Дуже страшна історія - Сторінка 2

- Анатолій Алексін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.

Якось, пам'ятаю мов зараз, він дізнався, що мої батьки святкують річницю свого весілля. Принц Датський підійшов до мене на перерві, тицьнув у руку аркуш паперу і сказав:

— Ось… Спало на думку… Може, тобі буде приємно… І зник.

На аркушику було написано:

В день оцей, вітавши тата й маму,

Ти усе тверезо оціни:

Це ж яка була б для тебе драма,

Якби не зустрілися вони!

Якби тато твій не оженився,

Ти б ніколи, хлопче, не вродився!..

У його грудях билося добре, благородне серце! Я читав, що поети часто приятелювали між собою: Пушкін із Дельвігом, Шіллер із Гете… А Принц Датський приятелював з Генкою Покійником.

Покійник писав вірші про кохання. Це була людина років тринадцяти. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі, лице його вкривала мертвотна блідість. І взагалі він дуже хотів умерти.

Жить не варт,

Не витримують нерви!

Серце в муках згоріло дотла,

Коли ти на великій перерві

З старшокласником враз відійшла…

Над цим віршем стояли дві літери: А. Я.

А в поемі, перше читання якої відбулося у нас у вбиральні на другому поверсі, були такі рядки:

Вмерти, вмерти, умерти скоріш!

Стати прахом, згоріть до останку,

Щоб ніколи не бачити більш.

Як ти з іншим ідеш в роздягалку…

Під назвою поеми також стояли дві літери: Б. Ю.

Нам дуже кортіло довідатись, через кого Покійник так жахливо страждав. Ми перевірили за класним журналом; дівчаток із такими ініціалами у нашому класі не було.

— Може, з іншої школи?.. — висловив хтось припущення.

І раптом мені спало на думку:

Ні! Вони обидві з нашої школи: інакше б він не бачив, як А. Я. на великій перерві підійшла до старшокласника і як Б. Ю. спустилася з іншим до гардероба!

— Це правильно!.. Справжній тобі Детектив: яка сила логічного мислення! — захоплювалися всі.

Тільки Принц Датський сказав:

— Не чіпайте Покійника!.. Хто його зачепить, той матиме справу зі мною.

І хоч велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю, всі знали: Покійника він не дасть скривдити. Він поважав його, бо сам не вмів писати віршів про кохання.

— А тільки це і є справжня поезія! — вигукнув якось Принц Датський. — Усі класики з раннього дитинства писали про кохання. Таланти треба берегти!

Це було його яскравою особливістю: захоплюватися іншими.

— Чому ж ти сам пишеш вірші до різних дат? — спитав я в Принца.

— Людям приємно, коли їх поздоровляють… Особливо в риму! — відповів він.

— А ти пиши так само про кохання!

— Щоб писати про нього, треба його пережити, — відповів Принц Датський. — Покійник уже зазнав цього щастя, а я ще ні!

Покійник зазнавав цього щастя уже втретє.

Взагалі життя у нього було легке. Всі свої останні вірші він присвячував якійсь В. Ш. Вона ще не спускалася з іншим до гардероба. Але Покійник все одно жити не хотів:

Серце вмерти моє забажало,

В грудях вибухнути, мов набій,

За одне твоє слово ласкаве,

За погляд довірливий твій.

Я наважився й запитав:

— Скажи: хто вона… В. Ш.?

— Хіба це було б не жахливо?

— Що… жахливо?

— Хіба я можу розголосити її ім'я?

— А чому ж?

— Ти не розумієш?

Це було його яскравою особливістю: відповідати на запитання запитанням.

— Але чому ж? — наполягав я.

— Хіба мужчина має на це право?

У його кволих грудях билося благородне серце!

Принца з Покійником одразу ж прийняли в гурток. Попросилася до гуртка і Валя Миронова.

Це було біляве створіння років дванадцяти з половиною. Тобто минулого року, коли організувався гурток, усі ми були на рік молодші… Але в тій страшній історії, яку я хочу розповісти, це не відіграє істотної ролі.

Миронова була найбілявішим і найстараннішим створінням у нашому класі. Вона, здавалося, завжди була заклопотана одним: як би їй у чомусь перевиконати норму!

Якщо вчителька загадувала розв'язати вдома сім арифметичних прикладів, Миронова піднімала руку й питала:

— А вісім можна?

Якщо інша вчителька просила подати домашній твір через чотири дні, Миронова піднімала руку й питала:

— А через три можна?

Думаючи про людину, завжди в уяві бачиш її у найхарактернішій для неї позі. Ну, наприклад: Гліб Бородаєв дістає із своїх відстовбурчених кишень бутерброд з ковбасою і годує собаку; Принц Датський, попри свій велетенський зріст і свою силу, соромливо простягає аркушик паперу із віршами, які хтось з приємністю має прочитати; Покійник ходить по коридору з блідим обличчям і мріє загинути… А Миронову я завжди уявляю собі з піднесеною рукою: вона хоче, щоб їй дозволили перевиконати норму.

Якщо лікар у поліклініці скаже: "Тобі треба зробити десять уколів!", Миронова, я гадаю, неодмінно спитає: "А одинадцять можна?"

Щойно Святослав Миколайович оголосив про гурток, Миронова одразу підняла руку й сказала:

— Можна мені записатися?

— А що ти будеш творити?

— Що ви скажете… — відповіла Миронова.

Це було її яскравою особливістю: виконувати накази!

