Дорога в нікуди

ДОРОГА В НІКУДИ

Переклад: Дмитро Паламарчук

Життя більшості людей – мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах – це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад.

І

Дені Револю удавав, ніби пильно вчить уроки, а насправді прислухався, як ходить туди й сюди його мати, – довгий шлейф її сукні волочився по килиму з лагідним і урочистим шелестінням. Обличчя в неї було суворо-офіційне – такого вигляду напередодні балу надавав їй пан Тарді, перукар з бульвару Фоссе; такого самого вигляду набирала вона, й позуючи перед фотографом. Її сиве, трохи жовтаве хвилясте волосся нагадувало хистку архітектурну споруду, перев'язану вуалеткою й прикрашену смарагдовим півмісяцем. Дочка її Роза, також зачесана вже, була, проте, в пеньюарі, бо з майстерні Абріа ще не принесено сукні, яку довелося трохи переробляти.

– Якщо за п'ять хвилин не принесуть твоєї сукні, то я вже й не знатиму, що діяти.

Дені не стримався й тихенько засміявся.

– Ти ще не ліг спати, Дені?

– Сукні чекаю, – відповів хлопець.

Лампа на високій підставці освітлювала його волосся, зачесане на косий проділ. Пухка рука лежала на підручнику психології. Позад трохи завеликої голови довгі збірки занавіски з вицвілого шовку спадали вниз із-під плюшевого ламбрекена. Дені кортіло поглянути на нове сестрине вбрання. "Ця сукня, – міркував Дені,– буде така сама непристойна, як і всі інші бальні вбрання". Він дивився на дитинне личко Розети, не відповідаючи на її усмішку. Не мине й години, як вона з'явиться на порозі салону, показуючи всім поглядам свою шию, плечі, спину й навіть юні груди, трохи зависокі. І отак, напівроздягнена, дозволятиме себе обіймати першому-ліпшому танцюристові. Та ні, не першому-ліпшому! Адже є Робер Костадо. Вони майже заручені, житимуть разом. А могла б вийти й за якогось нелюба. У романах майже ніколи дружини не люблять власних чоловіків… Весілля ще не відбулося. Матуся Костадо стромляє палиці в колеса й розносить якісь темні поголоски про нотаріальну контору Револю, найкращу контору на все місто, вартнішу за мільйони; саме такі, як вона, і винні в отих усіх плітках… "Якби в нашої матері були якісь підстави турбуватися, – думав Дені,– то хіба вона так би непокоїлась через прищик на носі в Розети?"

– А він ще й побільшав, – бідкалася пані Револю. – Це навчить тебе нарешті, що треба не шоколадом напихатися, а їсти сирі овочі! (Завжди їй треба було встановити, хто саме і в чому саме винен). – З такою шкірою, як у тебе, треба уникати всього, що може її роз'ятрювати… І від кого, хотіла б я знати, успадкувала ти таку шкіру? – замислено додала вона.

"Та вже ж напевно не від тебе" – подумки сказав Дені, обурений, що мати, у якої шкіра була шерехата, з великими порами, насмілювалася ганити це прозоре личко, що могло зашарітися від найменшого хвилювання.

Це вже у пані Револю була якась неусвідомлена зловтіха; вона завжди накидалася на дочку, "виказуючи їй усю правду в вічі". Зловтіха завжди швидко змінювалася на роздратування, потім переходила в справжню лють. Вона просто-таки розривалася, терзаючи дочку з жорстоким завзяттям.

– І яка ж ти потворна сьогодні, бідолашна Розо! Отак ти й просидиш увесь вечір, ніхто тебе й не запросить… Щастя, що хоч батьків маєш таких… Ну от, вона вже й розрюмсалась! Бракувало тільки, щоб у тебе лице розпухло й ніс став як картоплина. Іди промий очі холодною водою.

Роза пішла ридаючи, а Дені гукнув їй навздогін, щоб вона, мовляв, не журилась, – однаково ж на балу вона буде найкраща за всіх, як завжди.

Пані Револю ображено пояснила, що все це вона каже дівчині для її ж таки добра. "Кумедно, – подумав Дені,– що вона Жюльєна й мене любить більше… Жюльєн справжнісінький йолоп… а я… бідолашний, який же я бідолашний", – прошепотів він, злегка потерши вкриту пушком щоку.

Лакей повідомив, що прийшов старший клерк пан Ланден і хоче бачити пані. Вона здивувалась і обурилась. Як? О дев'ятій вечора? Пан Ланден з глузду з'їхав! Та й крім того, хіба йому не відомо, що вона ніколи не втручається в справи контори? Завтра ввечері пан повернеться з Леоньяну. А якщо старший клерк має повідомити щось термінове, він може й туди поїхати (маєток Леоньян був кілометрів за десять від міста).

Дені хотів знати, чи ці Ланденові незвичні відвідини хоча б трошки стурбують матір. Облишивши свого "Підручника психології", він вислизнув услід за лакеєм. Неначе кощаве собача, проскочив він у напіввідчинені двері, відчуваючи "повів долі", як казав його найкращий приятель П'єр Костадо, молодший брат Робера, Розиного нареченого.

