Дублінці - Сторінка 20

– Хто там?

Джулія, що тримала в руках паку серветок, обернулася до сестри і сказала простодушно, так ніби питання її здивувало:

– Це Фредді, а з ним Ґабріель.

І справді, за її спиною можна було побачити Ґабріеля, що вів на буксирі Фредді Меллінса. Цей останній був чоловік років сорока, подібний до Ґабріеля і зростом, і статурою, але з дуже покатими плечима. Його вид був м'ясистий і безкровний, і тільки товсті обвислі вуха й широкі крила його носу були ледь-ледь червоні. Він мав грубі риси обличчя, приплюснутий ніс, опукле й похиле чоло, припухлі й закопилені губи. Очі з тяжкими повіками і розкуйовджене рідке волосся надавали йому сонливого вигляду. Він од душі реготав гучним високим реготом – його розвеселила та історія, що він розповідав Ґабріелеві на сходах, – і водночас активно тер кісточками пальців лівої руки своє ліве око.

– Добривечір, Фредді, – сказала тітка Джулія.

Фредді Меллінс побажав обом міс Моркан доброго вечору – його інтонація була наче трохи розв'язна, але це через його завжденне заїкання – а тоді, побачив містера Бравна, що скалив до нього зуби, сидячи коло серванту, непевною ходою перетнув кімнату й заходився півголосом повторювати історію, що нею був уже недавно поділився з Ґабріелем.

– Як він? Так виглядає, що не дуже п'яний? – спитала тітка Кейт у Ґабріеля.

Ґабріель був нахмурений, але швидко розгладив чоло і сказав:

– Зовсім трошки. Вважай що тверезий.

– Але безсоромник! – сказала вона. – Та ж напередодні Нового Року його сердешна мати змусила його скласти присягу тверезости! Ну але менше з тим, ходімо до вітальні.

Перед тим, як вийти з кімнати, вона подала містерові Бравну знак перестороги, насупившись і похитавши туди-сюди вказівним пальцем. Містер Бравн кивнув у відповідь і, коли вона вийшла, мовив до Фредді Меллінса:

– Ну, Фредді, зараз я наллю тобі лимонади, щоб ти трохи прочуняв.

Фредді Меллінс, що якраз наближався до кульмінаційного моменту своєї розповіді, нетерпляче відмахнувся від пропозиції, але містер Бравн спершу зауважив співрозмовникові, що в того геть розтріпалась одежа, а тоді налив і подав йому повну склянку лимонади. Фредді Меллінс механічно взяв подану склянку в ліву руку, а правою так само механічно заходився поправляти св. одяг. Містер Бравн, скривившись у посмішці, налив собі віскі, а тим часом Фредді Меллінс, не встигши до пуття викласти отой кульмінаційний момент, вибухнув приступом пронизливого грудного см. і, відставивши так і не надпиту, повну по вінця склянку лимонади, почав терти ліве око кулаком лівої руки, через сміх повторюючи слова своєї останньої фрази.

..............................................................

Ґабріелеві хотілось затулити вуха, щоб тільки не чути, як Мері-Джейн грає притихлим гостям свою складену ще в Академії композицію, повну рулад і карколомних пасажів. Він любив музику, але ця композиція здавалась йому геть позбавленою мелодійности, і він сумнівався, чи решта слухачів, що так припрошували Мері-Джейн зіграти на роялі, дочували хоч би якусь мелодію. Четверо джентльменів, що, зачувши звуки роялю, прийшли з буфету і стали в дверях послухати, за кілька хвилин тихо пішли геть – спочатку двоє, потім інші двоє. Здавалося, єдині, хто уважно стежить за розвитком мелодії, – це сама Мері-Джейн (її руки енергійно перебігали по клавішах, а в павзах застигали у повітрі наче руки жриці, що кидає прокляття на єретика) і тітка Кейт, що стояла збоку при роялі й перегортала сторінки нот.

