Долина жаху - Сторінка 2

— Ми випередили час. Нині сьоме січня, й ми взяли найсвіжіший том щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок брав для свого листа минулорічний випуск. Він, звичайно, повідомив би нас про це, якби встиг написати лист із поясненням. Тепер погляньмо, що покаже нам сторінка 534. Номер тринадцятий — "маю", сто двадцять сьомий — "відомості". Це вже дещо обіцяє. — Холмсові очі блищали, а тонкі, нервові пальці тремтіли, коли він перелічував слова. — "Небезпека". Ага! Чудово! Записуйте, Ватсоне: "Маю... відомості... небезпека... може... загрожувати... дуже... скоро... якийсь". Далі у нас стоїть ім’я "Дуглас". "Багатий... сквайр... тепер... у... Берлстон... замок... Берлстон... запевнити... вона... незворотний". Усе, Ватсоне! Що ви скажете про застосування чистого розуму та його результати? Якби наш зеленяр мав на продаж лаврові вінки, я послав би Біллі купити один.

Я й досі роздивлявся папірець на своїх колінах, на якому записав розшифрований Холмсом лист.

— Який дивний спосіб туманно висловлювати думки! — мовив я.

— Навпаки, їх висловлено дуже ясно, — заперечив Холмс. — Коли для висловлення своїх думок ви користуєтесь лише однією колонкою книжки, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. В чомусь ви повинні розраховувати на кмітливість вашого адресата. Зміст цілком зрозумілий. Якась небезпека чатує на Дугласа — багатого джентльмена, що мешкає, мабуть, у сільській садибі. Порлок певен, — "запевнити" — це найближче, що йому пощастило знайти до слова "певен", — що ця небезпека неминуча — "незворотна". Ось він, результат нашого невеличкого аналізу!

Холмс відчував задоволення, що його отримує справжній митець, коли милується своїм найкращим твором. Він і досі сміявся, радіючи успіхові, коли Біллі відчинив двері й до кімнати увійшов інспектор Мак-Дональд із Скотленд-Ярду.

Тоді, наприкінці вісімдесятих років, Алек Мак-Дональд був ще далекий від своєї теперішньої слави. Цей молодий, але здібний детектив виявляв надзвичайне вміння в розслідах, які доручали йому. Його висока, кремезна постать наводила на думку, що він має неабияку силу; високе чоло і глибоко посаджені очі, які блищали з-під кошлатих брів, свідчили про тонкий, проникливий розум. Мовчазний, суворий чоловік, він розмовляв абердинською говіркою.

Двічі за всю його кар’єру Холмс допомагав йому досягти успіху, сам задовольняючись лише радістю від того, що знайшов розгадку. Питаючи в Холмса поради в будь-якому важкому випадку, шотландець відповідав своєму колезі-аматорові глибокою вдячністю й повагою. Лише посередність не визнає нічого вищого від себе; талант, навпаки, завжди розпізнає й цінує генія. Мак-Дональд, що мав талант до свого фаху, не бачив нічого принизливого в тому, щоб попросити поради в людини, яка за своїми здібностями й досвідом стоїть осібно в усій Європі. Холмс, не дуже схильний до дружніх стосунків, був добрий до здорованя-шотландця і зараз лагідно всміхнувся до нього.

— Ви рання пташка, містере Маку, — мовив він. — Побоююсь, що ваші відвідини означають якусь нову незвичайну пригоду.

— Якби ви сказали "сподіваюсь", а не "побоююсь", було б, гадаю, ближче до правди, — відповів з ущипливою посмішкою інспектор. — Ні, дякую, я не палю. Я вийшов так рано через те, що найперші години після злочину для нас найдорожчі, — ви самі це добре знаєте. Але... але...

Інспектор раптом зупинивсь і втупив здивовані очі в папірець, що лежав на столі. То був аркуш, на якому я записав зміст розшифрованого листа.

— "Дуглас"... — пробурмотів він. — "Берлстон"... Що це, містере Холмсе? Це якісь чари! Заради всього святого, скажіть, звідки ви взяли ці імена?

— З шифру, який ми з доктором Ватсоном щойно розгадали. А що, власне, сталося?

Інспектор і далі переводив спантеличений погляд то на мене, то на Холмса.

— Тільки те, — відповів він, — що містера Дугласа з Берлстонської садиби жорстоко вбито минулої ночі!

2. Шерлок Холмс розмірковує

То був один з тих драматичних моментів, які становили сенс життя мого друга. Було б перебільшенням сказати, що це його приголомшило. В його вдачі не було й тіні черствості, але напружена праця добре загартувала йому нерви. В такі хвилини душа його немовби дрімала, зате розумова чутливість загострювалася до краю. Зараз на його обличчі не було й сліду того жаху, що його я побачив після Мак-Дональдових слів; воно виявляло скоріше цікавість, із якою хімік розглядає кристали, що осіли на дні склянки з розчином.

— Чудово! — промовив він. — Чудово!

— Вас це, здається, не здивувало?

— Зацікавило, містере Маку, але не здивувало. Чому я маю дивуватися? Я одержав анонімне повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. Менше ніж за годину я дізнався, що ця небезпека справдилась і цю особу вбито. Це зацікавило мене, але анітрохи, як бачите, не здивувало.

Кількома словами він розповів інспекторові про шифрований лист і про ключ до нього. Мак-Дональд сидів біля столу, підперши руками підборіддя й насупивши свої кошлаті жовтаві брови.

— Я хотів цього ранку їхати до Берлстона, — мовив він. — Я зайшов, щоб попросити вас поїхати зі мною — вас і вашого друга. Проте з того, що ви розповіли, випливає, що ми можемо успішніше попрацювати в Лондоні.

