Друга пляма

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я мав на думці зробити оповідання "Убивство в Еббі Грейндж" останнім з серії про ті подвиги мого друга Шерлока Холмса, з якими я вважав за потрібне ознайомити публіку. Моє рішення зумовлювалось не браком матеріалу, оскільки в мене зберігаються записи про сотні проведених ним справ, ніде мною не згаданих, і не зменшенням цікавості моїх читачів до неповторної особистості й унікальних прийомів роботи цієї незвичайної людини. Справжня причина полягала в тій відразі, яку містер Холмс почав виявляти до публікації оповідань про його пригоди. Поки він не припиняв своїх професійних занять, звіти про його успіхи давали йому деяку практичну користь, але відтоді, як він остаточно покинув Лондон і присвятив себе вивченню й розведенню бджіл на вапнякових горбах графства Суссекс, популярність стала для нього ненависною, і він категорично зажадав, щоб ця його забаганка неухильно виконувалась. І тільки після того, як я нагадав йому про дану мною обіцянку обов'язково надрукувати оповідання "Друга пляма", коли для цього настане час, підкресливши, що було б тільки доречно завершити довгу низку моїх публікацій оповіданням про ту міжнародну справу — найважливішу з усіх, які його запрошували розслідувати,— тільки після цього мені нарешті пощастило одержати його згоду на те, щоб обачний, зважений звіт про той випадок кінець кінцем було надано публіці. Якщо під час розповіді деякі її деталі здадуться туманними, читач легко зрозуміє, що для моєї стриманості існують якнайповажніші причини.

Так-от, одного разу восени вранці,— рік і навіть десятиріччя нехай залишаться невідомими,— у стінах нашої скромної квартири на Бейкер-стріт з'явилось двоє відвідувачів, людей, відомих в усій Європі. Один з них, з орлиним поглядом, суворий, горбоносий і владний, був не хто інший, як знаменитий лорд Беллін-джер, що двічі посідав пост прем'єр-міністра Великобританії. Другий, смаглявий, з чіткими рисами обличчя, елегантний і трохи менш ніж середнього віку, обдарований як красою тіла, так і всіма достойностями розуму, був високоповажний Трелоні Хоуп, пер, міністр у європейських справах і найбільш впливовий державний діяч. Вони сіли поряд на наш захаращений паперами диванчик, і з їхніх стомлених, стурбованих облич легко було здогадатись, що сюди їх привела невідкладна й дуже важлива справа. Тонкі, з лініями синіх вен руки прем'єр-міністра міцно стискали слонової кістки ручку парасольки, а його худе аскетичне обличчя поверталось то до Холмса, то до мене. Міністр у європейських справах нервово смикав себе за вуса й неспокійно перебирав брелоки на ланцюжку годинника.

— Як тільки я виявив пропажу, містере Холмсе, а це було сьогодні о восьмій годині ранку, то негайно ж повідомив про неї прем'єр-міністра. Це за його пропозицією ми обидва прийшли до вас.

— Ви повідомили поліцію?

— Ні, сер,— сказав прем'єр-міністр з властивими йому жвавістю й рішучістю, добре всіма знаними.— Ми цього не зробили, та й піти на таке для нас неможливо. Повідомити поліцію означає в кінцевому підсумку повідомити широку публіку. А цього ми особливо хочемо уникнути.

— Але чому, сер?

— Тому, що документ, про який іде мова, неймовірної, величезної ваги, його опублікування може дуже легко, майже напевно, призвести до негайних ускладнень в Європі. Не буде перебільшенням сказати, що від цього залежить бути війні чи миру. Якщо цей документ не вдасться знайти й повернути цілком таємно, то тоді його взагалі можна не розшукувати, оскільки люди, які ним заволоділи, переслідують, очевидно, одну-едину мету — зробити так, щоб його зміст набрав широкого розголосу.

— Розумію. А тепер, містере Трелоні Хоуп, я буду вам вельми вдячний, якщо ви з усіма подробицями розповісте мені, за яких обставин зник ваш документ.

— Це можна зробити в кількох словах, містере Холмсе. Цей документ — лист від одного іноземного монарха — було одержано шість днів тому. Він настільки важливий, що я жодного разу не залишив його в своєму сейфі, а щовечора забирав додому на Уайтхол-Терас і тримав у спальні в замкнутій дипкур'єрській валізі для офіційних паперів. Він перебував там і вчора ввечері. В цьому я впевнений. Правду кажучи, я відчиняв валізу, коли одягався для обіду, й бачив документ усередині. Сьогодні вранці він зник. Дип-кур'єрівська валіза стояла поряд із дзеркалом на моєму туалетному столику. Я сплю чутливо, моя дружина теж. Ми обоє ладні заприсягтися, що ніхто вночі в кімнату не заходив. А проте я повторюю, що папір зник.

— О котрій годині ви обідали?

— О пів на восьму.

— Ви довго не лягали спати?

— Моя дружина поїхала в театр. Я чекав її. Ми пішли в спальню о пів на дванадцяту.

— Отже, протягом чотирьох годин валіза залишалась без догляду?

— Нікому не дозволено входити в спальню крім покоївки вранці і мого камердинера або служниці моєї дружини протягом решти дня. Обоє— вірні слуги, вони давно живуть у нас. Крім того, ніхто з них просто не міг знати, що у валізі лежить щось більш цінне, ніж звичайні службові папери.

— Хто знав про існування цього листа?

— В моєму домі ніхто.

— Але ваша дружина, мабуть, знала?