Ґабріелеві різав очі яскравий блиск навощеної підлоги, що аж сяяла у світлі величезної люстри, і він перевів погляд на стіну понад роялем. Там висіла картина, – Ромео та Джульєтта на балконі, —— а поряд тканий килимок із зображенням двох маленьких принців, замордованих у Тавері, – тітка Джулія сама, ще дитиною, виткала його з червоної, голубої та коричневої вовни. Мабуть у школі, до якої сестри ходили в дитинстві, їх навчали різного рукоділля, бо колись його мати зшила йому до дня народження жилет з бордового табінету – з вишитими лисенятками, коричневою сатиновою оторочкою та круглими червоними ґудзиками. Дивно, що його мати не мала хисту до музики, хоча тітка Кейт завжди називала її інтелектуальним світочем родини Морканів. І Кейт, і Джулія завжди гордилися своєю поважною, статечною сестрою. Її фотографія в рамочці стояла на полиці перед високим дзеркалом-трюмо. На знімку Елен Конрой тримала на колінах розгорнуту книжку і щось у н. показувала Константинові, який, одягнутий у моряцький костюм, лежав коло її ніг. Дбаючи, щоб у родинному житті все було чинно й поважно, вона сама вибрала імена для своїх синів. Це завдяки їй Константин тепер за старшого вікарія в Болбріґґені, а Ґабріель здобув учений ступінь у Королівському університеті. Тінь лягла на Ґабріелеве лице, коли він згадав, як завзято мати опиралась проти його шлюбу з Гретою. Материні зневажливі слова назавжди в'їлися йому в пам'ять: одного разу вона прозвала Ґрету сільською пройдою, що було геть неправда. Саме Ґрета доглядала її в кам'яниці у Монкставні протягом тої довгої хвороби, що стала для матері останньою.

Він почув, що Мері-Джейн уже дограє свою композицію: вона знову заграла вступну мелодію з довжелезними гамами після кожного такту. Він чекав, поки вона закінчить, і почуття образи в його серці потрохи влягалося. Композиція завершилася тремоло у верх. октаві й фінальною низькою октавою в басах. Мері-Джейн нагородили гучними оплесками, але вона, зашарівшись і нервово згорнувши ноти, втекла з кімнати. Найзавзятіше плескали четверо джентльменів, що подались були до буфету, а тепер, коли музика змовкла, повернулись до вітальні й знову стали при дверях.

Почалося лансьє. Ґабріель опинився в парі з міс Іворс. То була говірка леді невимушених манер, з веснянкуватим обличчям і вирлатими коричневими очима. Її плаття було не декольтоване, й комірець був застібнутий великою брошкою з емблемою Ірландії.

Коли всі стали на свої місця, вона сказала різко:

– Я буду з вами сваритися, Ґабріелю.

– Зо мною? – спитав Ґабріель.

Вона суворо кивнула головою.

– А в чому річ? – запитав Ґабріель. Поважність її тону й манер викликала в нього посмішку.

– Хто такий Ґ. К. – відказала міс Іворс, уп'явшись у нього поглядом.

Ґабріель почервонів і вже хотів був наморщити чоло, так ніби не розумів, про що йдеться, коли вона сказала в лоб:

– О, свята невинність! Я розізнала, що це ви пишете статті для "Дейлі експресс". І вам не соромно?

– А чого мені має бути соромно? – спитав Ґабріель, примружуючи очі й пробуючи всміхнутися.

– Ну то мені за вас соромно, – одрубала міс Іворс. – Хто б подумав, що ви пишете для такої нікчемної газетки. Я й не знала, що ви англофіл.

