Дорога в нікуди - Сторінка 4

Пані Костадо заперечливо хитнула головою.

– А Дені? – спитав П'єр.

– Ні, ні, вони обоє повиходили з кімнати.

Вона сушила собі голову, міркуючи, як краще розповісти синам про свій успіх. Просто неймовірно: скільки потрібно обачності, щоб викласти цим йолопам новину, – мовляв, ваш нотаріус збанкрутував, але, дякуючи мені, ви не втратили нічого.

– Повинна сказати, Люсьєна трималася дуже добре, з великою гідністю. Вона відразу усвідомила, що у її чоловіка є особливі обов'язки щодо сиріт.

– Яких іще сиріт? Ми не сироти, – заперечив П'єр.

Змалку він зненавидів ці слова: "сирота", "сирітство", "сиротинка", "сирітський".

– Люсьєна мені сказала, що у неї є саме така сума, яку нам заборгували – чотириста тисяч франків.

П'єр скрикнув:

– Бувають же такі збіги!

Мати не звернула уваги на цю зухвалу вихватку. Вона страждала від того, що доводиться скочуватись до брехні, а це було не в її вдачі. Але ж на це її штовхали "два дурники" – так обзивав їх Гастон.

– Чотириста тисяч франків, – повторив Робер не своїм голосом, – але ж таких грошей під рукою в них не могло бути.

Яка наївність! Леоні Костадо знизала плечима.

– Ясна річ, не могло. У гаманці в них стільки не було. Але з мене досить її підпису…

– А це, здається мені, проти закону…

– Не турбуйся… Може, й доведеться судитися з іншими кредиторами… Та я певна, що виграю справу.

І коли син не відповів нічого, вона вирішила, що досягла успіху.

– Ви повинні знати, що я спершу порадилась з паном Лакостом, яких запобіжних заходів треба вжити…

Мовчання синів почало бентежити пані Костадо. Так наче море лежало між нею й ними. Як же розмовляти, коли ти на протилежному березі? Брати сиділи поруч у шезлонгу біля великого ліжка. Обидва похнюпились, і лампа кидала відблиски на русяве волосся: сплутане й розкуйовджене – у П'єра, і гладеньке, з проділом, трохи закучерявлене на потилиці – у Робера.

– Тільки-но отримаю спадщину, – сказав Робер, – відразу й поверну їм.

– Ну, це вже вибач, – заперечила мати, – ви володієте лише чистим капіталом, а всі прибутки від нього належать мені.

А коли П'єр пробубонів: "І скаже ж отаке!" – вона вибухнула:

– Чудово, дітоньки! Виходить, ви зневажаєте гроші. Ну, а на які ж кошти ви живете? Ти, Робере, знаєш ціну того костюма, що так тобі до лиця? А ти, П'єро, тобі не до вподоби, коли на вечерю буває саме лише холодне варене м'ясо? А ти заглядав коли-небудь до рахунків, що я мушу оплачувати твоєму книгареві та палітурникові? Гастон мені теж коштує недешево, та він принаймні усвідомлює це, перепрошує, дякує мені. Він не те, що ви, – він не нахаба, щоб судити мене: я, мовляв, жінка без ідеалів, так? Жінка, що тільки й тямить стригти купони та дерти гроші з пожильців, тоді як ви ширяєте поглядом вище хмар та тринькаєте грубі гроші на стоси нікчемних книжок… Я придатна на те, щоб вас годувати, одягати, обігрівати, наймати вам слуг, бо ви зроду не дасте собі ради без них! Соромно вам так бундючитись перед матір'ю – на себе я ні сантима не витрачаю. Ви смієтеся з моїх дешевих суконь, ви глузуєте з мого облізлого хутра. Ці гроші, що ви їх так зневажаєте й розтринькуєте, – ваші діди все життя їх збирали, не шкодуючи зусиль, відмовляючи собі в усьому. Вони повинні бути для вас священні, оці гроші!..

