Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 8

А як ухоркаються вже до краю, то, було, кажуть: "Я,— кажуть,— чотирьох велетнів побив, таких, що з башту заввишки". Піт із них цюрком іллється, а вони кажуть, буцім то кров із ран, що вони в бою здобулися. А тоді, було, вип'ють цілий жбан води холодної, очуняють, утихомиряться і то, кажуть, цілющий напій, що приніс їм премудрий Алькир, великий чародій і приятель їхній... Та я й сама винна: якби була вам раніше сказала, що дядьо мій отак-о схибнулися, то, може б, воно до того не дійшлося, бо ви попалили б оті їхні єретичні книжки: багато їх є таких, що тільки в огнище вкинути.

— Така і моя думка,— озвався парох.— Даю вам слово, що завтра ми влаштуємо над ними автодафе і дотла попалимо, щоб не збивали більше з плигу читальників, щоб не підкушували їх на такі вчинки, яких допустився, мабуть, мій добрий приятель.

Всю тую розмову чули Дон Кіхот і селянин, що збагнув тепер цілком, яка падь на його сусіда пала, і загукав зичним голосом:

— Одчиняйте, панове, двері сеньйорові Балдуїну та тяжко пораненому маркізові Мантуанському, а також маврові Абіндарраесу, що його веде в неволю антекерський кастелян, одважний Родріго де Нар-ваес!

На той галас із дому вибігли всі: скоро парох із цилюрником упізнали свого приятеля, а клюшниця й небога — пана свого і дядя, кинулись обіймати його, хоч він, знесилений, не міг із осла злізти.

— Стривайте,— казав він їм,— мене тяжко поранено з вини мого коня. Несіть мене до ліжка і покличте, коли можна, ворожку Урганду, щоб доглянула мене й рани мої погоїла.

— Ой лишенько! — сплеснула руками клюшниця.— Чуло моє серце, на чому мій пан звихнувся... Злізайте з Богом, добродію, запевняю вас, що і без тої Дурганди вас на ноги поставимо. От до чого довели вашу милость ті розпрокляті рицарські романи, будь вони тричі неладні!

Дон Кіхота вклали в ліжко і стали оглядати, де його поранено, але ран так і не знайшли. Тоді Дон Кіхот сказав їм, що то він потовкся, як грьопнув додолу разом зі своїм Росинантом у бою з десятьма велетнями, такими зухвалими й почварними, яких іще не бачили під зорею й сонцем.

— Еге! — сказав парох.— Уже, значить, і до велетнів ряд дійшов? Скарай мене, Боже, як завтра до вечора не спалю всього того непотребу!

Тут до Дон Кіхота пристали всі з розпитками, та він не одказував нікому, попрохав тільки, щоб дали йому попоїсти й поспати, бо йому тепер того найбільше треба. Так же й зробили, а тоді священик почав випитувати в селянина, де і як він знайшов Дон Кіхота. Як же селянин розповів йому все докладно, не минувши й тих дурниць, що плескав [42] по дорозі наш рицар, то священик остаточно в своєму замірі утвердився. Тож назавтра, прихопивши і приятеля свого, цилюрника Ніколаса, знову прийшов до Дон Кіхота.

РОЗДІЛ VI

Про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга

Дон Кіхот іще спав. Парох попросив у небоги ключа від кімнати, де зберігались оті книжки, до всього лиха призвідниці, і та охоче вволила його волю. Як увійшли вони всі туди (і клюшниця з ними), то виявили там сотню з чимось великих, грубелезних томів у гарних палітурах і ще чимало всяких дрібніших книжок; скоро клюшниця окинула їх оком, зараз вибігла з бібліотеки, та за хвильку вернулася знов із мисочкою свяченої води та кропилом.

— Прошу вас,— каже,— панотченьку, покропіте з ласки вашої сю кімнату, аби которий із чаклунів, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми їх хочемо із світу згладити.

Посміявшися трохи з простосердої клюшниці, священик сказав ци-люрникові, щоб той подавав йому книги одну по одній, а він дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них і такі знайдуться, що не заслуговують на спалення.

— Е, ні,— обізвалася небога,— не ощаджаймо ані жодної, бо всі вони накоїли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вікно, складімо в стос і підпалімо або винесім на подвір'я і там розведімо багаття, щоб дим сюди не йшов.

Те саме казала й клюшниця — так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав: треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги "Амадіса Гальського". Парох промовив:

— Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга — перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити.

— Ні-бо, добродію,— заперечив цилюрник,— я чув дещо інше: кажуть, що ся книга краще над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді.

— Правда ваша,— погодився парох,— візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч?

— То,— оголосив цилюрник,— "Подвиги Еспландіана", правного сина Амадіса Гальського.

— Є такий закон,— зауважив парох,— що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо. [43]

Клюшниця вчинила те з великою уподобою: бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.

— Нуте, що там далі? — спитав парох.

— Далі йде "Амадіс Грецький",— одказав цилюрник,— та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.

-: То нехай же всі летять у двір,— постановив парох.— Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його ек-логами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.

— І я так гадаю,— сказав цилюрник.

— І я,— мовила небога.

— А коли так,— сказала клюшниця,— то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.

— А то що за бандура? — спитав парох.

— Це,— сказав цилюрник,— "Дон Олівант Лаврський".

— Сю книгу скомпонував автор "Саду квіток розмаїтих",— зауважив парох,— і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж світиться. У двір її!

— Далі йде "Флорісмарт Гірканський",— оповістив цилюрник.

— Ага, і пан Флорісмарт є тут? — сказав парох.— Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу.

— Оце по-моєму, панотче,— сказала клюшниця, з великою втіхою виконуючи той наказ.

— А ось "Рицар Платір",— читав далі цилюрник.

— Древня книга, нічого сказати,— зауважив парох,— а проте, ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там!

Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалась "Рицар Хреста".

— Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же, недарма кажуть: "За хрестом сам диявол з хвостом". В огонь його.

Цилюрник узяв іще одну книгу й сказав:

— А се "Зерцало рицарства".

— О, я добре знаю її достойність,— сказав парох.— Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський з своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда, а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову. [44]

— У мене він є по-італійськи,— сказав цилюрник,— та я його не втну.

— То навіть краще,— одказав парох,— ми могли б те й пану капітанові пробачити, аби, він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастільський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозуміли, як із ними вчинити. Тільки "Бернардо-ві дель Карпіо", що, певно, десь тут гуляє, та ще "Ронсевалю" жодної не дамо пільги: скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади.

Цилюрник з тим усім погодився — певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив "Пальмеріна Оливського" та "Пальмеріна Англійського", що стояв тут же поруч.

Побачивши парох сі книги, сказав:

— Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександер Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також "Амадіс Гальський" не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине — нема чого далі перебирати й перевіряти.

— Не зовсім так, пане куме,— заперечив цилюрник,— бачите, зараз у мене в руках славнозвісний "Дон Бельяніс".

— Сьому,— одрік парох,— за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави і іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.

— Оце добре,— сказав цилюрник.

Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів клюшниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір.