Долина жаху - Сторінка 15

Хоч де він з’являвся, його всюди впізнавали. За тиждень він став примітною особою в Шефтерів. Там мешкало ще десятеро чи дванадцятеро наймачів — робітники й прикажчики з крамниць, серед яких молодий ірландець помітно вирізнявся. Вечорами, коли вони збиралися разом, він першим жартував, був найкращим оповідачем, чудово співав, — одне слово, був народжений для товариства, немовби якоюсь магічною силою поширюючи довкола себе добрий гумор.

Але часом знову й знову, як і тоді, в залізничному вагоні, ним опановував раптовий шалений гнів, що змушував інших ставитись до нього з повагою й навіть із побоюванням. Він не приховував своєї ненависті до закону та його охоронців, чим приваблював одних і тривожив інших своїх товаришів.

Мак-Мердо був щиро захоплений дочкою господаря, що підкорила його серце з тієї хвилини, коли він уперше побачив її красу. Він не таївся зі своїм почуттям: уже другого дня він признався, що кохає її, й відтоді повторював те саме щодня, нітрохи не зважаючи на її відповіді, які мали позбавити його надії.

— У вас є хтось інший? — запитував він. — Тим гірше для нього! Нехай стережеться! Я не хочу через когось іншого руйнувати своє щастя! Кажіть "ні" скільки хочете, Етті, але настане день, коли ви скажете "так", і я досить молодий, щоб дочекатися цього.

Він був небезпечним залицяльником — зі своїм балакучим ірландським язиком та милою, лагідною вдачею, яка випромінювала те таємниче сяйво, що спочатку збуджує в жінки цікавість, а потім — кохання. Він розповідав про чудові долини графства Монаган, звідки приїхав, про далекий чарівний острів з його невеликими пагорбами та зеленими луками, які здавалися ще чарівнішими з цієї похмурої, засніженої місцини.

Потім Мак-Мердо розповідав про життя в північних містах, у Детройті, про лісові табори в Мічигані і нарешті — про Чикаго, де працював на заводі. Він натякав на щось романтичне, на якісь давні події, що сталися з ним у тому великому місті, — такі дивні й таємничі, що сказати, що саме то було, він не міг. Із жалем згадував, що змушений був обірвати давні знайомства, швидко виїхати й закінчити свої мандри в цій сумній долині. Етті слухала його; її темні очі повнилися жалем та співчуттям — ці два почуття так швидко й так природно переростають у кохання.

* * *

Мак-Мердо дістав тимчасову посаду в конторі — він був освіченою людиною. Ця робота забирала в нього більшу частину дня, тож він ніяк не знаходив нагоди відрекомендуватися голові тутешньої масонської ложі. Однак незабаром йому нагадали про це. Якось увечері його відвідав Майк Скенлен — колишній його попутник. Скенлен — низенький, гостровидий, нервовий чоловічок із чорними очима — був, здавалося, радий побачитись з ним. Випивши дві склянки віскі, він пояснив мету своїх відвідин.

— Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мердо, — сказав він, — і наважився провідати вас. Мені дивно, що ви досі не побували в майстра. Чому ви не зайшли до Мак-Ґінті?

— Я шукав роботу. Мав свій клопіт.

— Вам усе одно треба знайти час, щоб завітати до нього. О Боже! Ви просто дурень, що не побували в майстра першого ж дня, коли приїхали! Якщо ви скривдите його... ні, ні, годі!

Мак-Мердо здивовано всміхнувся.

— Я був членом ложі понад два роки, Скенлене, але ніколи не чув про такі суворі правила.

— Може, в Чикаго їх і немає.

— Але ж тут те саме товариство.

— Справді?

Скенлен довгим, уважним поглядом озирнув Мак-Мердо. В його очах промайнула тривога.

— Хіба ні?

— Через місяць ви скажете це мені самі. Я чув, що після того, як я вийшов з вагона, ви мали розмову з полісменами.

— Звідки ви це знаєте?

