Другий силует жінки - Сторінка 4

Мені доведеться поїхати в мандри, щоб нам було легше витерпіти розлуку. Нам слід обом остерігатися нашого кохання..."

"Ви гадаєте, Анрі, герцог щось підозрює?"

Я ще був для неї "Анрі", але вже не "ти".

"Ні, я так не думаю, — відповів я, вдаючи з себе відданого друга.— Але раджу вам частіше молитися, примиритися з Богом, бо герцог чекає від вас цього доказу прихильності. Він вагається — треба підштовхнути його".

Вона підвелась і двічі пройшлася по будуару, вдавано, а може, й щиро схвильована. Потім, либонь, знайшла позу й погляд, які відповідали новим обставинам, зупинилася переді мною, подала мені руку і сказала зворушеним голосом:

"Ну що ж, Анрі, ви людина чудова, чесна, благородна. Я ніколи вас не забуду".

Це був на диво майстерний хід. З чарівною невимушеністю перейшла вона до нової тактики, необхідної в тому новому образі, в якому вона хотіла постати переді мною. А я всім своїм виглядом, очима й поставою виразив такий невтішний смуток, що її гординя пом'якшилась. Глянувши на мене, вона взяла мене за руку, лагідним рухом притягла до себе й посадила на диван.

"Мені дуже прикро, мій хлопчику,— сказала вона, хвилину помовчавши,— Ви мене кохаєте?"

"Ще б пак!"

"І що ж тепер з вами буде?"

Тут усі жінки перезирнулися.

— Я досі відчуваю біль, згадуючи про її зраду, але мені й тепер смішно, коли я бачу її обличчя, що виражало глибоку переконаність — невимовно для неї приємну,— що хай я навіть і не помру, але віднині житиму у вічній тузі,— провадив де Марсе.— О, не смійтеся поки що,— сказав він гостям панни де Туш.— Далі буде ще кумедніше. Помовчавши, я подивився на неї закоханим поглядом і промовив:

"Я й сам ставив собі таке запитання".

"І як же ви думаєте жити?"

"Я замислився про це вже другого дня після своєї застуди".

"І що ж?" — спитала вона занепокоєно.

"І став упадати коло тієї дамочки, в яку мене вважали закоханим".

Шарлотта підхопилася з канапи, наче сполохана лань, затремтіла, мов осиковий лист, і кинула на мене погляд, у якому жінка виливає нестямну лють, забуваючи про свою гідність, сором'язливість, лукавство, навіть витонченість,— мерехтючий погляд зацькованої гадюки, що захищається в своєму кублі.

"А я ще його кохала! — сказала вона.— А я боролася! А я ще..."

На третій думці, про яку я полишаю вам здогадуватися, вона зробила найкрасномовніший наголос із тих, що мені доводилося чути. "Боже, Боже! — вигукнула вона.— Які ж ми нещасні! Нам ніколи не вдається заслужити любов. Ви ставитеся легковажно до найчистіших почуттів. Але не тіште себе ілюзіями: завжди, коли ви хитруєте з нами, ви ж таки опиняєтесь у дурнях".

"Я чудово це розумію,— сумно відповів я.— Ви висловлюєтесь надто розважливо у своєму гніві — значить, серце у вас не болить".

Ця легка насмішка подвоїла її лють. Від досади вона мало не заплакала.

"Ви принизили в моїх очах життя і весь світ,— заявила вона.— Ви позбавили мене ілюзій, ви розбестили моє серце".

Вона сказала мені все те, що я мав право виповісти їй,— сказала з такою безсоромною зухвалістю, з такою нахабною наївністю, що хтось інший на моєму місці отетерів би.

"Що з нами буде, з нещасливими жінками в цьому суспільстві, яке створила хартія Людовіка Вісімнадцятого11! (Судіть самі, куди завело її власне красномовство!) Ми народжені, щоб страждати. В пристрасті ми завжди порядніші, аніж ви. Ви не маєте в серці нічого святого. Кохання — для вас гра, в якій ви завжди удаєтесь до шахрайства".

