Дорога в нікуди - Сторінка 19

Вона квапилася піти. Але її сліпили сльози, вона не могла знайти дверей. Робер, уткнувшись лицем у шибку, не допоміг їй вийти. Нарешті вона взялася за ручку, але двері відчинилися не на східці, а у велику вітальню. Роза враз наштовхнулася на огрядну постать, увінчану капелюшком, на якому тремтіло гроно чорного винограду.

– А я оце із добродійного товариства! – похопилася Леоні Костадо. – Узнавши, що ви тут…

Роза, як і належить добре вихованій дівчині, зробила реверанс і сказала спокійним голосом:

– Я вже йду, мадам Костадо, не турбуйтеся. Скоро мій трамвай. Робер у малій вітальні.

– До зустрічі, Розо. Сподіваюся, у вас там, у Леоньяні, все гаразд? Вітайте маму, хай мене не забуває…

Простуючи слідом за дівчиною, Леоні зійшла до нижньої площадки східців. Вона відчувала, що слід би провести Розу чи бодай трохи пройти назирці. Вона стояла, вагаючись, а коли стукнули парадні двері, безсило прихилилася до стіни, не розуміючи, чому відчуває таку тривогу. Вперше зіткнулася вона віч-на-віч із жертвою свого вчинку. Наші лихі вчинки безликі. Рідко буває, що наші злочини постають перед нами в образі смертельно пораненої дитини.

Леоні Костадо ще з дверей гукнула до Робера:

– Мерщій! Наздожени її!

Він покрутив головою і сказав, що вже пізно.

– Наздоженеш, коли швидко побіжиш.

Він не дивився на матір; стояв мовчки і витирав носовичком руки.

– Ти, мамо, про це не подумала. Чи не так? Це було жахливо. Та найстрашніше вже зроблено.

Леоні дивувалася із його спокою: невже він не бачив Розиного обличчя? Не може цього бути. Виходить, він і не глянув на неї!..

Робер підійшов до матері.

– Ну, годі, мамо. Не розумію тебе… Ти що, невдоволена?

Так, вона невдоволена. Звісно, вона проти цього шлюбу. Але вона не хоче, щоб її син поводився по-хамському. Прикро червоніти за рідного сина.

– Ну, логіка ніколи не була твоєю стихією. Адже ти сама наущала мене! І потім ти раз у раз дорікала мені, що я безвольний. А тепер…

Мати присікла його на слові. Хіба ця нездатність володіти собою, ця жорстокість до беззахисної дівчини, від якої так легко можна відчепитися поступово, – хіба це не безвілля?

– Може, й правда твоя, – сказав Робер уже іншим тоном, – я гатив, по чім попало, аби тільки швидше кінчити. Ти чула, що я їй сказав?

– Лиш останні слова, та досить і того… А потім я бачила її…

По хвилі вона спитала, куди подалася Роза – чи не в Леоньян? Так. Сама-одна поїхала. Він якось і не подумав про це. Леоні промовила стиха:

– Не спати нам цієї ночі!

Робер сказав, що він іде з дому й повернеться пізно. Тільки не треба розпитувати, куди та чого. Він тепер вільний. Хай там що – вільний!

В цьому слухняному замкнутому хлопцеві виявилося щось таке, що збентежило матір: він сміявся. Не напився ж він! Хоча інколи п'яніють і від учинків. Раптом, утупившись в одну точку, він мовив:

– П'єр… Я й не подумав про нього!.. Де він?..

– Сьогодні він обідає з товаришами. Ти ж знаєш, я його більше не тримаю на припоні. Та зрештою він і не питає мого дозволу.

Жалюгідний вигляд сина дратував її. Робер товк своєї:

– А що сказати П'єрові?

– Робере, адже ти старший, ти не повинен перед ним звітувати.

Робер покрутив головою. Вона не знає П'єра і не уявляє, на що він здатний.

