Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 21

Астурійка, мовчазна й насторожена, мацала поперед себе руками, пробираючись до свого любчика, і зненацька наткнулась на Дон Кіхота, що міцно схопив її за руку, притягнув до себе й посадив на постіль, а вона ні пари з уст. Доторкнувшись до її веретяної сорочки, наш химерник уявив собі, що то найтонший, найвиборніший єдваб, а скляні пацьорки її наручнів здались йому за коштовні персидські перла. Коси в неї нагадували кінську волосінь, та для нього то було щире арабське золоття, що й саме сонце блиском своїм пересяє. Тхнуло від неї якоюсь позавчорашньою пісною салатою, а йому видавалось, що уста її точать ніжні духмяні пахощі. Одне слово, він наділив її в своїй уяві всіма тими вабами й чарами, які мала одна романічна принцеса, що закохалась у тяжко пораненого рицаря й прийшла до нього на побачення. В своєму осліпі не діймав наш бідолашний гідальго віри ні дотику власному, ні нюхові; хоч од тої принадної кралі всякого потягло б на блювоту, окрім хіба погонича мулів, йому здавалось, ніби тримає в обіймах богиню краси. Міцно пригорнувши її до себе, він став їй казати тихим та ласкавим голосом:

— О, коли б мав я можність, прекрасна й високославна сеньйоро, [89] відплатити вам за ту велику ласку, що ви мені явили, звівши перед мої очі вашу предивну ліпоту. Але злая доля, що не вгаваючи переслідує людей зацних і гідних, прикувала мене, збитого й знівеченого, до сього ложа, аби я попри всю мою хіть не міг вашої волі вволити. А до сієї неможливості ще й друга, більша долучилась: я присяг на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській, єдиній володарці моїх святотаємних дум. Якби не сії перешкоди, то я не був би таким нерозумним рицарем, щоб пропустити щасливу оказію, даровану мені вашою безмірною добротою.

Стиснута в рицаревих обіймах, Маріторна аж упріла з переляку; не слухаючи й не розуміючи Дон Кіхотової мови, вона лише пручалася мовчки. Тим часом бравий погонич, якому не давали спати спорзні бажання і який зачув свою дівку ще як вона на горище ступила, пильно дослухався до того, що казав їй Дон Кіхот; гадаючи з ревнощів, ніби астурійка його зрадила й пригорнулась до іншого, він присунувся нишком до рицаревого леговища, подивитись, що після тої незрозумілої балаканки далі буде; як же побачив, що дівчина пручається, а Дон Кіхот живосилом її не пускає, то й зовсім не вподобав того жарту: розмахнувся і так щиро закоханого рицаря по костявій щелепі навідлі вдарив, що бідолаха зразу юшкою вмився. Ще ж на тому не перестав: підбив рицаря під себе й почав по його ребрах потоптом гасати. Дон Кіхотове ліжко, і так непевне та перекидисте, не витримало тієї додаткової навантаги і грякнуло додолу. Од того гуркоту прокинувся зо сну господар; він одразу догадався, що то, мабуть, наймиччині витівки, бо як гукнув її, то вона не обізвалась. Мавши таку призру, він устав хутенько, засвітив каганця і подався туди, звідки чувся той гармидер. Побачивши наймичка, що господар іде лихий та сердитий, перелякалась і кинулась прожогом у постіль до сонного Санча Панси, звилася там у клубок і причаїлась. Господар ускочив і гримнув: — А де ти там, шльондро? Я знаю, то все твої штучки! Тут саме пробуркався Санчо Панса: почувши, що на нього хтось навалився, він подумав, що то домовик його душить, та й почав кулаччям навсібіч гатити. Набралася Маріторна тих товчеників до самого несхочу, то забула вже й про страх, і про сором та й собі давай Санча кулачити, що з нього вся соннота до решти злетіла; не розібравши ще гаразд, хто його так чеше, він підвівся скільки мога і схопив дівку за барки: таке між ними пішло борюкання та вовтузіння, що всьому світові напродиво. Погонич побачив при каганці хазяйському, що любасці його непереливки, зразу одчепився од Дон Кіхота і кинувся її рятувати; корчмар також до неї рвонувся, та не для рятунку вже, а для покори, бо вважав, що то через неї таку бучу збили. І закрутилась веремія, знаєте, як то кажуть: кішка за мишку, мишка за ніжку, ніжка за ліжко... Погонич насів на Санча, Санчо на дівку, дівка на нього, корчмар на неї — і то ж так завзято, що кулаки й на мить не вгавали. А тут іще в корчмаря каганець погас і потемки всі збилися в одну купу та й гамселили безощадно хто кого влучив, що ні в кого, мабуть, живого місця не зосталось.

