Дон Жуан - Сторінка 3

Гнів мій не такий, щоб виливатися марними словами, вся лютість моя збережеться для помсти. Кажу тобі ще раз: небо покарає тебе, підступний зраднику, за те лихо, що ти мені заподіяв, і якщо ти не боїшся неба, то бійся принаймні гніву зневаженої жінки!

ЯВА 4

Дон Жуан, Сганарель.

Сганарель (набік). Якби ж то могло озватися в ньому сумління!

Дон Жуан (після хвилинного роздуму), А тепер поміркуймо. про те, як його найкраще взятися до нашої любовної пригоди.

Сганарель (сам). Ах, та й паскудному ж господареві мушу я служити!

ДІЯ ДРУГА

Сцена являє собою сільську місцевість на березі моря.

ЯВА 1

Шарлотта, П’єро.

Шарлотта. Ох та й добре ж як, П’єро, що ти опинився там саме вчасно, — ну, чисто як уродився!

П’єро. Ще б пак! Були б вони тепер у чорта на болоті… Ледь-ледь обоє не потонули.

Шарлотта. Виходить, то вранішній вітер беркицьнув їхнього човна у море?

П’єро. Ось постривай-но, Шарлотто, я розкажу тобі усе з початку й до кінця — отак, як воно було; бо ж, як то кажуть, я перший їх побачив,' побачив ото їх перший я. Тож я й кажу: тинялися ми собі по березі моря — я та гладкий Лука… Дуріли та пустували з ним удвох — один одному в голову грудками землі кидали… Адже ж ти знаєш, гладкий Лука охочий до пустощів, та й я теж не від того, щоб пожартувати. Отож ми з ним удвох дуріємо собі та дуріємо, коли це — гульк! — аж бачу я, наче віддалік щось у воді вовтузиться та ніби, плигаючи по хвилях, до нас пливе. Спочатку я те дуже добре бачив, а потім раптом бачу, що вже нічого я не бачу. "Агов, Луко! — кажу. — Либонь, отамечки люди плавають…" — "Чи не попутав тебе часом нечистий, — каже він до мене, — це тобі чорна кицька памороки забила, туману на тебе напустила, що тобі замерещило перед очима". — "Хрест мене побий, — кажу, — зовсім не замерещило мені перед очима, а то ж таки люди". — "Бреши! — каже. — Тобі полуда на очі сіла". — "Хочеш, вдаримо об заклад, — кажу, — ніякої полуди в мене немає, — кажу, — а то два чоловіки, — кажу, — ще й пливуть вони прямісінько сюди", — кажу. "Сто чортів! — каже він до мене. — Б’юся об заклад, що ні". — "Ого! — кажу, — ну, то заложімося на десять су, — хочеш?" — "Авжеж, хочу, — каже, — ось маєш і гроші на заставу", — каже. А яз глузду ще не з’їхав, знаєш, ще не сказився, та узяв, та й кинув на землю аж чотири су цілісінькі, та ще п’ять су дрібняками, — та так ото немов одним духом хильнув скляночку вина. Адже ж я, нівроку мені, одчайдушний, мене не сполохаєш!.. А тут я вже добре знав, що робив. Мені пальця в рот не клади! Не встиг я й гроші на кін поставити, коли це бачу, — та вже зовсім добре бачу, — двійко людей у морі, та ще й знаки подають, кличуть нас на підмогу; я відразу ж — хап! — та й почав збирати грошенята. "Ага, Луко, — кажу, — диви, он вони нас кличуть; нумо мерщій до них на допомогу!" — "Ні, — каже він до мене, — я через них гроші програв". Он як! Ну, та й почав же я його стидати та йому докоряти, — насилу-таки його умовив; ускочили ми з ним у човен, сяк-так почали веслувати і таки витягли їх з води. Ну, а по тому привів я їх до себе та й посадовив коло вогню, а по тому вони пороздягалися гольцем голі й почали сушитися, а Сотому прийшло ще двойко з тієї ж банди, та тільки ті самі врятувалися, а потім Матюріна прийшла, і почали вони на неї і очима, і бровами моргати… Ось воно як було, Шарлотто! Отака зі мною сталася несподівана пригода.

