Домашнє вогнище - Сторінка 36

Тоді зупинився і глянув на хлопця.

— Де, ти кажеш?

— Не в таборі ж ти застудився і не в поїзді,— знов озвався хлопець.

Бун подивився на нього, кліпаючи очима. Потім перестав кліпати і більше вже не кашляв. Лише сказав неголосно:

— Послухай-но, позич мені долара. У тебе ж є. Якщо він до тебе колись потрапив, то ти його нікуди не дів. Ти не скупий, я не кажу. Просто ти ніколи не думаєш, що от тобі чогось треба. А у мене, як я мав шістнадцять років, долар так швидко танув, що я не встигав і розгледіти, з якого він банку.— І знову неголосно: — Дай мені долара, Айку.

— Ти обіцяв майорові. І Маккаслінові. Ні краплі до табору.

— Гаразд,— погодився Бун, так само неголосно й терп-ляче.— Але що я на цей один долар — уп'юся хіба? Другого ж ти мені не позичиш.

— Ай правда, що ні,— сказав хлопець, теж неголосно — холодна лють його брала, тільки не на Буна, адже пам'ятав він: на стільці в кухні хропе Бун, перед ним годинник, бо Бун має вчасно розбудити хлопця й Маккасліна і одвезти їх за сімнадцять миль до Джефферсона, щоб вони встигли на поїзд у Мемфіс; дикий невиїжджений техаський поні — хлопець випросив у Маккасліна дозволу купити його, і вони з Буном таки й купили цього коня на аукціоні за чотири долари сімдесят п'ять центів, а тоді, ув'язавши його колючим дротом і поставивши поміж двох старих лагідних кобил, таки пригнали додому цього поні, що доти зроду не бачив лущеної кукурудзи і не знав, що то таке,— вона, мабуть, йому здалася купою якихось ку-зок; потім (хлопцеві було тоді десять років, а Бунові то й усе життя було десять) Бун сказав, що поні тепер сумирний, і йому накинули торбу на голову і з допомогою чотирьох негрів підвели задом до старої двоколки, запрягли, хлопець з Буном сіли, Бун сказав: "Гаразд, хлопці. Пускайте"— і один з негрів (то був Джім тітки Тенні) зірвав торбу й хутко відскочив, і одне колесо вони загубили, зачепившись за стовп у розкритих воротях у ту саму мить, коли Бун схопив хлопця за барки й вижбурив у канаву над дорогою, через що решту хлопець бачив лише уривками: як друге колесо крізь бічну хвіртку влетіло в подвір'я і вискочило аж на веранду, а уламки двоколки розлітаються вздовж дороги, як Бун, витягтись на животі, хутко зникає у хмарі збитої куряви, все ще з віжками в руках, тоді й віжки луснули, а поні зловили аж за сім миль, і то через два дні, ще в частині хомута і з недоуздком на шиї, немов у якоїсь герцогині з двома разками намиста відразу. Хлопець дав Бунові долар.

— То гаразд,— сказав Бун.— Зайдімо, нащо тобі мерзнути?

— Мені не холодно,— відповів хлопець.

— Вип'єш лимонаду.

— Не хочу я ніякого лимонаду.

Двері за Буном зачинилися. Сонце підбилося вже досить високо. День був ясний, хоч Еш і обіцяв на ніч дощ. Та й потеплішало — завтра могли б і на полювання. Хлопець раптом відчув піднесеність на душі, чиста радість

огорнула його, як і першого дня; воно ніколи його не покине, хоч він і постаріє на ловах та гонах, де розкішне, незрівнянне відчуття — смирення й гордощів. Ні, не треба про це думати. А то ноги самі рвуться бігти назад на станцію, просто до колій, до першого поїзда на південь; ні, не треба. На вулиці було людно. Він почав дивитись: здоровезні нормандські коні-биндюги, першерони; чепурні карети, з яких висідають чоловіки у модних пальтах та порожевілі дами в хутрах і входять до вокзалу (адже досі вони відійшли від вокзалу тільки на два будинки). Двадцять років тому хлопців батько, тоді кавалерист, в'їхав до Мемфіса із загоном полковника Сарторіса, що входив до складу війська Форреста3, тоді верхи Головною вулицею і (як розповідали) заїхав просто у вестибюль готелю "Гейозо", де в шкіряних кріслах: сиділи офіцери-янкі, попльовуючи у високі лискучі плювальниці,— і звідти вибрався цілісінький...

