Дуже страшна історія - Сторінка 15

На жаль, вона навряд чи може так подумати…"

І хоч я запропонував не оглядатися назад, мені раптом захотілося, щоб вони почули рикання Племінника і зрозуміли, якого противника я переміг!

Усім не терпілося дістатися до телефону, але я запропонував:

— Давайте спустимося на хвилинку!

Спустилися всі, крім Гліба… Він, що намагався першим виконувати мої накази і навіть, подібно до Миронової, наперед угадувати їх, тут наче недочув. Я не став силувати його волю.

Може, він боявся, що я і його теж зажену в підземелля. А може, вважав, що він не має права знущатися з Племінника, який ще недавно був його вірним спільником. Співучасником його злочину! І знову переді мною виникла загадка, яку ще треба було збагнути, розгадати: "Навіщо Гліб дзвонив Племінникові? Навіщо прохав його замкнути нас у підвалі? Навіщо?!"

Ми підійшли до дверей, оббитих іржавим залізом, і я крикнув:

— Ну, як там справи? Який у вас настрій?

Племінник стояв по той бік, біля самих дверей, мов тигр біля металевих ґрат клітки.

— Відчини-и-и! — загорлав він. — Відчиии-и-и!

Усі поточилися від дверей. Але я залишився на місці. Я навіть не ворухнувся. І з погано прихованою насмішкою сказав:

— Ми ж звільнилися власними силами. Без вашої допомоги. От і ви постарайтеся! Виявіть ініціативу, винахідливість. Посидьте, схудніть трохи, — тоді, може, пролізете тими дверима, що й ми…

— Я р-рознесу дачу! — кричав Племінник.

— Тітці це буде дуже прикро, — спокійно відповів я. І звернувся до своїх друзів — Прошу вас нагору! До телефону. Прошу!

Усі тихо мені підкорились.

Ми зайшли в кімнату, яку колись наймав у Племінникової тітки Гл. Бородаєв. Вона переходила просто в терасу, а тераса виходила просто у двір.

Телефону я в кімнаті не побачив. І внутрішньо похолов: невже всі мої старання пішли намарне? Але вже наступної миті я внутрішньо відігрівся. Гліб підняв із столу старий жіночий халат, і виявилося, що телефон ховався під ним.

— Нащо це? — спитав я.

— Тітка дуже боїться… Якщо сусіди, ті, що з інших дач… То завжди проситимуть… Вона ховає, щоб не знали. Адже він прямий.

— Тобто як?

— Одразу з'єднується з містом… Такий тільки дідусеві… На знак вдячності…

До апарата була прибита тьмяна платівка: "Гл. Бородаєву від вдячних читачів".

Поряд лежав папірець, на якому були записані телефони міліції, "швидкої допомоги", "пожежної команди" і ще якийсь.

— Це чий? — запитав я.

— Племінникової тітки… — сказав Гліб. — Вона в місті. Він їй телефонує. Повідомляє…

— Зрозуміло.

Гостра спостережливість підказала мені, що ніхто не наважується першим зняти трубку. А раптом відключили за несплату? Або зіпсований?

Рішучим рухом я підніс трубку до вуха: пролунав гудок. Наташин телефон я знав напам'ять. Але вона не знала, що я його знав, і я не хотів, щоб вона про це здогадувалася: адже я мало не з першого класу дзвонив їй і довго дихав у трубку, а потім перестав дихати.

— Наташо, який у тебе номер?

Вона відповіла. Я набрав… Почувся жіночий голос. Я його чудово знав: досі, почувши його, я одразу ж вішав трубку. Але зараз не повісив, а передав Наташі:

— По-моєму, твоя мама.

— Мамусю, — сказала вона так ніжно, що гостре почуття заздрощів знову проникло мені просто в серце. Якби вона сказала таким голосом "Алику", я віддав би все найдорожче: новий велосипед (двоколісний!), і кулькову ручку, і більярд з металевими кульками!

