Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 14

Як упорали м'ясиво, висипали на шкуру цілу гору ліскових горішків та поставили півкружка сиру, твердючого, мов тиньк. Не гуляв же й кубок роговий, усе ходив по кругу то повний, то порожній, мов той цебер водочерпальний, і спорожнив заіграшки один із двох бурдюгів, що тут же навидноці стояли. Наївшися досхочу, Дон Кіхот узяв у жменю горіхів і, пильно на них дивлячись, такими зачав словами промовляти:

— Блаженний той час, щасливий той вік, що мудреці старожитні золотим прозвали — не тим, що золото, так високо в наш залізний вік ціноване, легко тоді здобувалось, а тим, що люди тогочасні не знали двох слів: моє й твоє. У ту священну добу все було гуртове; щоб собі поживку щоденного дістати, не треба було нікому особливо трудитися: простягни тільки руку до могутнього дуба, і він щедро пришанує тебе своїм стиглим, смаковитим овочем. Чисті криниці та ручаї бігу-чі давали всім досхочу погожої, прозорої води. В розколинах скель та в дуплах дерев закладали свої республіки мудрі й працьовиті бджоли, що всякій охочій руці постачали без жодної плати рясні здобутки солодких трудів своїх. Пишні коркові дуби люб'язно й безхитро скидали з себе широку й легеньку кору, аби люди могли вкривати хати свої, поставлені на нетесаних палях єдино для обезпеки від неласкавості неба. Всюди тоді панували мир, лагода і приязнь. Тяжкий леміш кривого плуга не важився ще краяти й вивертати благословенних [63] надер праматері нашої: вона без жодної насили плідним своїм і безмежним лоном годувала, насищала і вдовольняла дітей, що в ту пору нею володіли. Невинні та вродливі пастушки ходили ще тоді горами-долами простоволосі, з заплетеними косами чи й так, а всієї одежі в них було, аби те прикрити, що веліла й велить прикривати честивість; не знали ще тоді тих окрас, що тепер, тих пурпурів, блаватів та витворних узорчатих єдвабів, хіба тільки лопушину зелену чи віночок плющевий, та в тих оздобах красували вони й лишали незгірше наших великих пань, що з цікавості пустої та безділля прибираються в не знать які витребеньки. Ніжні сердечні почуття висловлювались тоді так само просто й щиро, як і виникали, не шукаючи пишних фраз, щоб ціну собі підбити. Брехня, омана й хитрощі не домішувались тоді до щирої правди. Непохитно стояло правосуддя; безпечне од підкупництва й догодництва, що тепер так йому загрожують, так над ним довліють і тяжіють. Суддя не крутив іще законом по своїй уподобі, бо, власне, нікого було судити та й нізащо. Дівчата, як я вже казав, ходили з цнотою своєю де хотя, без догляду й дозору, не сподіваючись ніякого лиха од чиєїсь хтивості чи сласноти, як же й губила котора віночок, то лише самохіть і з доброї волі. Не так воно діється в наші осоружні часи, коли жодна з них не може бути безпечна, хоч сховай її і замкни в якомусь новому лабіринті на кшталт крітського, бо пошесть любовна носиться в повітрі, промикається проклятими лестками крізь найменшу щілину й шпарину і зводить хоч яку неприступну. Щодалі світ усе більше злом і кривдою повнився, і для їх оборони заведене було мандроване рицарство, що має дівиць захищати, вдовиць опікати, всім сиротам і нужденним запомогу давати. До сього ж то ордену, братове козопаси, належу і я; спасибі вам, що ви мене й джуру мого так щиро привітали й пригостили. Хоч вед-луг права природнього всяк живущий повинен мандрованим рицарям добра зичити, однак ви вчинили теє, навіть закону сього не знаючи, прийняли мене й пришанували; за ту вашу великую ласку немалу складаю вам подяку.

Наш гідальго виголосив свою довжелезну, хоч і цілком зайву, промову тільки тому, що горіхи, якими його потрактували, навернули йому на пам'ять золотий вік, і йому захотілось розповісти про нього пастухам. Ті слухали його оторопіло й непорозуміло, не мовлячи ні слова. Санчо також мовчав собі, лузав горіхи та час від часу прикладався до другого бурдюга, якого пастухи почепили на дубі, щоб вино не грілось.

Вечеря давно вже скінчилась, а Дон Кіхот балакав не вгаваючи; нарешті, один козопас промовив:

— Аби ви, пане мандрований рицарю, могли з повним правом сказати, що ми прийняли вашу милость з доброю хіттю і щирою душею, дозвольте потішити й повеселити вас іще й співами. Зараз сюди прийде один хлопець, там такий розумний і дотепний, письменний, а до того ще й закоханий. І музика добрий, так на гуслі грає, що ну!

