Домашнє вогнище - Сторінка 2

Бо коли Кас прискакав туди на поні, Чорний Джон, весь у милі, ледве одводив дух, а спішений дядько Ферт, щоб дати коневі відсапнути, водив його по колу під звуки ріжка, що сурмив на обід у Гюберта, за милю звідти.

Проте якийсь час видавалося, ніби Терла нема і в містера Гюберта. Хлопець-сурмач ще сидів на воротях і сурмив у мисливський ріжок; власне кажучи, це були ніякі не ворота — просто дві ушули, й на вершечку однієї з них чорний хлопчак, завбільшки з Каса, сурмив у ріжок, з яким полюють на лисів; тут починався так званий замок Уорік, чию назву міс Софонсіба не переставала повторювати людям, навіть тим, хто віддавна знав цю її фанаберію, і, не почувши "Уорік" в розмові про Гюбертову маєтність, ніби не розуміла, про що йдеться, так, наче вони з містером Гюбертом володіли різними плантаціями, розміщеними в два яруси на тій самій земельній площі. Містера Гюберта вони знайшли в альтанці — той сидів, зануривши босі ноги в струмок, і попивав віскі з водою та цукром. Але Терла ніхто тут іще не бачив; довгенько навіть скидалося на

те, що містер Гюберт не вельми розуміє, про кого запитує дядько Ферт.

— А, отой чорний,— сказав він нарешті.— Після обіду розшукаємо.

Ніщо, одначе, не віщувало, що вони коли-небудь сядуть до столу. Містер Гюберт і дядько Ферт смакували віскі з водою та цукром, потім містер Гюберт розпорядився сказати хлопцеві на ушулі, що вже можна не сурмити, й вони смикнули ще по склянці, хоч дядько Ферт усе приказував:

— Я тільки забрати чорного. Нам треба зразу вертати" ся додому.

— Після обіду,— правив своєї містер Гюберт.— Не присочимо десь біля кухні — спустіймо собак. Ті вже напевно вистежать його, коли це тільки не понад спромогу звичайних смертних лягавих псів.

Нарешті з дірки у віконниці на горішньому поверсі виткнулася рука й замахала чимось схожим на білу хусточку. Вони подалися до будинку задньою верандою, і містер Гюберт, як завжди, не забув остерегти їх перед про-гнилою мостиною у підлозі, якої він досі не полагодив. Потім вони стояли у передпокої, аж поки зачулося побризкування, скрип, шурхіт, війнуло парфумами і сходами спустилася міс Софонсіба. Вона красувалася зашпиленим у кок волоссям під мереживним очіпком, мала на собі святкову сукню, кілька разків намиста, червону стрічку, зав'язану бантом на шиї, і вийшла у супроводі негритянського дівчати з віялом, але Кас, що стояв тихенько за спиною в дядька Ферта, дивився тільки на її губи, чекаючи, поки вони розтуляться і він побачить її зуб кольору масті чалого. Він зроду не зустрічав когось іще з такими зубами, і тепер йому згадалася розмова бабусі з батьком про дядьків Ферта і Кумпана й бабусині слова, що міс Софонсіба колись, у цвіті літ, була вродливицею. Може, й справді була. Цього він не знав. Він мав заледве дев'ять років.

— О, містер Тіофілес,— сказала міс Софонсіба.— І Маккаслін,— додала. Проте вона зовсім не дивилася на Каса і не зверталася до нього, і він це відчув, хоч увесь був поглинений тим, щоб слідом за дядьком Фертом устигнути шурнути ногою.— Ласкаво просимо до Уоріка.

Дядько Ферт, а за ним і Кас шурнули ногою.

— Я приїхав тільки по свого чорного,— сказав дядько Ферт.— Нам треба негайно вертатися додому.