Робер вийшов, а Леоні так і не згадала, що треба скинути капелюшка. Чорні виноградинки тремтіли над головою. Лічильна машина в ній раптом зупинилася й перестала відбивати цифри; будинки вже не поставали в її уяві своїми фасадами, що волали про ремонт; вона вже не думала про непоновлений страховий поліс чи про вексель, що його конче треба знайти в стосах рахунків.

Але це був короткий спалах. За якусь хвилину вона переборола свою розчуленість і скорилася інстинктові, що завжди поривав її "взяти гору".

"Треба його швидше одружити, – думала Леоні.– Досить у сім'ї й Гастона. А щодо наречених, то на місце втраченої одної знайдуться десять. Та ще з добрим посагом і без дармоїдів на додачу. До речі, які в нас є вигідні партії? Їх не рясно. Та цього разу треба шукати не з-поміж отих бундючних, що високо несуться. Чому б не попитати десь на селі? Хоча б і в Ландах? Саме там певне майбутнє,– на сосняки ціна зростає… Солідний шмат краще будь-якого блиску… Все перекраяно, треба шити наново".

XIIІ

Того дня П'єр не обідав з друзями, як він сказав матері; крім Дені Револю, він не мав жодного друга, з яким міг би обідати в ресторані. Насправді П'єр пообідав сам-один у портовій харчевеньці, замовивши собі черепашки по-матроськи, вугра, салати й сиру рокфор, випив чарку коньяку і завершив свій обід пляшкою білого вина.

Він уже сп'янів, але тим приємним, легким сп'янінням, що схиляло до бурмотіння віршів; у голові метеором пролітали сліпучі думки, з'являлися тисячі стежин, дивні зіставлення фактів, літературні міркування. П'єр нічого не нотував; він був занадто багатий, щоб підбирати діаманти, які випадали з кишень. Ще досить залишається, думав він.

Проте йому важко було розрахуватися, встати, пройти, не хитаючись, до гардеробу, добратися до дверей і вийти на вулицю, де, немов та жінка, що під вікном корчми вичікує чоловіка-п'яницю, чигає на нього гнітюча самотність.

В юрбі, що її висипав на набережну злидарський квартал Сен-Мішель, П'єр ішов, пригнічений своїм багатством, яким він не мав із ким поділитися. Якби тут був Дені, отой совоокий Дені! Дарма що він ніколи нічого не дарував навзамін за те, що діставав у дарунок. Окрім Дені, нема нікогісінько. Правда, є ще Роза, але вона незабаром стане йому сестрою, тобто особою недоступною…

У післягрозовому імлистому небі із щебетом літають ластівки. Спустіла ріка несе до океану каламутні води. До пристані туляться чорні барки. Зелені тіняві переліски вінчають вершини горбів… Краса світу – ось у чому втіха….

П'єр простував бульваром Фоссе і, звівши замислений погляд, не помічав поодиноких чоловіків, що, скинувши піджаки, в підтяжках порозсідалися на стільцях під своїми дверима. Мов оті ластівки, що мелькали над головою, снувалися рядки напередодні писаних на берегах зошита з природознавства вірші. Він довго намагався їх пригадати, аж нарешті окремі рядки скупчилися в пам'яті, ніби наловлені дикі голуби, що б'ються в клітку. Він не помітив, що спинився на тротуарі, що на нього насмішкувато дивиться дівчина, і співучим голосом бурмотів тужіння Кібели:

Струмки, що жебонять так жваво звідусіль,

Потоки, що з гори збігають на каміння,

І над форелями проносять баговиння,

І миють коси німф у білій піні хвиль,–

Не їх волію я: лице твоє в їх колі,

В соку ожин уста замурзані оці,

Та ще сльозу твою, що котиться поволі,

І, мов на глині, слід лишає на щоці.

Поглинутий своєю поемою, що звучала в душі, як неясне гудіння вулика, П'єр дійшов до сусідньої з його будинком Соборної площі, де височів бронзовий монумент на славу полеглих у війні 1870 року. Біля будки трамвайників на лаві сиділа жінка, схожа на Розу. Наблизившись, П'єр упізнав її, хоча не був упевнений, що це справді вона. Він вигукнув її ім'я, і вона здригнулася.

