Довгастий ящик - Сторінка 2

Щирим серцем я співчував бідоласі, але ніяк не міг пробачити йому тієї містифікації з "Таємною вечерею". За це я й надумав з ним поквитатися.

Якогось дня він вийшов на палубу, і я, своїм звичаєм узявши його під руку, почав з ним прогулюватися туди-сюди. Але це нітрохи не розвіяло його похмурості (яку я вважав цілком зрозумілою за таких обставин). Він усе мовчав, а коли й говорив, то сумовито, з натугою. Разів зо два я спробував був пожартувати, і він спроквола всміхнувся. Бідолашний! Згадавши його дружину, я навіть здивувався, що йому стало духу вичавити з себе бодай подобу усмішки. Врешті я прицілився, вирішивши завдати влучного удару: закину спершу кілька непрямих натяків на довгастий ящик — аби мало-помалу дати йому втямки, що в дурні мене не пошиєш і що я зовсім не став жертвою його маленької дотепної містифікації. І ось я пальнув зі своєї замаскованої батареї, сказавши щось про "незвичайну форму цього ящика"; промовляючи ті слова, я багатозначно посміхався, підморгнув і легенько тицьнув його пальцем у ребро.

Те, як Вайєт сприйняв цей безневинний жарт, негайно переконало мене в тому, що він таки несповна розуму. Спочатку він витріщився на мене так, наче силкувався й не міг збагнути дотепності моїх слів, однак помалу, в міру того як він усвідомлював їхній прихований зміст, очі його все дужче вилазили з орбіт. Далі він побагровів, потім зробився блідий як віск, а тоді, наче мій натяк неабияк його потішив, буйно розреготався і, мені на диво, реготав не вгаваючи, ще голосніше й нестямніше, хвилин з десять, не менш. Насамкінець він навзнак упав на палубу. Коли я кинувся піднімати його, мені здалося, ніби він неживий.

Я гукнув по допомогу, й нам коштувало величезних зусиль привести його до тями. Прочнувшись, він щось замурмотів. Перегодом ми пустили йому кров і вклали спати. На ранок він здавався цілком здоровим, принаймні фізично. Про його здоровий глузд я краще помовчу. Від того дня я старанно уникав його, на пораду капітана, який, певно, цілком поділяв мою думку про те, що бідолашний художник зсунувся з глузду, але застеріг мене жодній душі на кораблі про це розповідати.

Відразу після тої пригоди з Вайєтом обставини збіглися так, що тільки дужче загострили цікавість, яка мене опосіла. А збіг був такий. Я зробився нервовий — пив забагато зеленого чаю і препогано спав, а протягом двох ночей, можна сказати, сон мене зовсім не брав. Двері моєї кімнати виходили в головний салон, який був також їдальнею,— туди ж виходили двері всіх кают з одним пасажиром. Двері трьох Вайєтових кают відчинялися в малий салон, відділений від головного легенькими ковзними дверима, які не замикалися на ніч. А що ми пливли майже весь час проти лобового вітру, причому досить міцного, то судно кренгувало невпинно, і коли воно хилилося на правий борт, то ковзні двері між салонами посувались убік і лишались відчинені, бо ніхто не давав собі клопоту піднятися й зачинити їх. Моя ж полиця розташована так, що коли ковзні двері відхилялися, а двері моєї каюти були відчинені (так воно бувало всякчас через задуху), я міг бачити майже весь малий салон, причому саме ту його частину, куди виходили каюти містера Вайєта. Отож у ті дві ночі (не підряд), потерпаючи від безсоння, я цілком виразно бачив, як близько одинадцятої години — і тої, і тої ночі — місіс Вайєт скрадаючись виходила з каюти містера Вайєта і зникала в третій каюті, де й лишалася до світанку, потім чоловік її кликав, і вона верталась назад. Це явно свідчило, що розрив між ними — повний. Вони вже спали порізно,— мабуть, збиралися взяти формальне розлучення, і тут я дійшов остаточного висновку щодо зайвої каюти.

Назву ще одну обставину, яка вельми мене зацікавила. То було в ті згадані безсонні ночі: одразу по тому як місіс Вайєт ішла в третю каюту, з тої, де лишався її чоловік, до мого слуху починали долинати ледь чутні шерехи й постукування. Деякий час я пильно до них дослухався, і врешті мені пощастило — я таки додумався, що то могло бути. То художник відкривав довгастий ящик з допомогою стамески та дерев'яного молотка, обгорнутого, мабуть, у якусь м'яку вовняну тканину або полотнину, щоб приглушити стукіт.

Мені ввижалося, що я можу цілком точно вгадати мить, коли він виймав гвіздки з накривки, коли знімав її та коли клав на нижню полицю. Останнє, приміром, я вгадував з тихенького постукування накривки по дерев'яних окрайках полиці, якого він не міг уникнути, хоч і опускав накривку надзвичайно обережно. А на підлозі місця для неї не знайшлося б. Далі западала мертва тиша, і до світанку я ні першого разу, ні другого більш нічого не чув; правда, коли-не-коли мені вчувалося, ніби звідти линуть майже безгучні ридання чи шепіт, але то, певно, було тільки витвором моєї уяви. Я сказав, що звуки ті скидалися на ридання чи то зітхання, проте, звичайно, вони не могли бути ні тим, ні тим. Я радше повірив би, що то мені просто у вухах дзвеніло. Безсумнівно, містер Вайєт, як і годиться натурі артистичній, всього лише давав волю своєму мистецькому темпераменту, підкоряючись непоборній пристрасті. Він розкривав довгастий ящик, аби порозкошувати, споглядаючи сховану там неоціненну картину. Але з якої примхи він заходився б над нею ридати? Отож, повторюю, мене, безперечно, вводила в оману моя фантазія, підстьобнута зеленим чаєм славного капітана Гарді. До схід сонця я обидва рази ясно чув, як містер Вайєт знову забивав гвіздки в накривку ящика молотком, обгорнутим у полотнину. Після того він виходив повністю вдягнений і викликав місіс Вайєт з її каюти.

