Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 60

З тим і пішов од неї Лотаріо.

Другого дня Ансельмо вдав, ніби знов їде до того свого приятеля [223] на село: вийшов із дому, та тут же й повернувся нишком і сховався, як був домовився з Лотарієм; се було йому не так і важко зробити, бо Камілла й Леонелла нарочито дали йому ту змогу. От сховався там Ансельмо — можна собі уявити, з якою тривогою чекав він тої хвичі, коли на власні очі побачить, як різатимуть і патратимуть честь його і славу, як пориватимуть злодійські руки на найвище його благо, на його улюблену Каміллу... Упевнившись, що Ансельмо сидить уже в криївці, пані з служебкою теж увійшли до шатної комори; ледве переступивши поріг, Камілла зітхнула зглибока й промовила:

— Ох, Леонелло, голубко! Чи не краще буде, перш ніж я виконаю свій намір — який, не скажу, щоб ти мені часом не перебила,— чи не краще буде, як ти візьмеш Ансельмів кинджал, що я в тебе просила, і сама проб'єш ним оці невірні груди мої? Та ні, не роби, мабуть, сього: неслушна то буде річ, щоб я за чужі гріхи покуту приймала. Хотіла б я перше знати, що таке вбачили в мені Лотарієві зухвалі й безсоромні очі, що він насмілився одкрити мені своє гріховне жадання, зневаживши тим друга свого і зганьбивши добру мою славу... Підійди, Леонелло, до того віконця й поклич його — я певна, що він стоїть там на вулиці і жде тільки нагоди, щоб підлий свій замір до скутку довести, та раніше я свій до діла доведу — хоч і жорстокий, зате чесний.

— Ох, панійко моя люба! — скрикнула хитра й лукава покоївка.— Нащо вам той кинджал, що се ви надумали? Чи себе вбити, а чи Ло-тарію віку вкоротити? І так буде горе, і так двоє — все воно на згубу честі й слави вашої обернеться. Краще вже змовчати на ту зневагу, аніж сього лиходія сюди тепер упускати, бо ми ж із вами тут самі, слабкі та безборонні женщини, а знаєте, на що може зважитись мужчина? Засліплений своєю злочинною пристрастю, він ладен доп'ясти свого перш, ніж ви встигните щось зробити, а то вже буде страшне — краще на себе руки наложити. І надала ж лиха година панові моєму Ансельмові пустити в свою господу сього нахабу, сього безчільника!.. А скажіть, пані, як би його вб'єте (правда ж, ви його надумали вбити?), то де ми тоді його мертвого дінемо?

— Де дінемо, голубко? — перепитала Камілла.— Тут і зоставимо, нехай Ансельмо вже сам його поховає: то йому буде правдива втіха — ганьбу свою в землю закопувати. Поклич же швидше того негідника, нехай помщуся за свою наругу, бо всяке відрочення помсти здається мені порушенням вірності малжонкові моєму.

Всю ту розмову чув Ансельмо, і кожне Каміллине слово будило в нім розмаїті почуття; коли ж дочувся, що вона зважилась убити Лотарія, хотів уже вийти з криївки своєї, щоб тому перешкодити, та скортіло йому побачити, що ж далі буде, чим завершиться той жінчин одваж-ний і честивий учинок; якби ж мало до нещастя дійтися, він міг втрутитися в справу слушної хвилі.

Тим часом обняли Каміллу тяжкі млості — впала вона на ліжко, що в шатній коморі стояло, а Леонелла забідкалась над нею, затужила:

— Ой, лиха ж моя година та нещаслива! Невже ж таки загине в мене на руках пані моя, сей крин непорочний, вінець усьому жіноцтву, окраса цноти й честивості!

І ще багато всякої всячини наговорила — хто б її був послухав, усякий [224] вважав би її саму за щонайвірнішу та щонайжал'ьнішу служницю, а пані її — за нову Пенелопу, що тяжко од переслідувань страждає. За недовгу хвилю Камілла ніби опритомніла і знов обізвалась до покоївки:

— Чого ж ти ще ждеш, Леонелло? Іди хутчій, клич сюди того вірного та щирого друга, що вірнішого й сонце святе зроду не бачило, щирішого й ніч-мати ніколи не покривала... Іди, біжи, лети, мчи — нехай не погасне полум'я правого мого гніву од твого загаю, хай помста моя жагуча не виллється самими тільки погрозами та прокльонами!

— Іду вже, кличу, пані моя люба,— сказала Леонелла,— дайте мені лишень того кинджала, щоб ви тут без мене чого лихого собі не вдіяли, щоб не довелося поки віку плакати всім, хто вас із душі любить.

— Іди спокійно, голубко моя, нічого такого я не вдію,— одповіла Камілла.— Хоч, може, я, по-твоєму, і нерозумна й шалена, що отак честі своєї бороню, та не така я, певно, як та Лукреція, що кажуть, смерть собі зробила, не вчинивши сама нічого негожого й не скаравши перше того, хто був причинцем її безголов'я. Як маю вмерти, то помру, але спочатку відомщу, відплачу тому, хто довів мене до плачу своїм зухвальством, що вродилося в душі його без щонайменшої з мого боку вини.