В передпокої стояв пан Ланден, уже без плаща, тримаючи в руці мокрого капелюха, широко розставивши ноги в смугастих чорно-сірих штанях. Куценький піджачок облягав його надто тісно. Густа чорна борода, що починалася ледве чи не від самих очей, неспроможна була приховати брезклості щік. З його похилих пліч, що їх пан Оскар Револю порівнював з плечима імператриці Євгенії[25], з його круглої спини й яйцеподібного черевця кепкувало все молодше покоління родини Револю, але особливо знущалися вони з черепа, лисого, блискучого, гулястого, безформного, як стара зужита каструля. Ланден в очах цих дітлахів був найпослідущою істотою, може, єдиним створінням, в поводженні з яким їхній батько, завжди такий чемний з підлеглими, дозволяв собі нічим не виправдану брутальність, ніби хотів перевірити, скільки той може витримати образ, або ніби зганяв на ньому свою злість. Та коли хто-небудь казав: "Адже в конторі геть-чисто все робить Ланден…" – ніхто з родини Револю цього не заперечував, та запереченням не йняли б і віри. Все місто знало, що найбільша й найважливіша частина роботи доручалася Ланденові. Скільки разів діти нотаріуса чули, як батько байдужим голосом казав: "Спитайте Ландена… Ланден повинен знати, де ця папка…" А про Ландена вони знали тільки те, що він – син університетського швейцара на філологічному факультеті і вчився він у ліцеї водночас із їхнім батьком, а живе самотньо, разом із сестрою, старою дівкою, якої так і не познайомив з родиною Револю, вважаючи, що вона цього не гідна. Жоден з членів родини Револю ніколи не переступив порога його житла. "У Ландена нема особистого життя", – казав нотаріус, ніби це було щось цілком звичайне.

Найдивовижніші почуття перестають дивувати, відколи стануть звичайними. Перед родиною Револю відбувалося чудо любові, але що ж це за чудо, коди воно триває все життя? Можливо, й брутальність Оскара Револю в поводженні з Ланденом пояснювалась роздратуванням, яке охоплює кожного, хто відчуває себе об'єктом якоїсь незбагненної й надмірної прихильності, та ще й вигідної для нього. Зневага, яку він відверто виказував своєму старшому клеркові, була не зрозуміла для решти родини й, може, походила ще з давніх років, з часів похмурого ліцею, де швейцарів син був покірним рабом заможного панича.

– Якщо це щось таке невідкладне, то можна й трамваєм завтра вранці змотатися, – промовив Луї Ларп тим глузливим тоном, що ним навіть слуги розмовляли з Ланденом. – Тільки пан не надто полюбляє, коли його турбують в Леоньяні.

І він не втримався, щоб не докинути:

– Але ж і нагорить вам, бідолашний пане Ланден!

– А це точно, що пані не можна побачити? Ніяк не можна? Ну, коли так…

Здавалось, він відчув якусь полегкість від того, що це побачення не відбудеться – і не з його вини. Луї Ларп не бачив, а Дені помітив одразу: гуляста лисина, на якій відбилося світло лампи, й ріденьке шовковисте волосся, що його Оскар Револю порівнював із шерстю дохлого мишеняти, – все це в Ландена лисніло від поту. А він ще й фарбував волосся, отже, піт котився на пухкі щоки брунатними краплинами, лишаючи за собою темні сліди. Ланден бурмотів, ніби розмовляючи сам із собою:

– Мушу знайти візника або таксі… Не дуже це легко, о такій годині, а тут іще цей бал у Фреді-Дюпонів… Якби раптом я був нащось потрібен, скажіть, що поїхав до Леоньяну…

Лише тепер він помітив Дені. Коли Ланден на кого дивився, не відвертаючи очей, його погляд, здавалося, мав у собі щось матеріальне, якусь фізичну вагу. Цього разу він навіть насмілився покласти на голову Дені свою завжди вогку руку, якою в родині Револю лякали дітей, коли ті кусали нігті: "Ану перестань, а то й у тебе будуть такі руки, як у Ландена!" Дені гидливо відсахнувся:

– Та ну ж бо, пане Ландене!

Ланденова рука важко лежала на голові Дені, олов'яна рука, якою, здавалося, важко й поворухнути. А в тьмяно-синіх очах, що вічно сльозилися, відбилось якесь невиразне почуття. Може, то були жалощі? Зненацька Ланден промовив:

– Ідіть до матусі, паничу… Будьте з нею лагідні… Скажіть їй… Ні, ні, не кажіть їй нічого…

Він рвучко обернувся й штовхнув двері. Остовпілий Дені почув, як він стрімголов збіг сходами. Хлопець сів на скриню в передпокої. У старовинному ліхтарі сичав газ. Іспанські свічники, дикунська зброя, що її навіз колись із островів двоюрідний дід Оскара Револю, картини на шовку, естампи – все це висіло на стінах споконвіку, як вважав Дені. До кімнати пані Револю прожогом пробіг заспаний лакейчук з картонною коробкою під пахвою. Він підморгнув до Дені:

– Сукня.

Дені метнувся за ним і, поки Роза відкривала коробку, прошепотів матері:

– Ланден побіг шукати візника або таксі. Їде до Леоньяну.

– Ну й на здоров'я!

Дені знав, що ці слова зовсім не пасують до тривоги, яка охопила матір. Вона обернулась до Рози, що вже вдягла сукню.

– Ану повернися… Що ж, тепер усе як слід… Ще повернися… Добре. Ти розпатлана, піди причешися.

– Дзвоник, – раптом сказав Дені.

Тільки в нього й був такий слух, щоб почути з материної кімнати, коли хтось дзвонив. Пані Револю здивувалась:

– І хто б це міг прийти в таку годину?

Пізніше діти, мабуть, згадували, що материн голос уже тоді змінився до невпізнання. Дені вискочив у передпокій якраз, коли Луї Ларп відчиняв двері. Це прийшла Леоні Костадо. В смушковому жакеті вона здавалась неймовірно великою. Відсапувалась. Хоч вона й була в близьких стосунках з родиною Револю, проте вперше так пізно завітала до них.