— Ні, сер. Я нічого не казав моїй дружині, поки не побачив сьогодні вранці, що лист зник.

Прем'єр схвально кивнув головою.

— Я завжди знав, сер, яке у вас велике почуття обов'язку,— мовив він.— І переконаний: в тому, що стосується такої важливої таємниці, воно теж виявилось вище від найтісніших сімейних уз.

Міністр у європейських справах уклонився.

— Цілком справедливо, сер. До сьогоднішнього ранку я й словом про лист до дружини не обмовився.

— А чи не могла вона здогадатися сама?

— Ні, містере Холмсе, вона не могла здогадатись, та й ніхто не міг здогадатись.

— А раніше у вас пропадали документи?

— Ні, сер.

— Хто тут, в Англії, знав про існування цього листа?

— Вчора про нього було повідомлено кожного члена кабінету, але цього разу зобов'язання зберігати таємницю, яким супроводжується кожне засідання, було ще підсилено урочистим застереженням з боку прем'єр-міністра. Боже мій, подумати тільки, що всього за кілька годин я сам загубив його!

Гримаса відчаю спотворила гарне обличчя Трелоні Хоупа, руки рвонули волосся. На мить перед нами відкрилась природна суть цієї людини — поривчастої, пристрасної, гостровразливої. І зразу ж усе знову сховалось під аристократичною маскою, і він спокійним голосом закінчив:

— Крім членів кабінету про лист знають два, можливо, три міністерських чиновники. І більше ніхто в Англії, містере Холмсе, запевняю вас.

— А за кордоном?

— За кордоном, я впевнений, ніхто не бачив цього листа крім того, хто його писав. Я переконаний, що навіть міністри того монарха... що лист обминув звичайні офіційні канали.

Холмс ненадовго замислився.

— А тепер, сер, я змушений попросити вас розповісти мені більш детально, що це за документ і чому його зникнення повинно мати такі серйозні наслідки.

Обидва державні діячі обмінялись швидкими поглядами, і кошлаті брови прем'єр-міністра невдоволено насупились.

— Містере Холмсе, лист був у довгастому тонкому конверті блідо-голубого кольору. На конверті червона воскова печатка з готовим до стрибка левом. Адресу написано великим, чітким почерком на ім'я...

— Боюсь, сер,— мовив Холмс,— що мені треба знати істотніші речі, хоч які цікаві й важливі деталі ви мені зараз повідомляєте. Про що був лист?

— Це найсуворіша державна таємниця, і, боюсь, я нічого не зможу вам сказати, до того ж не бачу в цьому необхідності. Якщо з допомогою ваших незвичайних, як подейкують, здібностей ви знайдете описаний мною конверт з його вмістом, то заслужите вдячність своєї країни й одержите яку завгодно винагороду, що перебуває в межах наших можливостей.

Шерлок Холмс, посміхаючись, підвівся.

— Ви обидва найзайнятіші люди в Англії,— сказав він,— я в галузі своєї скромної професії теж маю право поводитись на свій власний розсуд. Неймовірно шкодую, що не можу допомогти вам у цій справі, і вважаю, що дальша розмова на цю тему буде звичайним марнуванням часу.

Прем'єр-міністр схопився на ноги, в його глибоко посаджених очах спалахнув той лютий вогонь, який змушував стискатись від страху серця членів кабінету.

— Сер, я не звик, щоб...— почав був він, але опанував себе й знову опустився на диван. Хвилину чи більше ми всі сиділи мовчки. Потім старий державний діяч знизав плечима:

— Ми мусимо пристати на ваші умови, містере Холмсе. Ви, безперечно, маєте рацію, і з нашого боку нерозумно сподіватись від вас допомоги, якщо ми не будемо вам абсолютно довіряти.

— Яз вами згоден,— мовив молодший державний діяч.

— Добре, я вам розповім усе, цілком покладаючись на вашу честь і на честь вашого колеги доктора Вотсо-на. Я дозволю також звернутись до вашого патріотизму, бо годі й уявити більше нещастя для нашої країни, ніж те, до якого може призвести розголошення цієї таємниці.

— Ви можете в усьому на нас покластися.

— Так-от, це лист від одного іноземного монарха, роздратованого деяким розширенням колоніальних володінь нашої країни. Його було написано згарячу, і автор одноосібно несе за нього всю відповідальність.

Наведення довідок показало, що його міністри нічого про лист не знають. В той же час манера викладу в ньому вкрай невдала, а окремі фрази мають настільки зухвалий характер, що опублікування цього листа напевно викликали б в Англії спалах найнебезпечні-ших емоцій. Зчинилась би страшенна веремія, сер, і я скажу, не вагаючись, що за тиждень після опублікування листа нашу країну було б утягнуто у велику війну.

Холмс написав якесь ім'я на аркуші паперу й передав його прем'єр-міністру.

— Так, це він. І саме його лист, який може спричинитись до багатомільйонних видатків і загибелі сотень тисяч людей, зник таким незбагненним чином.

— Ви повідомили автора листа?

— Так, сер, йому надіслано шифровану телеграму.

— Може, він бажає, щоб листа було опубліковано?

— Ні, сер, ми маємо найгрунтовніші підстави вважати, що він уже зрозумів усю необачність і нерозважливість своїх дій. Розголошення змісту листа було б для нього і його країни ще більшим ударом, ніж для нас.

— Коли так, то в чиїх тоді інтересах опублікування листа? Навіщо комусь красти або публікувати його?

— Тут, містере Холмсе, ви змушуєте мене торкнутись сфери високої міжнародної політики.