Наше плавання тривало вже сім днів, і ми саме пропливали мис Гаттерас, коли це з південного заходу налетіла буря. Та ми сяк-так підготувалися до неї, бо вже певний час погода загрозливо супилась. Усе, що слід, унизу і на палубі було надійно попригвинчувано та позакріплювано. В міру того як вітер міцнішав, ми прибирали вітрила і йшли тепер тільки на контрбізані та фор-марселі — подвійно рифованих.

Отак ми пливли без пригод дві доби — наш корабель виявився чудовим мореплавцем, і ми нітрохи не набрали води в трюм. Та наприкінці другого дня вітер зробився ураганним, подер нашу контрбізань на клоччя, ми втратили владу над судном, і кілька гігантських водяних валів один по одному нас накрили. В море змило трьох матросів, камбуз і майже весь лівий фальшборт. Не встигли ми отямитися від цього нещастя, як луснув фор-марсель, однак ми напнули штормові вітрила, і протягом кількох годин наше судно впевнено і щасливо просувалося вперед.

Проте ураган не вщухав, і не було помітно жодної ознаки того, що невдовзі він ущухне. Ванти, як виявилось, було погано припасовано, і весь час їх шарпало — через це на третій день близько п'ятої години дня, коли корабель різко крутнуло, бізань-щогла не витримала і впала на палубу. Понад годину ми марно силкувалися викинути її з судна, яке стало тепер іграшкою страхітливої бічної хитавиці; не встигли ми ще впоратися, як на корму прибіг тесля і повідомив, що вода в трюмі піднялася на чотири фути. На довершення всіх знегод з'ясувалося, що помпи засмічені й воду не відкачують.

Сум'яття і розпач запанували тепер на судні, було зроблено спробу полегшити його, викинувши за борт весь вантаж, до якого руки дістануть, та зрубавши дві останні щогли. Врешті нам пощастило це зробити, але помпи й досі не діяли і вода в трюмі стрімко прибувала.

Коли сонце вже сідало, буря помітно вщухла, а з нею трохи вляглося і хвилювання, і в нас з'явилася крихта надії порятуватись у шлюпках. О восьмій вечора хмари з навітряного боку розвіялись, і місяць уповні скупав нас у своїх променях,— цей несподіваний талан дуже нас підбадьорив.

Нам коштувало неймовірних зусиль без лихих пригод спустити на воду вельбот, і в ньому розмістилася команда та майже всі пасажири. Вельбот одразу ж відштовхнувся від судна, і на третій день після кораблетрощі ті, хто в ньому був, зазнавши чимало злигоднів, дісталися до Окракок-Інлет.

На борту пакетбота лишилося чотирнадцять чоловік, разом з капітаном, які відважились довірити свою долю кормовій шлюпці. Ми спустили її без особливих труднощів, хоча, тільки-но вона торкнулася води, хвиля не залила її лише чудом. В цю шлюпку посідали капітан з дружиною, містер Вайєт зі своїми супутницями, мексиканський офіцер, його дружина й четверо дітей та я сам зі слугою-негром.

Ясно, що в шлюпці майже не лишалося місця, а тому ми могли взяти з собою лише кілька вкрай необхідних навігаційних інструментів і трохи харчів. Усі наші речі, крім одягу, що був на нас, лишилися на борту, і, звісно, ніхто навіть помислити не міг рятувати бодай частину свого багажу. Як же ми всі здивувались, коли містер Вайєт, який сидів на кормі шлюпки, раптом скочив на ноги, щойно ми відійшли від пакетбота на кілька саженів, і спокійно зажадав від капітана Гарді повернути назад до пакетбота, щоб він міг узяти з собою свій довгастий ящик!

— Сядьте, містере Вайєт,— суворо мовив капітан.— Ви перекинете нас, якщо не сидітимете тихо. Адже шлюпка й так занурена в воду по самісінький планшир.

— Ящик! — закричав містер Вайєт, не збираючись сідати.— Я кажу вам про ящик! Капітане Гарді, ви не зможете... ви не посмієте мені відмовити. Він важить... дуже трохи, майже нічого. Ненькою, що вас породила, милістю Божою, надією вашою на вічне спасіння заклинаю вас — верніться за ящиком!

Розпачливе художникове благання, здавалось, на мить зворушило капітана, та на його обличчя одразу ж знову набіг суворий вираз, і він відповів тільки:

— Містере Вайєт, ви навіжений! Я вас не слухатиму. Сідайте-но, бо потопите шлюпку. Постривайте... Хапайте його!.. Тримайте!.. Він наміряється кинутися за борт! Ну от... я так і знав... він кинувся в море!

Таки правда, містер Вайєт поринув у хвилі, а що ми були досить близько від пакетбота, який затуляв нас од вітру, то йому пощастило ціною надлюдських зусиль ухопитися за канат, який звисав з носового клюза. Через мить він був уже на палубі й стрімголов кинувся вниз у каюту.

Тим часом нас віднесло за корму судна на поталу ще бурхливим хвилям. Ми спробували вернутись до пакетбота, але буревій гнав нас, куди хотів, наче пір'їнку. І ми збагнули, що сердега-художник приречений.

Ми опинилися вже далеченько від потрощеного пакетбота, коли шаленець (а ми не сумнівалися, що він збожеволів!) піднявся трапом і, хоча це вимагало величезної сили, витяг на палубу довгастий ящик.