— Поезія, — сказав Святослав Миколайович, — це сфера почуттів, там конкретність не обов'язкова. Проза — інша річ. У прозі кожен має писати про те, що він знає найкраще. А з чим ти, Миронова, стикаєшся щодня? З школою, з уроками, з домашніми завданнями, із своїми сусідами й однокласниками. Ось про це й напиши. Почни, наприклад, з літературних начерків: "Мій ранок", "Мій вечір…"

Миронова підняла руку й спитала:

— А можна — "Мій день"? Адже це буде і ранок, і полудень, і вечір — усе одразу!

— Будь ласка, — сказав Святослав Миколайович. — Якщо тебе приваблює саме така тема, не заперечую. Навіщо ж ставати на горло власній пісні? Але якнайбільше конкретних деталей, подробиць. Нехай гостра спостережливість підкаже тобі все це. Принеси начерк днів через п'ять.

— А можна через чотири? Або через три дні, — спитала Миронова, перед тим піднявши руку. За звичкою, вона, як на уроці, підносила руку, навіть коли розмовляла з кимсь у коридорі чи на вулиці.

Через три дні вона принесла начерк "Мій день". Починала Миронова так:

"Я прокинулася о сьомій годині десять хвилин за місцевим часом. Був ранок. Я умилася на кухні, бо у ванній кімнаті мився сусід. На кухні у нас стоять два столи, бо в квартирі мешкають дві родини: у кожної по одному столу. На кухні двоє вікон: одне виходить лицем на вулицю, друге — лицем у двір. О сьомій годині тридцять хвилин за місцевим часом я з'їла одне яйце некруто, один бутерброд із сиром і випила одну склянку чаю з цукром. Так почався мій трудовий день…"

Святослав Миколайович похвалив Миронову:

— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей!..

Миронову прийняли до літературного гуртка.

— Ну, а над чим ти працюватимеш далі? — спитав Святослав Миколайович.

— Над чим скажете…

У її грудях билося слухняне жіноче серце!

Трьох уже прийняли. Але цього було мало. І тоді Святослав Миколайович запропонував вступити до гуртка Наташі Кулагіній.

Це було найчудесніше створіння в нашому класі. І в усій школі. І в усьому місті!

На зріст вона була така, як треба… Та що тут казати!

Від самого дня народження я ніколи не був легковажним. І ніколи не жив без турбот.

Навпаки, вірність була моєю яскравою особливістю: Наташа подобалась мені з першого класу.

Вона була сповнена жіночої привабливості! На перервах дівчатка липли до неї з усіх боків: кожній кортіло походити з нею по коридору попідручки. Це мене влаштовувало: коли вже не зі мною, то хай краще з ними!

Наташа часто занотовувала щось до товстого загального зошита. Коли Святослав Миколайович запросив її до гуртка, вона сказала:

— Я не пишу, а просто занотовую думки. Так, для себе. Про фільми, про книжки…

— Це, мабуть, цікаво, — поважно виголосив Покійник. — Адже ти і класні твори завжди пишеш оригінально, по-своєму.

— Старик Покійник нас помітив й конаючи благословив! — сказав я з погано прихованим роздратуванням.

Мені не подобалося, що Покійник хвалив Наташу. Бракувало тільки, щоб над новим його віршем з'явилися нові літери: Н. К.!

— Про книжки, про фільми?.. — перепитав Святослав Миколайович. — Виходить, у тебе критичний напрямок мислення! От і чудово. Нам потрібні різні жанри. Поезія і проза вже представлені. А тепер ось і критик! Будеш оцінювати твори членів гуртка. Якщо гостра спостережливість підкаже тобі вади товаришів…

— Але ж я просто занотовую свої думки… Що ж, я буду висловлювати їх голосно?

— А ти висловлюй не свої, — порадила Миронова. — Поговори з Святославом Миколайовичем, іще з ким-небудь. Підручники почитай.

Наташа мовби й не чула її слів.

— Ні, я не можу оцінювати чужі твори, — сказала Наташа. — На самоті можу. А так, у врочистій обстановці… Я не можу собі цього дозволити.

— Для початку послухай! — сказав Святослав Миколайович. — А потім творчий потік захопить тебе, потягне в своє русло!

Вона могла б дозволити собі все, що завгодно, бо її вважали найвродливішою в класі. Але вона не дозволяла: в її грудях билося прекрасне серце!

Через десять хвилин я попросився до літературного гуртка.

— Ти також пробуєш сили в літературній творчості? — здивовано запитав Святослав Миколайович.

— Я хочу писати детективні повісті…

— Стрибаєш через східці?

— Тобто як?

— Треба поступово: спершу начерки, потім оповідання, а потім уже повісті. А втім, не хочу ставати на горло твоїй пісні. Ти вже щось написав?

— Передмову. І ще деякі начерки.

Все це я показав спершу татові, а потім Святославу Миколайовичу.

Тоді я ще не знав, яка страшна історія станеться незабаром, і у передмові про це нічого написано не було.

— Твої портретні характеристики трохи одноманітні, — сказав тато, — а епітети, я гадаю, крикливі. Часом ти наслідуєш високі, але застарілі зразки. Так уже нині не пишуть. Це не модно.

— Але ж люди змінюються, — заперечив мій брат Костя. — Колись носили довгі піджаки, потім почали шити короткі, а тепер знову довгі…

На піджаках Костя знався добре — у нас вдома його вважали піжоном.

— Авжеж, я згоден, — сказав тато. — Мода — річ мінлива. І потім — перша спроба… Перший млинець!

Святославу Миколайовичу мій перший "млинець" дуже сподобався.

— Подекуди ти продовжуєш благородні традиції рицарських романів. Щодо стилю, звичайно, — відзначив він. — Можу сказати, що це не сучасно…

— Мода — річ мінлива! — вигукнув я.

— Безумовно. До того ж я не хочу ставати на горло жодній вашій пісні! Гостра спостережливість тобі багато що підказала.