Довго ще вона мусила вмовляти Леонеллу, щоб та вийшла гукнути Лотарія; як же дівчина вкінці вийшла, Камілла, чекаючи ЇЇ повороту, говорила ніби сама до себе:

— Боже мій світе! Чи не краще було знов дати Лотарієві одкоша, як я вже не раз робила, ніж отак дозволити, щоб він мав мене за нечесну й невірну хоча б на сей короткий час, поки я не виведу його з омани? Певно, що краще було б,— але тоді я не помстилась би за кривду мою ані за честь мого мужа, адже той баламут вийшов би сухим і чистеньким з болота, в яке завели його гріховні помисли. Ні, життям своїм заплатить зрадник за ту хіть нечестиву! Нехай знає світ (якщо судилося цій справі наяв вийти), що Камілла не тільки вірності мужеві свойому дотримала, але й помстилася на тому, хто посмів її спонева-жити... А може, треба було про все Ансельмові розказати? Так я ж йому ще в листі на село писала, а він нічого не зробив, щоб тому лихові запобігти — певне, з доброти своєї та довірливості, бо не хоче й не може припустити, щоб у серці вірного товариша могли критися якісь противні його честі думки. Та навіть і я сама довго не могла пойняти віри і не повірила б ніколи, якби він не знахабнів без міри і не ліз до мене з тими багатими дарунками, золотими горами та буйними сльозами. Але навіщо тепер всі оці міркування? Коли я повзяла вже твердий намір, то чи варто ждати ще чиєїсь ради? Певно, що не варто. Нехай живе помста, хай гине зрада! Нехай той віроломець прийде, ввійде, підійде — і засне навіки, а там — дійся воля Божа! Чистою прийшла я в обладу тому, кого небо дарувало мені за мужа, чистішою вийду, скупавшися в добрій своїй крові і в чорній крові сього превіроломного друга, якого ще не бачив світ!

Сеє кажучи, ходила взад і вперед по кімнаті з голим кинджалом у руці; хода її була рвучка й невпокійна, всі рухи якісь непевні: хто б на неї глянув, подумав би, що вона божевільна, що то не жінка делікатна, [225] а якийсь одчайдушний душогубець. Схований за килимами Ансель-мо дивився на те все і дивував великим дивом. Все, що він тут чув і бачив, могло розвіяти найстрашніші підозри; уже не хотів він, щоб Ло-таріо зайшов сюди на остаточну пробу, боявся, щоб не скоїлось раптом якесь лихо, уже збирався розкритись, підійти до Камілли, обійняти її і про все розповісти, та мусив затриматись, побачив, що вернулась Леонелла, ведучи за руку Лотарія.

Ледве забачила його Камілла, обчеркнула круг себе широко кинджалом і промовила:

— Май на увазі, Лотаріо: коли насмілишся переступити сей круг чи лиш наблизитись до нього, тої ж самої хвилі, як постережу твій намір, встромлю собі в груди оцей-о кинджал. Поки ти мені що відповіси, слухай, що маю казати, а тоді вже відказуй, як знаєш. Першим словом скажі мені, Лотаріо, чи знаєш ти мужа мого Ансельма? І другим словом — чи знаєш ти мене? Відповідай прямо, не хитруй і не крути, бо ті питання мої жодних не становлять труднощів.

Лотаріо був не безголовий, нівроку: знавши від Камілли про Ансель-мові чати, він швидко дорозумівся, куди вона свою мову гнула, і відповідав їй так дотепно й доладно, що хто не знав їхньої облуди, взяв би все те за щирісіньку правду. Ось-бо якими словами промовив він до своєї коханки:

— Не думаю, прекрасна Камілло, що ти покликала мене сюди, аби питати про речі, такі далекі од мети, з якою я прийшов. Якщо ти гадаєш знов уводити час і відмовити мені обіцяної ласки, то треба було зробити се раніше, бо що ближча надія, то жорстокіше мучить нас жага. Та щоб не говорила ти, ніби я од твоїх питань ухиляюсь, заявляю, що знаю мужа твого Ансельма і притому відмалечку; не хочу вже нагадувати тобі про дружбу нашу (ти про неї сама добре знаєш), аби не звинувачувати себе в кривді, яку чиню я проти нього з намови кохання, бо воно, всемогутнє, і не такі переступи виправдати може. Тебе я також знаю і ціную не менше, ніж він. Якби воно було інакше, то чи став би я заради чогось меншого, ніж ти, наступати на власну гідність і йти супроти священних законів щирої дружби, що я їх нині зламав і потоптав, підбурений потужним ворогом — любов'ю?

— Коли ти сам у цьому признаєшся,— заперечила Камілла,— ти, смертельний вороже всього того, що заслуговує любові, то з яким же чолом смієш ти ставати перед мене? Адже я — дзеркало, з якого дивиться образ мужа мого: приглянься до нього і зрозумій, що він жодного не дав тобі приводу до подібної зневаги! Ох, бідна я, нещаслива! Тепер же я знаю, що привело тебе до забуття власних обов'язків... Певно, я поводила себе надто вільно (не скажу непристойно), та в тім не було нічого навмисного — от собі жінка інколи не встережеться, як гадає, що їй нема чого побоюватись. А що, не так хіба? Скажи, невірнику, чи хоть раз єдиний відповіла я на твої прохання словом чи знаком яким, що могли б пробудити в тобі бодай промінець надії на здійснення твоїх мерзенних бажань? Чи не завжди гостро й суворо відхиляла я й відкидала всі твої полум'яні любовні признання? Чи вірила коли щедрим обітницям твоїм, чи приймала дарунки твої коштовні? Та бувши переконана, що ніхто не може довший час голубити. мрію [226] про кохання, як її не підживлює надія, я сама себе —звинувачую, що ти став таким зухвалим, бо цілком очевидно, що то якась необачність із мого боку додала тобі охоти до настирливого залицяння,— Тим і хочу я себе за твою вину скарати. Мусиш знати, що коли я супроти себе самої така жорстока, то не можу бути інакшою супроти тебе: я й покликала тебе сюди лише для того, щоб ти стався свідком жертви, що хочу я принести зганьбленій честі мого достойного малжонка, якого так недостойно образив ти, а разом з тобою і я, бо, мабуть, не досить остерігалась твого залицяння і тим самим сприяла мимоволі нечестивим твоїм намірам.