Тоді міс Софонсіба завела щось про джмеля, але Као

не запам'ятав її слів. Надто скоро й багато вона говорила, дзенькаючи й дзвякаючи сережками та намистом, наче поні на рисі пряжками збруї, й щирячи надто міцні пахощі парфумів, ніби сережки та намисто наганяли їх своїм колиханням, до того ж він більше пильнував, як між губів у неї миготить і зблискує отой її зуб кольору масті чалого; а мовилося щось на зразок того, ніби дядько Ферт — це джміль, що перелітає з квітки на квітку й спиває з кожної нектар, ніде довго не затримуючись; і невже ж увесь його солодкий запас та має пропадати в пустельництві з дядьком Кумпаном або містером Емодіесом,— так називала його міс Софонсіба, подібно до того, як дядька Ферта називала Тіофілесом,— а чи, може, щільники з медом дожидаються прильоту матки; хто ж вона, ця щасливиця, і коли стане паніматкою? '

— Що-що, даруйте? — перепитав дядько Ферт.

А містер Гюберт зауважив:

— Ха! Джміль. Боюся, щоб він не здався чорному шершнем, коли той чорний попадеться йому в руки. І, по-моєму, коли Ферт і збирається зараз щось спивати, то хіба підливу до печені з сухариками, а потім пінку з кави. Так само, як і я.

Уже в їдальні за обідом міс Софонсіба дорікнула дядькові Ферту: мовляв, жарти жартами, а сусідам, від яких лише півдня їзди, гріх навідуватися так рідко, і дядько Ферт згодився з нею:

— Еге ж, добродійко.

Тоді міс Софонсіба заявила, що дядько Ферт — вільний птах, запеклий бурлака з колиски, і цього разу дядько Ферт аж перестав жувати, зиркнув на міс Софонсібу й знову притакнув, мовляв, еге ж, певна річ, добродійко, це справді так, і, на жаль, від його народження збігло забагато часу, щоб він міг ще змінитися, але тепер, слава тобі господи, принаймні жодній панії ніколи не загрожуватиме нещастя жити під одним дахом з ним та дядьком Кумпаном, а міс Софонсіба скрушно ахнула й сказала, що, може, дядько Ферт просто ще не зустрів жінки не тільки згодної на те, що дядькові Фертові заманулося назвати нещастям, а й здатної довести дядькові Фертові, що навіть утрата волі була б не бозна-якою жертвою з його боку, після чого дядько Ферт буркнув:

— Еге ж, добродійко. Ще не зустрів.

Потім Кас, містер Гюберт і дядько Ферт вийшли на передню веранду й посідаЛи. Та не встиг містер Гюберт роззутися' знову й запросити дядька Ферта піти за його

прикладом, як із дверей випливла міс Софонсіба, несучи на таці ще віскі, води та цукру.

— А бодай тобі, Сібі,— сказав містер Гюберт.— Він же тільки-но попоїв. Хіба він тепер питиме?

Але міс Софонсіба мовби не чула його. Зупинившись біля дядька Ферта, вона підсунула йому склянку, а що при цьому мовчала, то миготливий зуб кольору масті чалого ховався тепер за стиснутими губами, аж поки вона озвалася знов і наведа улюблений вислів свого татуся, що немає кращої осолоди для віскі по-міссісіпському, ніж ручка міссісіпської дами, а потім поцікавилась, чи не бажає дядько Ферт побачити, як вона підсолоджувала віскі своєму татусеві. Вона піднесла склянку, пригубила віскі й подала дядькові Фертові, і цього разу той прийняв частунок. Він знову шурнув ногою, вихилив віскі й зауважив, що коли містер Гюберт думає прилягти, то він би теж трішки спочив, бо скидається на те, що Терл заповзявся добряче •поганяти їх і таки поганяє, якщо собаки містера Гюберта будуть не набагато кращі, ніж звичайно.

Отож містер Гюберт з дядьком Фертом перебралися в будинок. За хвилину Кас підвівся теж і вийшов на задвірок, щоб чекати на них там. Найперше, що він побачив,— це голову Терла, що пливла над плотом. Та коли він перебіг подвір'я, щоб заступити йому дорогу, Терл навіть не тікав. Сидячи навпочіпки за кущем, звідки пильнував за будинком, за його задніми дверима та горішніми вікнами, негр спитав півголосом:

— Що вони тепер роблять?