Вираз спантеличення з'явився в Ґабріеля на обличчі. Він і справді щосереди вів у "Дейлі Експресс" колонку "Нові видання", дістаючи за це п'ятнадцять шилінґів. Та це аж ніяк не робило його англофілом. Книги, що він діставав на рецензію, були йому дорожчі за отой нещасний чек. Він любив торкатись пальцями нової палітурки й перегортати сторінки допіру видрукуваних книжок. Мало не щодня після викладів у коледжі він прямував на набережну до букіністичних крамниць: до Гікі на Бечелорс-вок, до Вебба чи Мессі на Астонс-квей або до О'Клоїссі в бічному завулку. Він не знав, як відповісти на зроблений йому закид. Хотів був одказати, що література вища за політику. Однак вони з міс Іворс приятелювали вже багато років, і їх життєві шляхи завжди йшли біч-о-біч, спочатку в університеті, а потім на викладацькій роботі: в розмові з нею така пафосна фраза лунатиме по-дурному. Він і далі кліпав очима, пробував посміхнутися й мурмотів, затинаючись, що в літературних рецензіях нема ніякої політики.

Коли вони знову зустрілися в танці, він був усе ще розгублений і неуважний. Міс Іворс швидко взяла його долоню в свою теплу руку і сказала м'яким товариським тоном:

– Не переймайтесь, я пожартувала. Скоріш, наша черга розходитись.

Коли вони знову зійшлися разом, вона завела мову про університетське питання, і Ґабріель почувся вільніше. Один товариш показав був їй Ґабріелеву рецензію на вірші Бравнінґа. – ось як вона дізналася, хто пише для "Експресса". Щоправда, сама рецензія їй сподобалась, і то дуже. Тут міс Іворс раптом мовила:

– О, містере Конрой, цим літом ми плануємо вибратися на Аранські острови. Може б і ви нам склали компанію? Ми хочемо пробути там цілий місяць. Берег океану – там так чудово. Ви просто мусите поїхати з нами. Там буде містер Кленсі, містер Кілкеллі й міс Кетлін Кірні. Та й Ґреті там сподобається, якщо вона теж поїде. Адже вона родом з Коннахта, хіба ні?

– Її батьки звідтіля, – сказав Ґабріель коротко.

– То ви поїдете, правда ж? – запитала міс Іворс, заохотливо поклавши свою теплу руку йому на плече.

– Річ у тім, – сказав Ґабріель, – що я вже домовився поїхати в одне місце...

– Куди ж це? – запитала міс Іворс.

– Розумієте, я щороку їжджу в подорож велосипедом з кількома приятелями, і тому...

– Так, але куди? – перепитала міс Іворс.

– Ну, як правило, десь до Франції, до Бельгії чи до Німеччини, – сказав Ґабріель зніяковіло.

– І чого ж це ви їдете до Франції чи Бельгії, – сказала міс Іворс, – замість подорожувати власною країною?

– Ну, – сказав Ґабріель, – почасти для того, щоб вивчати мову, а почасти просто для різноманітности.

– А хіба у вас нема своєї, ірландської мови, щоб її вивчати? – запитала міс Іворс.

– Знаєте, якщо на те пішло, – сказав Ґабріель, – то ірландська – не моя мова.

Пари, що стояли поряд, обернулися, прислухаючись до цього перехресного допиту. Ґабріель нервово роззирнувся і спробував не втрачати доброго гумору в цій незручній ситуації, від якої все його чоло залилося рум'янцем.

– Хіба у вас нема рідного краю, щоб по ньому подорожувати, – не вгавала міс Іворс, – Та ви ж нічогісінько не знаєте про свою країну та свій народ.

– Сказати по правді, – зненацька відрізав Ґабріель, – то мене вже нудить од цієї країни, просто нудить!

– Чому? – запитала міс Іворс.

Ґабріель промовчав, розпалений власною різкою відповіддю.

– Чому? – повторила міс Іворс.

Пора було мінятись дамами, а що Ґабріель і далі мовчав, то міс Іворс сказала поблажливо:

– Звісно, вам нічого відповісти.

Ґабріель спробував приховати своє збентеження, зосередившись на танці.