— О, в нас про все дізнаються швидко — і про добре, і про лихе.

— Так, я справді сказав цим псюрам, що про них думаю.

— Їй-бо, ви припадете Мак-Ґінті до серця!

— Хіба він теж ненавидить поліцію?

Скенлен вибухнув сміхом.

— Підіть і побачтеся з ним, друже, — сказав він нарешті. — Але стережіться, щоб разом з поліцією він не зненавидів і вас! Тож послухайте дружньої поради і негайно йдіть до нього!

* * *

Випало так, що того самого вечора Мак-Мердо мав іншу, ще настійливішу розмову, яка звернула його думки в цьому напрямку. Чи добрий німець помітив увагу, яку виявляв його наймач до Етті, чи просто його залицяння стали надто вже настирливими, — хай як там було, але господар покликав молодика до своєї кімнати й почав розмову навпростець.

— Мені здається, містере, — почав він, — що вам припала до душі моя Етті. Це правда чи я помиляюсь?

— Так, правда, — відповів молодик.

— Тоді я мушу сказати вам, що ви запізнилися. Дехто вже перейшов вам дорогу.

— Вона говорила мені про це.

— Що ж, вона сказала правду. А чи казала вона, хто це такий?

— Ні. Я питав, але вона не відповіла.

— Отож! Не відповіла, бо не хотіла лякати вас.

— Лякати? — Мак-Мердо спалахнув гнівом.

— Так, друже! Його не сором боятись. Це Тедді Болдвін.

— І хто ж він, у біса, такий?

— Начальник Чистіїв.

— Чистії? Я вже чув про них. Тільки й чути — Чистії там, Чистії тут, і все пошепки! Чого ви всі боїтеся? Хто вони, ті Чистії?

Господар понизив голос, як і кожен, хто зачіпав у розмові цю страшну тему.

— Чистії, — відповів він, — це стародавній масонський орден.

Молодик вибалушив очі.

— Але ж я й сам масон.

— Ви? Якби я знав про це, то нізащо не пустив би вас до себе — навіть за сотню доларів на тиждень.

— Чому ж ви не любите цей орден? Це товариство милосердя й добра — принаймні так говорять його правила.

— Десь-інде, може, й так. Але не тут!

— А тут?

— Це товариство вбивць — ось що це таке.

Мак-Мердо засміявся.

— А де докази? — спитав він.

— Докази? Хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Чи чули ви про Мілмана, Ван-Шорста, родину Ніколсонів, старого містера Гайма, молодого Біллі Джеймса та інших? Докази! Хіба є в долині хоч один чоловік чи жінка, що не мали б доказів?

— Послухайте-но! — роздратовано відказав Мак-Мердо. — Візьміть свої слова назад. Ви повинні зробити це до того, як я вийду з кімнати. Уявіть себе на моєму місці. Ось я — чужинець, який належить до товариства, що має славу цілком безневинного. Ви знайдете його ложі по всіх штатах, і всюди воно безневинне. А тепер, коли я хочу прилучитись до нього тут, ви кажете мені, що це банда вбивць, яких тут прозивають Чистіями. Я чекаю від вас або вибачення, або пояснення, містере Шефтере.

— Я кажу вам лише те, що відомо всім, містере. Начальники в ордені ті самі, що в банді. Якщо ви пристанете до одних, то неодмінно потрапите до інших. Ви побачите це дуже скоро.

— Це звичайнісінькі плітки! Мені потрібні докази! — вигукнув Мак-Мердо.

— Якщо ви поживете в нас довше, то дістанете докази. Але я забув, що ви теж один з них. Невдовзі ви станете таким самим, як вони. Тож шукайте собі іншого помешкання, містере. Я не можу тримати вас тут. Досить з мене й того, що залицяється до Етті, — його ми не сміємо вигнати. А вже серед своїх наймачів я їх не терпітиму. Наступної ночі ви спатимете вже не під моїм дахом!