– Голова запаморочилась, – мовила Роза. – Мабуть, од грози. Вигляд у мене, певно, жахливий… Я оце – од вас. Мені вже покращало, шкода тільки, що останній трамвай пропустила. Ні, ні, не турбуй Робера. Зрештою його немає вдома – пішов до товаришів готувати лекції. Якби ти міг знайти мені візника…

П'єр пригадав, що по вулиці Труа-Коніль є візницький двір. Коли він подався туди, Роза підійшла до фонтанчика з питною водою і, намочивши хусточку, витерла очі, лице, й помила руки.

Із відкритої коляски зійшов П'єр.

– Ну, звичайно, я проведу тебе. Невже ти думаєш, що я відпущу тебе саму, надто в такому стані? Та й мені буде приємно проїхатися вночі.

Роза мляво заперечила – їй бракувало сили сперечатися. П'єр сів поруч, і старенька коляска заторохтіла по бруківці. Роза почала жваву розмову, щоб завести в оману хлопця. Вона казала, що вдома не турбуватимуться, бо вона вже двічі спізнювалася на останній трамвай. Впадаючи в фальш, П'єр наспівував "О ночі світоче, моя чарівна зоре".

– Знаєш, я трошки випив… Зайвого не пив, – поспіхом додав він, – зовсім мало… Така несподівана ця поїздка… Неждано-негадано… це чудесно… Після дощу поля чудово пахнуть.

Він несміливо присунув руку до її руки. Роза не забрала руки. Спочатку їй було страшно на саму думку, що доведеться аж до Леоньяну терпіти П'єрове товариство. Але тепер їй була приємна його присутність, як і тепло його великої руки; хай вона й трошки спітніла, Роза й гадки не мала прийняти свою руку. П'єра не дивувало таке довір'я. Закинувши голову, він дивився на небо, тепер уже не затиснене дахами будинків, а широке й вільне над посвіжілою околицею. Із-за садиби Рабата виплив місяць. П'єра охопили глибока ніжність, лагідність і мир, що несли спокій його душі. Він нічого не краде в брата, тримаючи в своїй великій лапі оцю маленьку довірливу ручку.

– Розо, – раптом сказав він, ніби думаючи вголос, – як ти гадаєш – діти можуть любити, по-справжньому любити?

– Не знаю, – відповіла вона і стиснула губи.

– Ти навіть не уявляєш, як я тебе любив… І завжди любитиму. Не смійся з мене. Кажи що завгодно, тільки не глузуй. Я й сам знаю, що мені лише вісімнадцять років. Не треба дивитися на мене, забудь, яке в мене обличчя.

– Я не забуду твого обличчя, – мовила Роза, не повертаючи голови. – Воно в моїй душі, воно буде завжди там. Згодом, коли ти станеш знаменитий, коли прославишся в усьому світі, я пам'ятатиму тебе таким, який ти ось зараз, переді мною, цього вечора. Саме цього вечора… якого я ніколи не забуду…

Вона не докінчила. З глибини її душі здійнялася буря скорботи, нездоланна, як припадок епілепсії. Саме тут почалася вибоїста бруківка, і під гуркіт коліс, торохтіння старенької коляски Роза мало-помалу заспокоїлась; П'єр так нічого й не помітив. Він сидів, відкинувши голову на шкіряну спинку.

– Чи пам'ятаєш ти Понтейяк? – запитав він. – Пляж… Відтоді вже минуло два роки… Ми засмагали на сонечку… Ти тоді розгнівалася на мене за вірші, які я тобі дав: ти не зрозуміла, що адресовано їх не тобі самій… Я виходив із тебе, щоб потім удатися до міфологічного образу. Навіть зараз я майже кожного разу виходжу від тебе…

Розу знову захлюпнула хвиля гострого болю. "Хоча б він почав читати свої вірші,– думала вона, – я б тим часом заспокоїлась".