"Сприймати щось серйозно в нинішньому суспільстві,— відповів я,— це те саме, що гратись у щиру любов з актрисою".

"Яка підла зрада! Ви все обміркували наперед!"

"Та вже ж обміркував — хоч і не наперед".

"Прощайте, добродію де Марсе,— сказала вона,— ви підло зрадили мене".

"А чи герцогиня пам'ятатиме про кривди, завдані Шарлотті?" — спитав я, прибравши смиренного вигляду.

"Ще б пак!" — відповіла вона з гіркотою.

"То ви ненавидите мене?"

Вона кивнула головою, а я подумав: "Отже, не все втрачено!" Я пішов, залишивши її переконаною, що вона повинна мені за щось помститися. Так от, друзі, я вивчав життя чоловіків, які мали успіх у жінок і повірте, що ні маршал Рішельє, ні Лозен, ні Людовік де Валуа не відступали так успішно після своєї першої пригоди, як відступив я. Що ж до мого розуму й серця, то саме тоді вони остаточно загартувались і саме тоді, коли я зумів приборкати сліпі пориви почуття, що змушують нас робити стільки дурниць, і проявилося уперше моє самовладання, яке ви добре знаєте.

— Як мені жаль вашу другу пристрасть! — вигукнула баронеса де Нусінген.

Ледь помітна усмішка, що ковзнула по блідих губах де Марсе, змусила її почервоніти.

— Як лехко фсе запуфається! — вигукнув барон де Нусінген.

Наївність знаменитого банкіра мала такий успіх, що навіть його дружина, яка й була другою пристрастю де Марсе, не змогла не засміятися разом з усіма.

— Ви всі схильні осудити цю жінку,— сказала леді Дадлі,— а я розумію, чому вона не вважала своє одруження зрадою. Чоловіки не хочуть бачити різниці між постійністю й вірністю. Я знала жінку, про яку нам розповів пан де Марсе, і то була одна з ваших останніх вельможних дам!

— На жаль, міледі, ви маєте рацію,— сказав де Марсе.— Скоро вже півсотні років, як на наших очах руйнуються всі суспільні відмінності. Нам слід би захистити жінок від цього грандіозного краху, але Цивільний кодекс зрівняв і їх. Мабуть, мої слова здадуться вам жахливими, але я скажу: герцогині у нас зникають і маркізи теж! Що ж до баронес, то хай мені пробачить пані де Нусінген, яка скоро стане графинею, коли її чоловік буде пером Франції, але до баронес у нас ніколи не ставилися серйозно.

— Аристократія починається з віконтеси,— з усмішкою докинув Блонде.

— Графині залишаться,— вів далі де Марсе.— Елегантна жінка завжди буде в якійсь мірі графинею — графинею часів Імперії або графинею новоспеченою, графинею із старовинного дворянства або, як кажуть італійці, графинею за вишуканістю манер. Що ж до вельможної дами, то вона зникла разом з усією розкішшю минулого століття — разом з пудрою, з мушками, з черевичками без закаблуків, з корсажами на планшетках, прикрашеними безліччю розкішних стрічок. Сьогоднішні герцогині легко проходять у двері, які нема потреби розширяти для неосяжних фіжм. Імперія бачила останні сукні з шлейфами. Я досі не можу збагнути, чому монарх, який хотів, щоб паркет у його палацах підмітали атласні або оксамитові шлейфи герцогинь, у своїх несхитних законах не закріпив за певними родинами право первородства. Наполеон не врахував усіх наслідків Кодексу12, яким так пишався. Створюючи нових герцогинь, цей чоловік тільки сприяв появі сучасних світських жінок — досить скромного продукту свого законодавства.