Вона почувала, що може продовжувати, що хлопці нарешті принишкли. Робер промимрив, що це не його провина, коли медичну освіту доводиться добувати аж стільки років. Мати, втихомирившись, відповіла, що вона не дорікає йому цим, нехай вчиться скільки треба, аби лише досяг свого.

– А цього малого дурника, – тут вона знову підвищила голос, повертаючись до П'єра, – його треба ще муштрувати та муштрувати – і взятися за це доведеться як слід.

П'єр понурив голову. І що більше мати відчувала, як дошкулила йому, то дужче її розбирала лють: це дуже приємно й дуже вигідно – цілими днями шкрябати віршики замість готуватися до іспитів з філософії. Віршами небагато можна досягти, навіть коли вони гарні, то й тоді не прохарчують людини; ну, а вже коли вони ні те ні се…

П'єр підвівся і, не глянувши на матір, вийшов. Отямившись, вона замовкла, трохи засоромлена. Хай би вона й не мала рації чи перебрала міру, так хлопець же сам призвів до того…

– Безперечно, не варто було так занадто, – сказав Робер. – Треба зважати на його вік…

– То що тут такого особливого? Чим він відрізняється від інших?

– А він таки відрізняється від інших.

Вона заперечила: вся річ у тім, що в домі нема голови родини – той як слід напутив би хлопця. В глибині душі Леоні не мала сумніву, що П'єр не такий, як інші; вона тільки не хотіла визнати його вищості. Бувши дочкою, небогою, онукою великих комерсантів, місцевих верховодів, вона їх мала за взірець, коли йшлося про вартність людини. Вона була певна, що як слід розуміє вираз: оце людина неабияка.

– Отже, – сказала вона на закінчення, – мені лишається тільки просити у вас вибачення за те, що я сьогодні зробила вас заможними… Цього я й сподівалась… І все ж таки…

– Та навіщо вони мені, ті гроші… Я ж бо все втратив…

Мати зраділа, почувши таке, хоч і шкода їй було сина. Вперше вона була задоволена, що він у неї такий безвольний: у нього навіть питання не виникло, що діяти, він ладен був без боротьби зректися дівчини. Та все-таки, побоюючись поставити питання руба, вона почала вболівати над Розою – мовляв, жертва бідолашна… і така вона лагідна, така прихилиста; мабуть, можна б і не зважати на те, що їхнє прізвище буде заплямоване. Але ж Робер сам добре знає: не в такому він іще становищі, щоб заводити сім'ю. Перед катастрофою старі Револю натякали: мовляв, вони оселять у себе молоде подружжя, ну, а тепер…

Робер нарешті озвався млявим голосом:

– А чи не могли б ми жити тут?

– Ти з глузду з'їхав! Де? У твоїй кімнаті? А коли дитина буде? Крім того, не забувай, що вся їхня родина сяде тобі на карк. Тобі, тобто мені… Ну, ну… Годі, годі! Будь мужній, хлопчику мій! Знаю, тобі важко, – закінчила вона, обіймаючи за плечі велику дитину, що обливалася слізьми.

Робер розумів, що мати розраховує на його слабкодухість, розумів і те, що вона не ошукається в своїх розрахунках. Та й що зрештою він може їй відповісти? Що з Розою він почуває себе зовсім іншою людиною, сповненою надій і відваги? Варто йому тільки сказати таке – і мати розвіє й нанівець зведе всі його міркування.

Перед тим, як піти до своєї кімнати, Робер зайшов до П'сра. Той сидів на ліжку.

– Лягай спи, старий, уже й північ минула.