Шарлотта. Ти мені казав, П’єро, що один з них там такий уже красунчик, гарніший за всіх інших.

П’єро. Еге ж, то господар. Він, мабуть, великої-великої руки пан, бо ж усе вбрання його гаптоване золотом — аж від верху й до самісінького низу; та й ті, що йому прислуговують, теж пани справжнісінькі; а проте хоч який він пай вельможний, а таки був би втопився, коли б, не нагодивсь я на ту пору, — голову собі дам відрубати, коли це не так.

Шарлотта. Чи ти ба!

П’єро. Ого! Хрест мене вбий, отам би йому й каюк, коли б не я.

Шарлотта. Він ще й досі в тебе голий сидить, гаг П’єро?

П’єро. Овва! Де ж пак! Вони його при нас знову ж таки вичепурили. Господи боженьку ти мій, зроду-звіку й видом не видав я, щоб отак убиралися! Скільки там усього поначіплювано та понашивано, скільки там різних гудзиків у тих вельможних панів! Їй-право, я б у всьому тому заплутався; як глянув, то так мені в очах і потемніло, аж очманів!.. Бач, Шарлотто, волосся в них таке, що саме на голові не тримається; вони його напинають на голову, мов той каптур з кужелини. А на сорочках у них такі рукави просторі, що ми з тобою вільно туди залізли б — і ти, і я. Замість штанів у них якась фартушина, така велика-превелика, як великий піст; замість камзола — коротенькі курточки, що не доходять їм навіть і де пупа; а замість коміра — велика хустина на шиї, мережчата, ще й з чотирма здоровецькими китицями з полотна, що просто на череві їм теліпаються. А ще в них сила-силенна комірців — та таких манесеньких та вузесеньких — на рукавах, а на ногах у них — цілі діжки, ще й пасаманом пообшивані, і на всьому тому стільки стрічок, стільки стрічок, що аж жаль бере! Навіть черевики стрічками обтикано і вздовж, і впоперек!.. Та так їх припасовано, що я, взувши їх, безпремінно скрутив би собі в'язи.

Шарлотта. Їй-бо, П’єро, треба б мені піти та глянути на це хоч одним оком.

П’єро. Ой, та ти вперед послухай, Шарлотто! Я маю щось тобі сказати, чуєш!

Шарлотта. Ну, що там таке? Кажи мерщій!

П’єро. Бач, Шарлотто… я мушу, як то кажуть, відкрити перед тобою моє серце. Я тебе люблю, ти ж це добре знаєш, і збираюся з тобою побратися; та тільки, їй-право, я з тебе невдоволений.

Шарлотта. Що, що?! Це з якої ж то причини?

П’єро. А з такої, що ти мені жалю завдаєш, їй-бо, що так.

Шарлотта. Чим же то я тобі жалю завдаю?

П’єро. А тим; що не Любиш ти мене анітрошечки.

Шарлотта. Ай-ай-ай! Оце й усе?

П’єро. Атож, оце й усе! Доволі з мене й цього!

Шарлотта. Боже мій, П’єро, ти мені завжди після неї та й знов тієї ж співаєш!

П’єро. Я тобі завжди тієї ж співаю, бо ж у нас із тобою завжди одне, завжди те ж саме, а коли б у нас завжди того ж самого не було, то я б тобі завжди після тієї та й знов тієї ж не співав!

Шарлотта. Та й чого ж тобі треба? Чого ти хочеш?

П’єро. Сто чортів! Я хочу, щоб ти мене любила!

Шарлотта. А хіба ж я тебе не люблю?

П’єро. Ні, ти мене не любиш, а я от, як не перервуся, намагаюся з усіх сил, щоб ти мене полюбила. Я купую тобі, не перечачи, стрічки в усіх крамарів, що до нас заходять; мало собі в’язи не скручую, щоб дроздів-співунів для тебе дерти; наймаю музик, щоб грали на день твого святого, — і все це ні до чого, немов я б’юся головою об стіну. Знаєш, недобре й нечесно — не любити людей, які нас люблять.

Шарлотта. Боже мій, адже ж і я тебе люблю…

П’єро. Еге ж, еге ж, добре ти мене любиш, нема що й казати!