— Думка, якою, наче молотом, скористалися недовчені молодики та нездари журналісти, зруйнувала велич нашого суспільного ладу,— сказав граф де Ванденес.— Сьогодні кожен пройдисвіт, що вміє підперти голову комірцем, прикрити свої могутні груди атласним жилетом, схожим на панцир, уміє гордо задерти чоло, на якому під кучерявим волоссям, лежить печать сумнівної геніальності, уміє ходити в лакованих бальних черевиках, у шестифранкових шовкових шкарпетках і носить монокль, кривлячи щоку в жахливій гримасі, — навіть якщо він лише клерк у стряпчого, син торговця або нешлюбний син банкіра — дозволяє собі оглядати зухвалим поглядом найпрекраснішу герцогиню, оцінювати її, коли вона спускається сходами в якому-небудь театрі й казати приятелеві, що вдягається в Бюїссона, де ми всі вдягаємося, і взутому в лаковані черевики, мов якийсь герцог: "Ось вона, друже, великосвітська жінка!"

— Ви не змогли створити партію,— сказав лорд Дадлі,— й у вас ще довго не буде політики. Ви багато розводитеся тут, у Франції, про впорядкування праці, але ви досі не зуміли впорядкувати власність. І ось що у вас відбувається: який-небудь герцог (а за Людовіка Вісімнадцятого й Карла Десятого ще зустрічалися герцоги, які мали по двісті тисяч річного прибутку, чудові замки і величних слуг — останнім з таких французьких вельмож був князь Талейран) мав змогу жити на широку ногу. Та ось герцог помирає, залишивши чотирьох дітей, із них — двох дочок. Припустімо, він дуже вдало їх одружив, але навіть у цьому випадку кожен з його прямих спадкоємців має сьогодні не більш ніж шістдесят— вісімдесят тисяч річного прибутку. Кожне з них — батько або мати кількох дітей, а отже, їм доводиться жити у квартирі, десь на першому або другому поверсі, дотримуючись суворої ощадливості. А може, навіть, вони полюють за посагом. Отож дружина старшого сина — герцогиня тільки за титулом: вона не має ні власної карети, ні слуг, ні ложі в театрі, ні дозвілля, ні "своєї половини" в домі, ні власного статку, ні коштовних дрібничок; вона поховала себе в сімейному житті, як жінка з вулиці Сен-Дені — у своїй торгівлі. Вона сама купує панчохи своїм любим діткам, сама доглядає їх і сама виховує дочок, яких уже не віддають у монастирський пансіон. Таким чином, найвельможніші ваші жінки перетворюються на статечних квочок.

— На жаль, це правда,— підтвердив Жозеф Брідо.— Наша епоха втратила прекрасних жінок — квіти, що прикрашали знамениті епохи французької монархії. Віяло вельможної дами зламано. Жінці не треба більше ховатися за ним, червоніти, замислюватися, шепотітися, визирати з-за нього. Віяло тепер служить лише для обмахування. А коли якась річ перетворюється тільки на те, чим вона є, вона стає просто корисною і втрачає властивості предмету розкоші.

— Уся атмосфера у Франції сприяла появі світської жінки, — сказав Даніель д'Артез.— Аристократія погодилася на це, забившись у глушину маєтків, куди вона сховалася вмирати; вона емігрувала в глиб своєї країни під натиском нових ідей, як колись емігрувала за кордон під тиском народних заворушень. Жінки, які могли б створювати салони, відомі на всю Європу, керувати громадською думкою, вивертати її, мов рукавичку, правити світом, підкоривши собі геніїв мистецтва або науки, що повинні ним правити,— ці жінки припустилися помилки, покинувши поле битви, бо вони, бачте, вважали принизливим для себе змагатися з буржуазією, сп'янілою від влади, буржуазією, яка виступила на сцену світової історії, не передчуваючи, що її розтерзають на шматки варвари, котрі наступають їй на п'яти.