Дванадцять стільців - Сторінка 31

Зі стін дивились кольорові фотографії котів, кішечок і котенят. Посеред кімнати, поряд брудних розкиданих черевиків, стояв горіховий стілець. На кожній меблі, в тім числі і на стільці із старгородського особняка мотлялись малинові сургучні печатки. Але Іполит Матвійович не звернув на це уваги. Він одразу ж забув Карний кодекс, поради Остапа і підскочив до стільця.

У цей час газети на тахті заворушились. Іполит Матвійович перелякався. Газети поповзли і впали на підлогу. З-під них вийшов спокійний котик. Він байдужно глянув на Іполита Матвійовича і почав вмиватися, захоплюючи лапкою вухо, щічку і ус.

— Ху! — сказав Іполит Матвійович.

І потяг стілець до дверей. Двері розчинилися самі. На порозі став господар кімнати — незнайомий мекаючий громадянин. Він був у пальті, з-під якого виглядали лілові кальсони. У руці він держав штани.

Про Авеєсалома Володимировича Ізнуренкова можна було сказати, що другого такого чоловіка нема в цілій республіці. Республіка цінила його по заслугах. Від нього їй була велика користь. І попри все це він залишався невідомим, хоч у своєу мистецтві він був такий самий майстер, як Шаляпін — у співах, Горький — у літературі, Капабланка — в шахах, Мельников — у бігу на ковзанах і найносатіший, найкоричневіший ассірієць, що посідав найкраще місце на розі Тверської і Камергерського, — в чистці чобіт жовтим кремом.

Шаляшн співав. Горький писав великий роман. Капабланка готувався до матчу з Альохіним. Мельников рвав рекорди. Ассірісць доводив штиблети громадян до сонячного блиску. Авессалом Ізнуренков — був майстер дотепів.

Він ніколи не роняв дотепу безцільно, заради красного слівця. Він робив це на завдання гумористичних журналів. На своїх плечах він виносив найвідповідальніші кампанії, постачав теми для малюнків і фейлетонів більшості московських сатиричних журналів.

Великі люди бувають дотепні два рази в житті. Ці дотепи збільшують їхню славу і потрапляють в історію. Ізнуренков випускав щонайменше шістдесят першокласних дотепів на місяць, які з усмішкою повторювали всі, і проте автор їх був невідомий. Якщо дотепом Ізнуренкова підписувався малюнок, то слава припадала художникові. Ім'я художника містили над малюнком. Імені Ізнуренкова не було.

— Це жах! — кричав він. — Неможливо підписатись. Під чим я підпишусь? Під двома рядками?

І він запально провадив боротьбу з ворогами суспільства: поганими кооператорами, розтратниками, Чемберленом, бюрократами. Він жалив своїми дотепами підлабузників, кербудів, приватників, завів, хуліганів, громадян, що не хотіли знижувати ціни, і господарників, що уникали режиму економії.

Після виходу журналів у світ дотепи виголошувано з циркової арени, передруковувано у вечірніх газетах без зазначення джерела і "автори-куплетисти" підносили їх публіці з естради.

Ізнуренков примудрявся пускати дотепи в тих царинах, де, здавалось, уже нічого смішного не можна було сказати. З такої убогої пустелі, як роздуті накидки на собівартість, Ізнуренков примудрявся витиснути близько сотні шедеврів гумору. Гейне спасував би, якби йому запропонували сказати що-небудь смішне і разом з тим суспільнокорисне з приводу неправильної тарифікації вантажів малої швидкості; Марк Твен втік би від такої теми. Але Ізнуренков залишався на своїм посту.

Він бігав по редакційних кімнатах, мекаючи і натикаючись на урни для недокурків. Через десять хвилин тема була опрацьована, обдуманий малюнок і прироблений заголовок.

