Дорога Додому - Сторінка 3

Він дивився на їхнє волосся, підстрижене, підбите, закручене найнеймовірнішим чином. Він помітив груди, що визивно напинали тугий светр однієї з них, і райдужну плівку слини між зубами тієї ж дівчини, коли вона відкрила рот, щоб засунути в нього шматочок гумки.

Дівчата видалися йому до безпорадності наївними й простодушними, незважаючи на всю їхню помаду та "ризиковані" пісні.

Він завважив слов'янський обрис їхніх облич, високі вилиці, тепер замазані рум'янами, біляве волосся, вловив приховані інтонації мови, якою говорять удома їхні батьки й матері.

Зненацька його охопив смуток, ніби це були його близькі, ніби він був для них утрачений. З мукою він пригадав лікарню, сни наяву, сомнамбулічне повернення в світ крізь обертові двері,

дорогу вниз по мокрому тротуару... Все це... цей трамвай... дів-

чата... буфетник, віскі з кольрабі!

Він ухопився за стовпчик. Очі під опущеними повіками боліли — чи не від слііз, бува? Він невпевнено подумки засміявся, геть збитий з пантелику, і протер очі, ніби в них щось попало.

— Кляте віскі з кольрабі! — сказав він.

Ендрю був радий тому, що тримається за стовпчик, бо його коліна підгинались.

"Господи,— подумав він,— Ісусе Христе, що це зі мною?" За два квартали від зупинки вище на схилі крутого пагорба виднівся "їхній" будинок. Хмари нависали зовсім низько, і вугільний дим стелився над самими дахами — Ендрю відчув у ніздрях його солодкуватий запах. Все було сіре: шиферне небо, будинки, одяг перехожих, вулиця, кущі в палісадниках, дерева. Але Ендрю радісно схвилювався, впізнаючи одну по одній звичні віхи: он аптека на розі, а навпроти неї — пивниця з розмальованими вікнами й пошарпаним плакатиком, що проголошував "Столики для дам". Унизу, за довгим звивистим ребром пагорба, яким видирався трамвай, він бачив просто перед собою рудник, відвали рудої глини, вищирені щелепи екскаватора, що працював і вдень і вночі.

Він почав підійматися останнім схилом, що вів додому.

У скриньці він, трохи здивувавшись, побачив листи і, діставши їх, почав переглядати. Місячний рахунок за газ — дев'ять доларів ("Виходить, подорожчав",— подумав він). Повідомлення з місцевого відділення його профспілки — різдвяне свято для дітей відбудеться в приміщенні профспілки на святий вечір ("Але ж Джой у бабусі!"). Третій лист був Лорі — від її матері.

Кілька хвилин Ендрю крутив листи в пальцях і тільки потім здогадався відімкнути двері. Дивлячись на темні сходи, він раптом завагався, та зрештою взяв себе в руки й піднявся в крихітний передпокій, куди виходили всі четверо дверей їхньої квартири — кухня, вітальня, спальня і... його кімната. Він стояв посеред передпокою, однією рукою стискаючи пакунок. Другою він повільно зняв капелюха. Двері були щільно причинені, щоб не випустити тепло.

Ендрю несквапно відчинив двері позад себе і, не входячи, зазирнув у кімнату. Ліжечко біля стіни стояло порожнє — ні Джоя, ні його іграшок. Ковдра була щільно й старанно підібгана під матрац. Ендрю підійшов до ліжечка. У кімнаті ще відчувався запах дитячої присипки та аміаку, але дуже слабкий. Він подивився на ліжечко, а потім обвів поглядом кімнату й побачив за картиною, яка зображувала хлопчика-рибалку, дитячий черевичок, що його Джой, пустуючи, підкидав до стелі, а він, Ендрю, жартома заховав туди.

Ендрю мерщій вийшов з кімнати, причинив за собою двері й розгублено зупинився в передпокої.

"Що далі?" — подумав він.

Відчинив двері вітальні, але там було порожньо. Йому не хотілося заходити туди. Потім він відчинив двері спальні й здивувався, побачивши, що газовий камін ввімкнено на повну потужність. Тепло кімнати потягло його всередину. На столі, з якого було прибрано все інше, лежали пакунки в святкових обгортках.

Поряд, на підлозі, стояла велика картонна коробка, повна якихось припасів.

Ендрю підійшов до стола і взяв записку, яка лежала між пакунками.

"Щасливого різдва, рідний! — хоч і трохи передчасно.

Не свари мене за те, що я лишила камін увімкненим. Не могла ж я допустити, щоб ти зайшов у холодний дім — і сам-самісінький! Якщо він спалить будинок, я накладу на себе руки, а якщо не спалить, тобі буде тепло й затишно!

Подарунки всі тобі!

Подивися, що тобі надіслали твої "брати",-гостинців вистачить на тиждень. Окіст у п'ятнадцять фунтів вагою — леле! А вони ще вибачились переді мною і пояснили, що хворі кілька чоловік, тож вони не могли надіслати більше!

Ласкаво просимо до себе додому! Я постараюся вернутись якомога раніше. Почекай мене, любий.

Лора" З картонної коробки він дістав другий лист.

"Дорогий брате!

Комітет допомоги по хворобі та похорону сподівається, що ти скоро зовсім одужаєш, і надсилає тобі невеличкий знак наших почуттів, як було одноголосне ухвалено на нашому останньому засіданні 28 листопада.

Майк Ферстін, секретар" Ендрю ліг на ліжко, усміхаючись, посміюючись у думці, позираючи на картонну коробку. А потім, сам не відаючи як і чому, він заплакав. Він плакав обережно, неголосно, не поспішаючи, так що ніхто ні внизу, ні за стіною не міг його почути.

— Я почекаю її,— сказав він.

А потім заснув.