Отже, Мак-Мердо втрачав не тільки затишне помешкання, а й змогу бачити дівчину, в яку він закохався. Він знайшов її на самоті у вітальні й поділився своєю тривогою.

— Я б не дуже сумував, якби йшлося лише про кімнати. — сказав він. — Хоч я знайомий з вами лише тиждень, але жити без вас уже не можу.

— Тихше, містере Мак-Мердо, тихше! — відповіла дівчина. — Адже я казала вам, що ви спізнились, чи не так? На дорозі у вас стоїть інший; щоправда, я не дала йому слова, що поберуся з ним, але й не можу пообіцяти цього нікому іншому.

— А якби я опинився тут раніше за нього, Етті? Чи мав би я тоді надію?

Дівчина затулила обличчя руками.

— Небом присягаюсь, я хотіла б, щоб ви були першим! — схлипнула вона.

Мак-Мердо став перед нею на коліна.

— Заради Бога, Етті, зробіть це! — вигукнув він. — Невже цей інший зруйнує ваше й моє життя? Послухайте своє серце: воно правдивіше за ті слова, коли ви самі не знаєте, що кажете.

Він стиснув її білу руку своїми дужими, засмаглими долонями.

— Скажіть, що ви будете моєю, і ми разом знайдемо своє щастя.

— Але не тут!

— Ні, тут.

— Ні, ні, Джеку! — Вона відчула, як його руки обіймають її. — Тут залишатися нам не можна. Заберіть мене звідси!

На мить на обличчі Мак-Мердо промайнула тінь вагання, але воно одразу скам’яніло.

— Ні, саме тут, — відмовив він. — Я боротимусь за вас, Етті, проти всіх на світі, — тут, де ми є!

— А чому б нам не виїхати разом?

— Ні, Етті. Я не можу звідси виїхати.

— Чому ж?

— Я ніколи не зможу дивитись людям у вічі, коли знатиму, що мене звідкілясь вигнали. І до того ж, чого нам боятись? Хіба ми не вільні люди у вільній країні? Якщо ти кохаєш мене, а я тебе, хто насмілиться стати між нами?

— Ви не знаєте, Джеку. Ви прожили тут надто мало. Ви не знаєте цього Болдвіна. Не знаєте Мак-Ґінті та його Чистіїв.

— Так, не знаю їх, але не боюсь їх і не вірю в них! — відповів Мак-Мердо. — Мені доводилося жити серед дуже непевного люду, люба моя, і я ніколи нічого не боявся, — навпаки, мене починали боятись, Етті. Це божевілля — боятись їх! Якщо вони, як каже ваш батько, скоїли в цій долині не одне вбивство і якщо всі знають їхні імена, то чому їх досі не віддали до суду? Скажіть мені, Етті!

— Бо ніхто не наважиться виступити проти них свідками. Жоден такий свідок не проживе й місяця. До того ж серед них завжди знайдеться той, хто присягатиметься, що звинувачений під час убивства був далеко від місця злочину. Ви повинні були читати про це, Джеку. Усі газети Сполучених Штатів писали про них.

— Так, це правда, я дещо читав про них, але вважав, що то вигадки. Може, ці люди мають підставу так діяти. Може, їх переслідують і вони не можуть захистити себе по-іншому.

— О, Джеку, не кажіть так! Це те саме, що каже він... отой ваш суперник!

— Болдвін? То він каже те саме?

— Так, і через те я ненавиджу його. О, Джеку, тепер я можу сказати вам правду. Я всім своїм серцем ненавиджу його — і водночас боюся. Боюся за себе, а надто — за батька. Якби я сказала Болдвіну правду, на нас звалилася б страшна біда. Ось чому я приймала його залицяння. То був наш єдиний порятунок. Якби ви змогли втекти зі мною, Джеку! Ми б узяли з собою батька й зажили десь далеко від цих лихих людей...

На обличчі Мак-Мердо знову промайнула тінь вагання, й воно знову скам’яніло.

— Нічого страшного не станеться ні з вами, Етті, ні з вашим батьком.