Шарлотта. Та як же. тебе любити, ну? Чого ти хочеш?

П’єро. Я хочу, щоб мене любили так, як люблять усі люди, коли вони люблять як слід.

Шарлотта. А хіба ж я не люблю тебе як слід?

П’єро. Ні. Коли кохання є, то його добре видко, і яких тільки штук тоді не витинають — на тисячі ладів — із тими, кого кохають від щирого серця! Глянь-но на оту гладку Томассу, що втіпалася в молодого Робена; одно коло нього, одно все в’ється, все зачіпає його щохвилини, зовсім не дає йому спокою. Пройде проз нього та й встругне якусь штуку: чи то по потилиці його загилить, чи то — оце недавнечко — сидів він собі на ослоні, а вона як висмикне ослін той з-під нього, то так він і простягся на увесь зріст на долівці. Оце любощі, оце милування!.. А ти зроду й словечка до мене не промовиш, немов колода яка нечуственна!.. Я разів із двадцять проз тебе пройду, а ти й з місця не зрушишся, щоб хоч злегенька ляснути мене по спині чи то озватися до мене яким словечком. Ет, к лихій матері! Як собі хочеш, а так не годиться! Холодна в тебе кров, дівчино, та й уже!

Шарлотта. Нічого не вдієш! Таку вже маю вдачу… Не можу ж я себе переробити!

П’єро. Вдача тут ні до чого! Коли хто з ким любиться, будь-що-будь, а критися з тим він не здолає, завжди чимось виявить, що в нього на серці.

Шарлотта. Одне слово, я тебе люблю, скільки можу; а коли ти невдоволений, можеш полюбити собі яку іншу.

П’єро. Отакої! Чи я ж того не казав? Коли б ти мене любила, хіба сказала б ти мені отаке?

Шарлотта. То чого ж ти мені голову морочиш?

П’єро. Стонадцять чортів! Та що ж я тобі лихого роблю? Я тільки прошу, щоб ти була приязніша до мене.

Шарлотта. Ну, то не чіпай мене, постривай трохи і не підганяй. Може ж, воно й прийде само, отак раптом, коли ми покинемо об тім думати.

П’єро. То перебиймо ж руки, Шарлотто!

Шарлотта (подаючи руку). Гаразд, згода!

П’єро. Обіцяй же мені, що ти таки покохаєш мене міцно-преміцно.

Шарлотта. Зроблю все, що зможу; та тільки треба, щоб воно прийшло само собою. Глянь, П’єро, чи це не отой самий добродій?

П’єро. Атож, це він.

Шарлотта. Ах, боженьку ж мій, який же він гарнесенький! Ото було б шкода, коли б він утопився!

П’єро. Я зараз повернуся; піду вип’ю жухлик винця, щоб підживити душу та трохи отямитися після тієї, халепи, в яку я був ускочив!

ЯВА 2

Дон Жуан, Сганарель, Шарлотта в глибині сцени.

Дон Жуан. Нам не пощастило, Сганарелю: цей несподіваний шквал перекинув у море разом з нашим човном і наші плани; але, сказати тобі правду, ота селяночка, що я на неї тут натрапив, потішила мене, — вона така чарівлива, що весь жаль мій минувся безслідно, і я не шкодую більше, що ми зазнали такої невдачі. Не слід випускати те серденько з рук, тож я й зробив уже все для того, щоб мені не довго довелося обмежуватися самими зітханнями.

Сганарель. Признатися, пане, дивуюся я на вас. Ще не отямилися ми після тієї смертельної небезпеки, а ви, замість того щоб скласти небові дяку за ласку, що воно її нам вчинило, знову намагаєтеся стягти на себе його гнів вашими повсякчасними фантазіями, та вашими любуваннями, та милу…

Дон Жуан свариться на нього.

Та годі-бо вам, шахраю ви неприторенний, ви й самі не тямите, що базікаєте, а господар ваш тямить, що він робить. Ходімо!

Дон Жуан (помітивши Шарлотту). От тобі й на! Звідки взялася ще й ця селяночка, Сганарелю? Чи бачив ти коли таку красуню? І чи не здається тобі, скажи-но мені, що ця аж ніяк не гірша за ту першу?

Сганарель.