іншого.

— Цей інший, сподіваюсь, професор Моріарті?

— Саме він! Коли хтось із їхньої компанії каже "він", то зрозуміло, про кого йдеться. Над ними всіма верховодить лише один "він".

— І що ж він замислив?

— О, це непросте питання. Коли супроти вас стоїть один з найперших умів Європи, за чиєю спиною — безліч темних сил, то чекати можна будь-чого. Наш друг Порлок, здається, зовсім розгублений — порівняйте, будь ласка, лист з адресою на конверті, написаною ще до цих лиховісних відвідин. На конверті почерк чіткий і впевнений. У листі його ледве можна розібрати.

— Чому ж він узагалі писав?

— Він боявся, що я домагатимусь пояснень і тим самим завдам йому прикрощів.

— Так, звичайно, — сказав я, взяв шифрований лист і став уважно розглядати його. — Далебі, можна збожеволіти з того, що в такому клаптику паперу приховано серйозну таємницю, до якої неможливо проникнути.

Шерлок Холмс відсунув убік незайманий сніданок і запалив закіптюжену люльку, супутницю його найглибших роздумів.

— Цікаво, — мовив він, зручно всівшись у кріслі і втупившись очима в стелю. — Можливо, тут містяться деталі, які обминув ваш гідний Макіавеллі мозок. Погляньмо на цю загадку в світлі чистого розуму. Цей чоловік посилається на якусь книжку. Ось наша вихідна точка.

— Надто вже вона непевна.

— І все-таки погляньмо, чи можемо ми її розвинути. Що більше я міркую над цією загадкою, то менше вона здається мені незбагненною. Які вказівки щодо книжки?

— Жодних.

— Ну, ну, тут не так уже все й кепсько. Шифрований лист починається великим числом 534, чи не так? Візьмемо за робоче припущення, що 534 — це сторінка, яка є ключем до шифру. З цього випливає, що книжка досить-таки груба. Наступний знак — К2. Що ви скажете про це, Ватсоне?

— "Книга друга", звичайно, тобто частина друга.

— Навряд чи це так, Ватсоне. Якщо подано номер сторінки, то номер частини твору вже несуттєвий.

— Колонка! — вигукнув я.

— Чудово, Ватсоне! Ви просто вражаєте мене цього ранку. Напевно, колонка. Отже, тепер ми починаємо з того, що цей грубий том надруковано в дві колонки — досить довгі, бо одне зі слів позначено числом 293. Чи всі можливості цього листа ми вичерпали?

— Побоююсь, що всі.

— Ви несправедливі до самого себе. Ще одна думка, любий мій Ватсоне. Якби книжка була рідкісна, то він одразу надіслав би її мені. Насправді ж він збирався, поки його намірів ніхто не порушував, надіслати лише ключ. Він пише про це в своєму листі. Це означає, що таку книжку я легко можу знайти в себе. Іншими словами, Ватсоне, йдеться про якесь дуже поширене видання.

— Справді, звучить імовірно.

— Отож ми можемо звузити поле наших пошуків до грубої книжки, надрукованої в дві колонки й дуже поширеної.

— Біблія! — переможно вигукнув я.

— Добре, Ватсоне, добре! Але здогад, на жаль, хибний. Адже саме Біблію найважче уявити на руках у когось із спільників Моріарті. До того ж, видань Святого Письма так багато, що він не міг сподіватися, ніби я маю примірник із так само нумерованими сторінками. Ні, він посилається на щось певніше. Він знає, що його сторінка 534 достеменно збігається з моєю сторінкою 534.

— Але таких книжок небагато!

— Отож. Тут і є наш порятунок. Наші пошуки тепер обмежуються книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які має кожен.

— Довідник Бредшоу?[2]

— Ні, Ватсоне, навряд. Зміст слів цієї книжки завузький. Бредшоу ми можемо проминути. І будь-який інший довідник чи словник теж — із тієї самої причини. Що залишається?

— Який-небудь щорічник!

— Чудово, Ватсоне! Я помилявся, гадаючи, що ви не влучите в ціль. Щорічник! Візьмімо випуск "Щорічника Вайтекера". Він найбільше поширений. Має потрібне число сторінок. І надрукований у дві колонки. На початку зміст його слів дещо обмежений, але ближче до кінця ширшає. — Він узяв з полиці том щорічника: — Ось сторінка 534, друга колонка, — про торгівлю Британської Індії. Записуйте, Ватсоне. Номер тринадцятий — "Магратта[3]". Побоююсь, що початок не дуже втішний. Номер сто двадцять сьомий — "уряд". Тут уже є певний сенс, хоча це й не дуже стосується нас із професором Моріарті. Спробуймо далі. Що ж робить уряд Магратти? На жаль! Наступне слово — "пір’я". Не вийшло, любий мій Ватсоне. Кінець!

Він говорив жартівливим тоном, але його насуплені брови свідчили про зневіру і розчарування. Я теж сидів засмучений і безпорадний, утупившись у камін. Запанувала довга мовчанка, яку перервав несподіваний вигук Холмса, що з’явився з-за дверцят шафи з іншим, пошарпаним, томиком у руці.

— Ми поплатилися за свій поспіх, Ватсоне! — вигукнув він.