Вона вела далі:

— Ні, не з міста… Ми ще тут, на дачі… Запізнилися на електричку. Все гаразд. Ти не хвилюйся. Я буду годині об одинадцятій. Попроси, будь ласка, Ганну Петрівну, щоб не йшла. Щоб іще посиділа з тобою… дочекалася мене, коли можна. Попросиш? Слово честі? Ні, все гаразд! Зараз ми на дачі. Ні, не на вулиці. Ти не хвилюйся. Просто спізнилися на електричку. Цілую тебе!

"А цього я вже напевне ніколи не почую!" — з погано прихованим сумом подумав я. І раптом вона сказала:

— Спасибі, Алику!

— Нема за що. Будь ласка… — відповів я і зайшовся кашлем, щоб не почули, як закалатало в грудях моє серце.

Я знову підняв трубку і простягнув її Мироновій: я поступався місцем жінкам!

— Скільки хвилин можна розмовляти? — спитала Миронова.

— Скільки хочеш. Ти ж не в автоматі.

— Хіба не ясно? — поставив запитання Покійник.

— Що? — спитала Миронова.

— Хіба не ясно, що й інші батьки теж хвилюються. І що через це не треба затягувати? Хіба не ясно?..

Він заговорив у своїй улюбленій формі. Миронова швидко набрала номер. Я, як детектив, постарався уявити собі всю її розмову цілком, угадуючи й те, що їй відповідали.

— Валентине Миколайовичу! — закричала Миронова.

— Ти говориш…

— Здалеку! — закричала Миронова.

— Дуже погано…

— Чути! — крикнула вона. — Це тому, що я перебуваю за містом…

— Тобі потрібно…

— Маму! Або тата. Або брата. Або сестру.

Я зрозумів, що Миронова полюбляє підказувати не тільки вчителям, а й сусідам по квартирі. Всім, хто старший за неї. І головніший!

Потім підійшов брат, бо Миронова назвала його на ймення:

— Перекажи мамі, Михайле, що я приїду об одинадцятій. Або об одинадцятій годині десять хвилин. Тому що ми запізнилися на електричку Повтори все це слово в слово.

— Ти приїдеш об одинадцятій. Або об одинадцятій годині десять хвилин, — повторив брат Михайло. — Тому що ти запізнилася на електричку.

— Не я запізнилася, а ми. Ми всі запізнилися! — Суворо поправила Миронова. — Повтори ще раз.

Він повторив. Цього разу без помилок, бо вона повісила трубку. Не сказала ні "цілую", ні "до побачення", а просто повісила.

Я зрозумів, що Миронова вміє не тільки підкорятися, а й наказувати. Тим, хто молодший за неї. Що брат був молодший, я був майже певен, хоч вона й називала його Михайлом. І все-таки, щоб перевірити свій здогад, спитав:

— Це молодший твій брат?

— Він молодший на один рік і сім місяців, — відповіла Миронова.

Гостра спостережливість і цього разу не обманула мене. Щойно Миронова відійшла від апарата, Покійник, не чекаючи мого запрошення, сам кинувся до телефону. Але його номер був зайнятий.

— Хіба не можна було в інший час? Хіба можна так довго? — бурчав Покійник. І зненацька загорлав: — Мамусю, це я! Телефон був так довго зайнятий… Ти дзвонила черговому? Якому? Ах, по місту? До лікарні? І в морг?!

Його мама хвилювалася так, наче Покійник умер.

Потім Покійник навіщось повідомив, що ми на дачі самі, тобто без дорослих. Тут голос його мами стало так добре чути, наче вона була не в місті, а на сусідній дачі. Покійник пояснив:

— Ні, ми не самі… Нам Нінель дозволила!

— Навіщо? Навіщо ти це сказав?! — я смикнув його за рукав.

Та вже було пізно. Мама кричала, що вона народила Покійника не для того, щоб його втратити. Чи щось таке.

Я знову, як досвідчений детектив, уявив собі всю розмову.

— Як могла наша вчителька це зробити? Адже ми її попереджали! — кричала мама.

— Коли попереджали?.. — здивувався Покійник.