П'єр, не дивлячись на брата, буркнув:

– Брудні ті їхні гроші…

– Не порозумітися ніяк, – зітхнув Робер. – Бідна мама вважає, ніби вона добре зробила, пішовши туди ввечері, ніби так і належить голові родини. Може, вона й має рацію, кажучи, що ми невдячні…

– Та не в цьому суть, – П'єр струснув головою, втупивши кудись нерухомий погляд. – Прикро, що вона слушно про нас каже… ні, скоріше, прикро, що я не знайшов, як їй відповісти. Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу. Ради нема – я вже міркував про все це: від грошей не визволитись. Ми зв'язані, ми живемо в такому світі, де гроші – основа всього. Мати правду каже: збунтуватись проти неї – все одно що повстати проти всього світу, проти життя… Або тоді вже треба переробити світ. Залишається…

– Що залишається?

– Революція… Чи бог…

Слова ці видались надмірними в маленькій кімнатці, захаращеній книгами, репродукціями, копіями античних статуй. Робер притулив до себе братову голову:

– Не кажи дурниць…

П'єр не відповів, сховавши обличчя на грудях Робера, що дивився в зошит, розгорнутий на тій самій сторінці, на якій педавно силкувалася щось уторопати пані Костадо. Він читав і перечитував:

Не можу сплести рук, ніяк не пригорну я…

Безформна владарка – що проти німфи я?

На мій безмежний лоб приплив скорботний горне

Хіба слизьких медуз та водоростя чорне.

– Слухай, – раптом сказав П'єр, учепившися Роберові в плече, – ти не покинеш її? Ти не покинеш Розу Револю?

Старший зітхнув, звільняючи плече від П'єрової руки:

– Що поробиш! Ти ж сам сказав… Ми зв'язані…

IIІ

Коли пані Костадо вийшла на вулицю, забравши документ, мов трофей, Люсьєна кинулась до Рози. Зачіска її не була порушена, на високому шиньйоні сяяв смарагдовий півмісяць. Але діамантове намисто й персні вона вже встигла зняти. Дені помітив їх у напіврозкритій сумочці, з якої мати раз по раз витягала хусточку, щоб витирати очі. Діти побачили, як плаче ця всемогутня істота – їхня мати. Вони не насмілились підійти обійняти її.

– Ви чули? – спитала вона.

Дені вголос вимовив слова, які найкраще віддавали те, що він відчував уже хвилин десять. Йому здавалося, ніби його живого присипало під руїнами сплюндрованої будови: "Ми живцем поховані!" Роза тихенько плакала, уткнувши голову в подушку. Вона оплакувала себе, своє кохання, своє щастя, якого ніколи не буде, яке вмерло, не народившись. Пані Револю спитала Дені, наче він був дорослий, що робити.

– Їхати до Леоньяну, не гаючи часу, і всім трьом. А по дорозі завернемо до Фреді-Дюпонів по Жюльєна.

– Ні,– жалібно сказала пані Револю, – тільки не до Фреді-Дюпонів – там, мабуть, уже все знають…

Дені запевнив, що зайде туди з двору непомітно, та коли родина сідала в ландо, нагодився блідий Жюльєн у бальному вбранні – хтось із приятелів устиг йому шепнути:

– Твоє місце не тут, вертайся додому.

Дорогою пані Револю, намагаючись перекричати торохтіння коліс по бруківці, розказувала Жюльєнові, яка жахлива сцена відбулася. Він був приголомшений, – для нього все, що стосувалося світського товариства, мало абсолютну цінність: недаремно ж вихваляли його коректність і вишукані манери. І ось тепер він машинально протирав монокль, а інколи починав говорити – носовим, гугнявим голосом наводив цифри:

– Ви погодьтесь, – казав він, силкуючись обрахувати бюджет Регіни Лораті,– на самих тільки коней та на ліврейних лакеїв ішло в неї щонайменше…

Оце "щонайменше" він повторював безнастанно. Його захоплювали ці підрахунки. Зачеплений нещастям більше, ніж усі інші в родині, він іще не відчував удару, але вже був смертельно поранений – він, від кого досі кожне, як милості, чекало принаймні уклону, потиску руки, він, син нотаріуса Револю, він, бажаний жених…

– В усякому разі, борги ми віддамо, – раз у раз торохтів він.