Угледівши у своїй кімнаті чоловіка, що виносив опечатаний стілець, Авессалом Володимирович махнув щойно випрасуваними у шевця штанами, підстрибнув і заклекотів:

— Ви збожеволіли! Я протестую! Ви не маєте права! Є ж нарешті закон! Хоч дурням він і не писаний, але вам, можливо, з людських слів відомо, що меблі можуть стояти ще два тижні!.. Я поскаржусь прокуророві!.. Я заплачу нарешті!

Іполит Матвійович стояв на місці, а Ізнуренков скинув пальто і, не відходячи від дверей, натяг штани на свої повні, немов у Чичикова, ноги. Ізнуренков був дебелий, але обличчя мав худорляве.

Вороб'янінов не мав жодного сумніву, що його зараз схоплять і потягнуть до міліції. Тим-то він був дуже здивований, коли хазяїн кімнати, впоравшись зі своїм туалетом, несподівано заспокоївся.

— Зрозумійте ж, — заговорив хазяїн примирливим тоном, — адже я не можу на це погодитись.

Іполит Матвійович, бувши на місці Ізнуренкова, теж врешті-решт не міг би погодитись, щоб у нього серед білого дня крали стільці. Але він не знав, що сказати, і тому мовчав.

— Це не я винен. Винен самий Музпред. Так, я визнаю. Я не платив за прокатне піаніно вісім місяців, але ж я його не продав, хоч зробити це мав цілковиту змогу. Я робив чесно, а вони по-шахрайському. Забрали інструмент, та ще подали в суд і описали меблі. У мене нічого не можна описати. Ці меблі — знаряддя виробництва. І стілець — теж знаряддя виробництва!

Здогадка осяяла Іполита Матвійовича.

— Одпустіть стілець! — заверещав раптом Авессалом Володимирович. — Чуєте? Ви! Бюрократ!

Іполит Матвійович покірно випустив стілець і пробелькотів:

— Пробачте, непорозуміння, служба така.

Тут Ізнуренков страшно розвеселився. Він забігав по кімнаті і заспівав: "А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда". Він не знав, що робити з своїми руками. Вони у нього літали. Він почав зав'язувати галстук і, не дов'язавши, покинув. Потім схопив газету і, нічого в ній не прочитавши, жбурнув на підлогу.

— Так ви не візьмете сьогодні меблів?.. Дуже добре!.. Ах! Ах!

Іполит Матвійович, користаючи із сприятливих обставин, рушив до дверей.

— Заждіть! — крикнув раптом Ізнуренков. — Ви коли-небудь бачили такого кота? Скажіть, він справді надзвичайно пухнатий?

Котик опинився в тремтячих руках Іполита Матвійовича.

— Високий клас!.. — бурмотів Авессалом Володимирович, не знаючи, що робити із зайвиною своєї енергії. — Ох!.. Ох!..

Він кинувся до вікна, сплеснув руками і почав часто і дрібно вклонятися двом дівчатам, що дивились на нього з вікна протилежного будинку. Він тупцював на місці і вибухав томними охами:

— Дівчата з передмість! Найкращий плід!.. Високий клас!.. Ох!.. "А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда…"

— Так, я піду, громадянине, — по-дурному сказав директор концесії.

— Заждіть, заждіть! — захвилювався раптом Ізнуренков. — Одну хвилиночку!.. Ох!.. А котик? Правда, він надзвичайно пухнатий… Заждіть!.. Я зараз!..

Він ніяково понишпорив по всіх кишенях, зник, повернувся, охнув, визирнув з вікна, знову втік і знову вернувся.

— Пробачте, голубе, — сказав він Вороб'янінову, який під час усіх цих маніпуляцій стояв, склавши руки по-солдатському.

З цими словами він дав предводителеві п'ятдесят копійок.

— Ні, ні, не відмовляйтесь, будь ласка. Всяка праця має бути оплачена.

— Дуже вдячний, — сказав Іполит Матвійович, дивуючись із своєї вигадливості.