І я ще раз зрозумів, наскільки то краще, коли на батьківські збори йдуть не батьки, а йде старший брат: Покійник не знав ніяких подробиць.

— Ну, це вже остання краплина! — кричала мама, немовби з сусідньої дачі. Але всіх слів не було чути, і мені доводилося догадуватись.

— Як то остання? В якому розумінні? — дивувався Покійник.

Я зрозумів, що його мама була серед тих, хто нападав на нашу Нінель.

Гліб похилився так низько, як не хилився ще ніколи.

— Ходи! Твоя черга! — сказав я з погано прихованою злістю.

— Я потім… Після тебе… Я можу потім…

— Ще б пак: адже в тебе вдома ніхто не хвилюється! Ти, звичайно, заздалегідь попередив. Хто-хто, а ти знав…

Ніхто з присутніх нас не зрозумів. Але ми добре зрозуміли один одного: Гліб заздалегідь знав, що ми пізно повернемося. Він зробив для цього все, що міг. І, звичайно, ще вранці попередив, щоб його не чекали.

— Про Нінель Федорівну ти не подумав? — тихо, трохи вгамувавши свій справедливий гнів, спитав я. І погрозливо, але пошепки, щоб інші не чули, додав: — Незабаром я з'ясую все. Всі мотиви! Навіщо це тобі було потрібно?.. Га? Потім поясниш. А зараз дзвони. Мов нічого й не сталося. Інакше всі догадаються раніш, ніж треба.

Він вагався.

— Дзвони, немовби і в тебе вдома хвилюються!

Він підкорився.

— Ми тут… Я пізно… Об одинадцятій… — повідомив він те, що його тато, син письменника Гл. Бородаєва, і так чудово знав.

Я здаля обливав Гліба крижаним струменем зневаги. Але так, щоб цей струмінь не влучив ненароком в інших, тобто щоб мого погляду не перехопили і не здогадались про щось перше, ніж я закінчу розслідування.

Потім я дізнався адресу Принца, записав її й набрав номер свого телефону. Він також довго був зайнятий.

"Може, теж дзвонять у морг? — подумав я. — Або Костя розмовляє з своїми приятелями? А точніше сказати, з приятельками?" Телефон був зайнятий хвилин п'ятнадцять, не менше. Але й не більше, бо я перевірив по годиннику, що був на руці в Наташі. У мене теж був годинник, але я намагався якнайчастіше звертатися до її маленького годинничка. Брав Наташину руку, підносив до самісіньких очей. Це були незабутні хвилини!

Номер був зайнятий, а я радісно усміхався. Усі поглядали на мене з подивом.

— Коли так довго, значить, це напевне Костя, — почав я пояснювати. — Мій брат! Саме він має збігати до батьків Принца. Добре, що він дома!

Нарешті я висловив Кості своє прохання.

— А Нінель Федорівна з вами? — спитав він таким тоном, яким звичайно не запитують про вчителів. — І вона теж просить мене?

— Так! — Я збрехав. Але задля високої мети!

— В такому разі я зроблю це негайно. Перекажи їй моє вітання і повідом, що я ходитиму на всі батьківські збори. Хай якнайчастіше їх скликає. Салют! Я мчу до батьків Круглова!..

Круглов — це було прізвище Принца.

Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що у всіх настрій поліпшився: ми вже не хвилювалися за своїх батьків, бо вони вже не хвилювалися за нас.

Моя мама не була так тяжко хвора, як Наташина. Але я часто думав про мамине й татове здоров'я. Одного разу я почув по радіо, що довголіття немовби дістають у спадщину від батьків, від бабусь і дідусів. Одне слово, від предків. Це мене дуже порадувало: мої бабусі й дідусі — всі четверо! — були бадьорі й здорові. Значить їхні діти, тобто мама й тато, теж мали прожити дуже довго.

Один дідусь був навіть такий здоровий, що років десять тому розірвав шлюб з бабусею, яка тоді ще не була бабусею в повному розумінні цього слова, і тому теж змогла вийти заміж удруге.