Двері позад хлопця розчинилися. Бун рукою витирав рота.

— Тепер гаразд,— заявив він.— Справмо швидше своє діло та заберімся звідси під три чорти!

Вони пішли куди треба, і там їм віскі запакували у валізу. Хлопець так і не помітив, де Бун дістав другу пляшку. Очевидно, у Семса; і коли надвечір доїхали назад до Гоука, вона вже була порожня.

Тим часом поїзд до Гоука мав бути тільки через дві години. Одержавши віскі, вони відразу ж повернули на вокзал, як майор Де Спейн, а потім Маккаслін казали й наказували Бунові і для чого і хлопця приставили до Буна. Першого разу до пляшки Бун приклався в туалеті на вокзалі. Чоловік у форменому кашкеті підійшов до нього сказати, що тут не можна, але глянув на Бунове обличчя і не сказав нічого. Другого разу він наливав собі у склянку під столом у привокзальному ресторані, коли розпорядниця йому нагадала, що це не дозволяється, і він пішов знову до туалету. Бун уже встиг розповісти про Лева й Старого Бена негрові-офіціанту й усім іншим у ресторані, хто ніколи не чув про Лева й чути не хотів. Потім Бунові спав на думку звіринець. Він виявив, що о третій є ще один поїзд до Гоука, а перед тим вони встигнуть побувати у звіринці; з цією думкою він подався в туалет для третього заходу. Повернувшись, Бун оголосив новий плай:

першим же поїздом вони їдуть до табору, забирають Лева і везуть сюди у звіринець, нехай покаже тутешнім ведмедям, розпещеним на ласощах, чого вони варті.

Проте перший поїзд вони пропустили, хоч і збиралися на нього. Але на той, що о третій, хлопцеві таки пощастило затягти Буна, отже, знов усе було гаразд; Бун уже й до туалету не ходив, прикладався до пляшки просто в проході, безугавно просторікуючи про Лева, і люди, до яких він сікався з балачками, так само, як і той чоловік у кашкеті, боялися сказати йому, що пити тут не можна.

Коли надвечір доїхали до Гоука, Бун спав. Хлопець насилу розбуркав його, а тоді виволік разом з валізою із поїзда і навіть переконав підвечеряти в їдальні при тартаку. Отже, з ним було все гаразд, коли вони упхалися в службовий вагончик вузькоколійного поїзда, що порожнем вертав у ліс, а сонце червоно заходило на захмареному вже небі і земля не збиралася вночі замерзати. Тепер заснув уже хлопець, сидячи за рубіновою від жару грубкою, поки безресорний вагончик стукотів і торохтів, а гальмівник і кондуктор розмовляли з Буном про Лева й Старого Беиа, бо вони знали, про що Бун торочить, бо це була їхня околиця.

— Захмарилося, буде відлига,— заявив Бун.— Завтра Лев йому покаже.