— Гадаю, що навряд, — зазначив Холмс.

— Зважте все, містере Холмсе! — вигукнув інспектор. — За день чи два всі газети буде заповнено берлстонською таємницею; але що то за таємниця, коли в Лондоні є людина, яка зуміла заздалегідь передбачити злочин? Нам залишається тільки знайти цю людину, і все з’ясується.

— Безперечно, містере Маку. Тож яким чином ви пропонуєте шукати цього так званого Порлока?

Мак-Дональд оглянув з обох боків лист, переданий Холмсом.

— Штемпель поставлено в Кембервелі — це мало чим допоможе нам. Ім’я, на вашу думку, вигадане — цього теж, звичайно, замало. Ви сказали, що надсилали йому гроші?

— Двічі, в банкнотах.

— Куди?

— До Кембервелської поштової контори.

— І жодного разу не поцікавились, хто приходив по них?

— Ні.

Інспектор здивовано й трохи вражено поглянув на нього:

— Чому ж?

— Бо я завжди дотримую свого слова. Після першого листа я пообіцяв, що ніколи не розшукуватиму його.

— Ви гадаєте, що за ним стоїть хтось інший?

— Я знаю це.

— Той професор, що про нього ви згадували?

— Саме він.

Інспектор Мак-Дональд усміхнувсь і підморгнув, позирнувши в мій бік.

— Скажу не криючись, містере Холмсе: у нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно гострите зуби на цього професора. Я зібрав про нього деякі відомості. Він має славу шанованої, вченої й талановитої людини.

— Я радий, що ви визнаєте його талант.

— Та його не можна не визнати! Після того, як я почув про ваше ставлення до нього, я вирішив сам зустрітися з ним. Ми трохи погомоніли про сонячні затемнення. Що там про них слід говорити, я вже не знаю, але він узяв ліхтар і глобус і за хвилину все пояснив мені. Він дав мені свою книжку — те, що там писано, надто вже мудре для мене, хоч я й добре навчався в Абердині[4]. Із своїм худим обличчям, сивим волоссям, якоюсь ніби врочистою мовою він схожий на справжнісінького міністра. Коли він на прощання поклав мені на плече руку, було схоже, що то батько благословляє сина йти в далекий, невідомий світ.

Холмс коротко зареготав і потер руки.

— Чудово! — мовив він. — Просто чудово! Скажіть-но мені, друже Мак-Дональде, ця щира приємна бесіда тривала в кабінеті професора?

— Так.

— Гарна кімнатка, авжеж?

— Дуже гарна, містере Холмсе, ошатна.

— Ви сиділи біля його письмового столу?

— Так.

— То ви були проти світла, а його обличчя — в затінку?

— Це було ввечері... Так, лампа світила на мене.

— Цього слід було сподіватися. Ви помітили картину за спиною в професора?

— Я нічого не проминаю, містере Холмсе. Мабуть, навчився цього у вас. Так, я помітив картину — портрет молодої дівчини, що дивиться вбік, підперши голову руками.

— То картина Жана-Батіста Ґреза[5].

Інспектор удав зацікавлення.

— Жан-Батіст Ґрез, — провадив Холмс, умостившись глибше в кріслі й стуливши кінчики пальців, — то великий французький художник другої половини вісімнадцятого століття. Нинішня критика більше ніж погоджується з високою оцінкою його робіт сучасниками.

Інспектор збайдужіло дивився на мого друга.

— Краще б нам... — почав він.

— Саме це ми й робимо, — перебив його Холмс. — Усе, про що я кажу, має безпосередній зв’язок із тим, що ви називаєте "берлстонською таємницею". Це навіть можна назвати її справжнім серцем.

Мак-Дональд легенько всміхнувсь і привітно позирнув на мене.

— Ви надто вже швидко міркуєте, містере Холмсе. Ви проминули одну-дві ланки в своїх думках, а я не можу заповнити цієї прогалини. Що може бути спільного між тим давно померлим художником та берлстонським випадком?

— Детективові стає в пригоді будь-яке знання, — зауважив Холмс. — Навіть така дурниця, що 1865 року картину Ґреза під назвою "Дівчина з ягням" було продано на аукціоні "Порталіс" за мільйон дві тисячі франків — більш ніж сорок тисяч фунтів.

Інспекторове обличчя відразу спалахнуло цікавістю.

— Хочу нагадати вам, — вів далі Холмс, — що про суму платні професора можна легко дізнатися з довідників. Він дістає сімсот фунтів на рік.

— Тоді як він міг придбати...

— Отож! Як він міг?

— Дивна річ, — замислено мовив інспектор. — Кажіть далі, містере Холмсе. Мене це справді зацікавило. Дивна річ!

Холмс усміхнувся. Його завжди тішило чиєсь захоплення — то була риса, гідна справжнього митця.

— А як щодо Берлстона? — спитав він.

— Ми ще маємо час, — відповів, позирнувши на годинник, інспектор. — Біля ваших дверей на мене чекає кеб; за двадцять хвилин він довезе нас до вокзалу Вікторія. А щодо цієї картини... Ви, містере Холмсе, якось нібито казали мені, що ніколи не бували в професора Моріарті.

— Так, ніколи.

— То звідки ви знаєте про його кімнату?

— Це вже інша річ. Я тричі бував у його кімнатах — двічі під різним приводом чекав на нього і йшов звідти до його повернення. А втретє... ні, про це я не буду розводитись перед поліційним детективом. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери — і наслідки були найнесподіваніші.

— Ви знайшли щось компрометуюче?

— Нічогісінько. Оце мене і вразило. Тепер ви бачите, до чого тут картина. Це свідчить, що він — людина дуже багата.