А в тій корчмі стояв тієї ночі ще й стражник один із старої толедської Святої Германдади. Почувши ту страшенну бучу, він схопив ознаки [90] уряду свого — патеричку та бляшану скриньку з паперами — і помац-кував на горище, вигукуючи:

— Стійте іменем закону! Іменем Святої Германдади, перестаньте! Першим, на кого наткнувся стражник, був Дон Кіхот: побитий і знетямлений, лежав він навзнак, простягнувшись на своїй розваленій постелі. Стражник ухопив його за бороду й гукнув кілька разів:

— Шануйте правосуддя!

Та бачивши, що той, кого він схопив, не ворушиться і знаку життя не подає, почав заздрівати, що його замордовано, а то все душогуби, і закричав ще дужче:

— Замкнути ворота! Нікого звідси не випускати — тут чоловіка вбито!

Од того крику всі пополошились і як стій припинили бійку. Корчмар подався до себе в кімнату, погонич до мулів, наймичка в свою комірчину; самі тільки горопашні Дон Кіхот і Санчо Панса не могли рушитися з місця. Стражник пустив рицареву бороду й побіг на світло, щоб найти і ув'язнити провинників, але світла ніде не було, бо господар навмисне погасив ліхтаря, як до себе тікав. Мусив стражник із коминка вогню добувати і довго вовтузитися, поки другого каганця засвітив.

РОЗДІЛ XVII,

де оповідається про нові незліченні турбації, що спіткали премудрого Дон Кіхота і його бравого джуру Санча Пансу в корчмі, котру наш рицар собі на лихо вважав за замок

Тим часом Дон Кіхот очутився від зомління і обізвався до свого джури таким самим голосом, як напередодні, коли лежав простягнутий на кийовому боїщі:

— Друже Санчо, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?

— Яке там у лиха спання,— одповів Санчо з серцем.— Сю ніч мене всі чорти з пекла мордували, не інакше.

— Ти можеш так гадати без сумніву,— сказав Дон Кіхот.— Або я нічого не розумію, або сей замок зачарований. Послухай... Тільки присягнися перш, що будеш до самої моєї смерті тримати в тайності те, що я тобі зараз скажу.

— Присягаю,— промовив Санчо.

— Я сього на те прошу,— вів далі Дон Кіхот,— що не хочу нічиїй честі ущербку чинити.

— Таже я сказав, що присягаю,— повторив Санчо.— Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити.

— Чи я тобі, Санчо, стільки вже лиха накоїв,— спитав Дон Кіхот,— що ти моєї смерті так швидко виглядаєш?

— Ні, я не той,— одповів Санчо,— а просто не люблю нічого довго в схованці тримати, бо то все, знаєте, гниє.

— Ну, нехай і так,— сказав Дон Кіхот,— я покладаюсь на вірність твою і порядність. То знай же, що сієї ночі сталася зі мною найдив-ніша пригода, якою я досі міг би похвалитись. Найшвидше сказати, до мене щойно приходила донька властителя сього замку, панянка з усього світу хороша та вродлива. Якими словами можна змалювати її пишні оздоби, її розум чудовий, її скриті принади, яких, доховуючи вірності володарці моїй Дульсінеї Тобоській, не буду торкатись і згадувати? Скажу тобі тільки, що, мабуть, небо позаздрило мені того добра, яке подала в мої руки щаслива доля, або (се річ майже певна), що сей замок, як я вже тобі говорив, зачарований. В той час, як ми з нею провадили любу та милу розмову, де взялася чиясь невидима рука (напевне, якогось потворного велетня), так мені в щелепи двигонула, що я весь кров'ю умився, а потім так мене всього помотлошила, що я нині чуюся гірше, ніж учора, коли, як тобі відомо, погоничі наробили нам тієї шваби за Росинантові вибрики. З сього я висновую, що скарбу краси тієї панянки мусить оберігати якийся заворожений мавр і що вона не мені судилась.

— А мені то й поготів,— сказав Санчо,— бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость: як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку? Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось? Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться!

— То, виходить, і тебе побито? — спитав Дон Кіхот.

— Та не що ж я й кажу, била б його лиха година! — закляв Санчо.

— Не вдавайся в тугу, друже,— сказав Дон Кіхот.— Зараз я наготую той чудодійний бальзам, і все з нас як рукою зніме.

Тим часом стражник добув уже світла й знову побрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов сердитий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана:

— Чи то, добродію, часом не мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здається?

— Не може бути, що то мавр,— одказав Дон Кіхот.— Хто заворожений, того нікому не видно.

— Може, й не видно, зате буває чутно,— заперечив Санчо.— Спитайте, коли хочте, у моєї спини.

— Моя й сама те знає,— сказав Дон Кіхот,— але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра.

Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і досі лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластирами. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав:

— Ну, як ся маєш, чоловіче добрий?

— Бувши вами, я говорив би чемніше,— зауважив Дон Кіхот.— [92]

Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів?

Почувши стражник, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало.

— Так і є, пане,— сказав Санчо Панса,— се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці.

— Маєш рацію,— погодився Дон Кіхот,— і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай — не знайдеш, на кому мсти-тися.