— Пішли здрімнути,— відповів Кас.— Але ти не бійся: як тільки встануть — напустять на тебе собак.

— ХаІ — вигукнув Терл.— І ти теж не бійся. Тепер я під опікою. І єдиний мій клопіт — не даватися до рук старого Ферта, доки не буде наказу.

— Якого наказу? — здивувався Кас.— Чийого? Містер Гюберт хоче тебе купити в дядька Ферта?

— ХаІ — знову вигукнув Терл.— Так, як мною опікуються, не зміг би опікуватися сам містер Гюберт.— Він звівся на рівні ноги.— Затям собі, що я скажу: хочеш залагодити якусь справу, чи то урожай зібрати, чи женитися, вдайся до жіноцтва. Тоді тобі залишиться тільки одне} сидіти й чекати. Затям собі.

І його вже не було. За хвилю Кас вернувся під будинок. Але звідти не чулося нічого, крім хропіння з кімнати, де "дрімали" дядько Ферт і містер Гюберт, та трохи слабшого хропіння з горішнього вікна. Тож він подався до альтанки

й так само, як перше містер Гюберт, сів, спустивши ноги у воду,— правда, ненадовго, бо спека вже починала спадати й гонитва ось-ось мала поновитися. І справді, за якийсь час містер Гюберт із дядьком Фертом вийшли на задню веранду, а слідом за ними знову з'явилася міс Софонсіба з віскі, водою та цукром на таці, тільки цього разу дядько Ферт вихилив свою склянку, перше ніж міс Софонсіба встигла "підсолодити" напій, тож вона лише попросила їх швидше вертатися, бо їй, мовляв, хотілось би показати дядькові Ферту,— адже він тільки й знає в Уоріку, що негрів та собак,— свій сад, оте царство, де ні містер Гюберт, ані будь-хто інший не має ніякого права голосу.

— Еге ж, добродійко,— сказав дядько Ферт.— Мені тільки спіймати свого чорного. Нам треба негайно вертатися додому.

Кілька негрів привели їм коней. Уже чути було валування собак, що чекали по парі на смичку тут-таки на доріжці, тож вони відразу скочили в сідла й поїхали до хатин, причім дядько Ферт випередив навіть собак. Ось чому Кас не мав жодного уявлення, коли, власне, і де вони заскочили Терла й чи його виполохано, як можна було гадати, з котроїсь із негритянських хиж. Ще навіть не спустили собак, коли дядько Ферт, що вихопився на Чорному Джоні далеко вперед, раптом заревів:

— Держіть його! Побий мене хрест, ми вигнали його зі сховку!

І копита Чорного Джона гримнули чотирма зряду пістолетними пострілами, зриваючись у чвал, і за мить Чорний Джон із дядьком Фертом згинув за пагорбом, ніби забігши за край світу. Містер Гюберт рикав і собі:

— Держіть його! Спускайте собак!

І всі гуртом перевалили через пагорб і встигли побачити, як Терл тікає рівниною вже майже під лісом, а собаки женуться за ним по схилу. Вони тільки раз подали голос, а коли наздогнали втікача й заклубочились довкола нього, враження було таке, ніби вони пнуться підскочити й лизнути його в лице, аж Терл сповільнив біг і спокійно, наче вертався з полювання на кролів, ввійшов до лісу разом з собаками. А коли Кас із містером Гюбертом та неграми прилучилися в лісі до дядька Ферта, там уже не було ні Терла, ні собак — жодної живої душі, крім старого Скелета, знайденого півгодини перегодом з Терловою курткою на спині замість сідла,— він був прив'язаний у кущах серед розсипаного доброго півбушеля вівса містера Гю-берта, вівса, що його старий Скелет уже не спокушався

жувати навіть для того, щоб знову його виплюнути.