Та чи Левові це випадало зробити, чи кому іншому, але ж не Бунові. Він зроду не поцілив нічого більшого від білки, крім хіба негритянки того дня, коли стріляв у негра. Негр був височезний, до нього не було й десяти кроків, але Бун вистрелив аж п'ять разів з пістолета, позиченого у чорного фурмана майора Де Спейна, а той негр мав у руках півторадоларовий пістолет/ виписаний по пошті, і був би поклав Буна на місці, якби його пістолет не затнуло, через що він тільки отак "клац-клац-клац-клац-клац" п'ять разів, та й годі, а Бун тим часом вистріляв свої кулі — розбив вітрину, що потім обійшлася Маккаслінові в сорок п'ять доларів, і поранив у ногу негритянку, якій трапилося саме проходити там, за що заплатив уже майор Де Спейн: він і Маккаслін тягли карту, хто має платити ва вітрину, а хто за ногу. А ось цього року, першого дня в васідці, перший день у таборі, просто на Буна вихопився олень; хлопець почув стару Бунову магазинну рушницю: "бах-бах-бах-бах-бах", а тоді Бунів голос: "А, чорт, утікаеі Переймай його! Переймай!" — і коли дійшов туди, побачив, що від слідів оленя до п'яти порожніх гільз нема і двадцяти кроків відстані.

Цього вечора в табір прибуло п'ятеро гостей із Джефферсона: Баярд Сарторіс із сином, Компсонів син та ще двоє. А наступного ранку хлопець виглянув у вікно, у світанкову сіру мжичку, що її навіщував Еш, і вони вже були там,— хто стояв, хто сидів навпочіпки під дрібним дощем, з двадцятеро їх, тих, що років десять постачали Старому Бенові кукурудзу, поросят, а то й телят,— у заношених капелюхах, мисливських куртках і комбінезонах, що їх у місті навіть послідущий негр погидував би носити, і тільки гумові чоботи були цілі й міцні; рушниці вони мали старі, обшмугляні, а дехто прийшов і зовсім голіруч. Поки снідали, ще прибуло їх з добрий десяток, верхи й пішки — лісоруби з ділянки за тринадцять миль нижче від табору і робітники з тартака в Гоуку — і єдиною рушницею в них була та, що приніс кондуктор поїзда. Тож коли вирушали того ранку в ліс, майор Де Спейн провадив мало не такий самий великий загін (тільки що не повністю озброєний), як і в останні присмеркові дні шістдесят четвертого та шістдесят п'ятого років. На маленькому подвір'ї всі не вміщалися, дехто зупинився на лісовій дорозі за ворітьми, де майор уже сидів верхи на своїй кобилі, поки Еш у брудному фартуху зарядить масними набоями та подасть йому карабін, а біля його стремена поважно застиг сизуватий собацюра, стояв так, як кінь, не як собака, втупивши дрімливі топазові очі в нікуди, глухий навіть до гамору гончаків, що їх тримали на поводках Бун та Джім тітки Тенні.

— Сьогодні на Кейті посадовимо Компсона,— заявив майор Де Спейн.— Це він торік пустив йому кров, і якби мул під ним не сполохавші...

— Ні,— сказав генерал Компсон.— Я вже застарий гасати лісом на мулах та конях, чи хоч би й на чому. Та й свою,нагоду я торік прогавив. Нехай цей хлопець сідає на Кейті.

— Ні, стривайте,— озвався Маккаслін.— Перед Айком ще ціле життя, ще наполюється на ведмедів. Хай хтось інший...

— Ні,— не погодився Компсон.— Я хочу, щоб Айк. Він уже зараз кращий лісовик, ніж ми обидва, а ще років десять — і буде не гірший за Волтера.

Спершу хлопець навіть не повірив, аж поки не почув про це й з уст майора Де Спейна. А за мить він уже сидів на одноокому мулі, котрому не вадив запах свіжої крові, і дивився на того непорушного пса біля Де Спейнового стремена, що здавався у сірому непевному світлі більшим,

між теля, більшим, ніж він був насправді,— велика голова, груди мало не такі, як у самого хлопця, під сизуватою шерстю м'язи, які не подадуться і не здригнуться ні від чийого дотику, бо серце, що перегонить до них кров, не любить нікого й нічого, і стоїть він так, як кінь, але водночас і якось інакше: адже кінь —це лиш вага й прудкість, а Лев — це не тільки відвага та все інше, що становить волю й жадання зловити й убити, а ще й витривалість, воля й бажання витривати понад усі межі, поставлені перед плоттю, і все задля того, щоб наздогнати й забити.