Ледве він скінчив, як іздалеку почулися звуки гуслів, а трохи згодом і музика надійшов: був то парубчина років так двадцяти двох, дуже хороший на вроду. Товариші спитали його, чи він уже вечеряв, [64] і він сказав, що вже; тоді той козопас, що завів мову про співи, озвався до нього:

— Коли так, Антоніо, то потіш нас трохи, заспівай якоїсь, нехай шановний наш гість побачить, що в лісах і горах теж є люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж її тепер, справди наше слово. Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспівай нам романса про твої любощі, того, що дядько твій священик ісклав і що всім у селі до вподоби припав.

— Згода,— відповів парубок.

Не чекаючи дальших запросин, він сів на дубовий пеньок і, наладивши гуслі, заспівав приємним голосом:

АНТОНІО

Знаю, знаю вже напевне,

Що мене ти покохала,

Хоч цього ти не сказала

Навіть поглядом, Олальє.

Знаю я, що й ти це знаєш,

І уже не сумніваюсь

Не буває нещасливим

Почуття, яке узналось.

Правда, часом ти, Олальє,

Намагалась показати,

Що душа у тебе — бронза,

Білі груди — зимний мармур.

Та з-за маски гордування,

З-за покривала зневаги

Десь-колись надія люба

Рукавом мені помає.

І лечу я на принаду,

Хоч не міг іще ні разу

Ні ридати, як незваний,

Ні радіти, як обранець.

Якщо пристрасть завжди ґречна,

Твоя ґречність означає,

Що надія не підманить,

Що доб'юсь, чого жадаю.

І якщо служіння вірне

Будить ласку в серці дами,

То й мої, гадаю, вчинки

Гідні теж якоїсь дяки.

Мабуть, бачила не раз ти.

Як мене тії помічала,

Що ношу я і у будні

Те, що в сйкго одягаю.

Тож кохання і убрання

Ніби йдуть тим самим шляхом,

Я б хотів перед тобою

Бути повсякчас ошатним.[65]

Не кажу уже про танці

Та про ніжні серенади,

Що співав тобі надвечір

І над ранок із півнями.

Скрізь і всюди воздавав я

Красоті твоїй пошану

І правдивою хвалою

Ворогів нажив немало.

Як хвалив тебе, сказала

Так Тереса з Беррокаля:

"Є такі, що кажуть — ангел,

Аж придивишся — то мавпа.

Тільки вміє штучним блиском

Додавать собі принади

І фальшивою красою

Хоч Амура отуманить!"

Став я з нею сперечатись,

А вона позвала брата,

Брат мені тут кинув виклик,

— Знаєш ти, що потім сталось.

Я люблю не по-гультяйськи,

Я тебе, моя кохана,

Не зведу, не збаламучу,

— Ні, я маю чесний намір.

Церква нам готує узи-,

Петлі нам із шовку в'яже:

Вдінь в одну свою ти шию,

Я удіну в другу радо.

А як ні, то присягаюсь

Найсвятішими святцями,

Що піду я з гір цих диких

У обитель до монахів.

На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив:

— Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали.

— Я тебе розумію, Санчо,— сказав Дон Кіхот.— Ти все до бурдю-га походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики.

— Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий,— відповів Санчо.

— Ну, нехай і так,— сказав Дон Кіхот,— мостися собі де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше лиіить чувати, аніж спати. Тільки перш перев'яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося.

Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків роз-майрину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев'язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде,— так воно потім і вийшло. [66]

РОЗДІЛ XII

Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

В цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:

— Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?

— Ізвідки би мали знати? — озвався один козопас.

— Так от, щоб ви знали,— вів далі хлопець,— сьогодні вранці помер відомий усім пастух,— він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.

— До Марсели, кажеш? — перепитав інший.

— Та вже ж не до кого,— відповів хлопець.— І ще ось яке диво: написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом,— гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи — понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду хоч би мені завтра знов у село припадало.

— Усі підемо,— заговорили козопаси,— кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.

— Гаразд мовиш, Педро,— сказав один хлопець.— Але, певно, обійдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу — оце якось скабку в ногу загнав.

— Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі,— сказав Педро.

Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона — та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Са-ламанці і повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очи-таним.

— Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється,— вів далі Педро,— і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.

— Не захмарення, мій друже, а затьмарення,— поправив його Дон Кіхот,— так говориться, коли сі два світила померкають.

Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці і оповідав далі:

— І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.

— Ти хочеш сказати: дорідний чи недорідний,— знов поправив Дон Кіхот.

— Дорідний чи доїдний — все на одно виходить,— заперечив Педро.— То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому [ 6] вірили, в великі достатки вбилися.