— Спасибі, дорогий, спасибі, голубе!..

Ідучи коридором, Іполит Матвійович чув з кімнати Ізнуренкова мекання, вереск, спів і пристрасні вигуки.

На вулиці Вороб'яніноз згадав Остапа і затремтів од страху.

Ернест Павлович Щукін бродив по порожній квартирі, люб'язно запропонованій йому на літо приятелем, і розв'язував питання: чи приймати ванну, чи не приймати.

Трикімнатна квартира містилась під самим дахом дев'ятиповерхового будинку. У ній, окрім письмового столу і вороб'яніновського стільця, було тільки трюмо. Сонце відбивалось у дзеркалі і сліпило очі. Інженер приліг на письмовий стіл, але одразу ж скочив на ноги. Все пашіло, як жар.

"Піду умиюсь", — вирішив він.

Він роздягся, охолонув, поглянув на себе в дзеркало і пішов до ванної кімнати. Прохолода огорнула його. Він вліз у ванну, облив себе водою з голубої емальованої кварти і щедро намилився. Він весь укрився пластівцями піни і став схожий на діда з ялинки.

— Чудово! — сказав Ернест Павлович.

Усе було чудово. Прохолода. Дружини не було. Попереду була цілковита свобода. Інженер присів і одкрутив кран, щоб змити мило. Кран захлинувся і почав повільно щось белькотіти. Вода не йшла. Ернест Павлович засунув ковзкий мізинець в отвір крана. Бризнув тоненький струмок, але більше не було нічого. Ернест Павлович поморщився, вийшов з ванни, по черзі підіймаючи ноги, і подався до кухонного крана. Але й там нічого не пощастило видоїти.

Ернест Павлович почовгав у кімнаті і зупинився перед дзеркалом. Піна їла очі, спина свербіла, мильні пластівці падали на паркет. Прислухавшись, чи не йде у ванній вода, Ернест Павлович вирішив покликати двірника.

"Хай хоч він води принесе, — вирішив інженер, протираючи очі і повільно закипаючи, — а то чортзна-що таке".

Він виглянув у вікно. На дні дворової шахти гралися діти.

— Двірник! — закричав Ернест Павлович. — Двірник!

Ніхто не озвався.

Тоді Ернест Павлович згадав, що двірник живе в парадному, під сходами. Він став на холодні плитки і, придержуючи двері рукою, перехилився вниз. На площадці була тільки одна квартира, і Ернест Павлович не боявся, що його можуть побачити в дивному убранні з мильних пластівців.

— Двірник! — крикнув він униз.

Слово гаркнуло і з шумом покотилося по східцях

— Гу-гу! — обізвалися сходи.

— Двірник! Двірник!

— Гум-гум! Гум-гум!

Тут, нетерпляче перебираючи босими ногами, інженер посковзнувся і, щоб утримати рівновагу, випустив двері з рук. Двері цокнули мідним язичком американського замка і зачинилися. Стіна затремтіла. Ернест Павлович, не зрозумівши, що сталася непоправна річ, потяг дверну ручку. Двері не подались.

Інженер приголомшено поторгав їх ще кілька разів і прислухався. Серце йому калатало. Стояла вечорова церковна тиша. Крізь різнокольорові шибки височенного вікна ледве пробивалося світло.

"Ситуація", — подумав Ернест Павлович.

— От наволоч, — сказав він на адресу дверей.

Внизу, як петарди, почали ухати, і вибухати людські голоси. Потім, як гучномовець, загавкав хатній собачка. По сходах штовхали вгору дитячу колясочку. Ернест Павлович лякливо заходив по площадці.

— Збожеволіти можна!

Йому здалося, що все це занадто дико, щоб могло статися насправді. Він знов підійшов до дверей і прислухався. Він почув якісь нові звуки. Спершу йому здалося, що в квартирі хтось ходить.

"Може, хто-небудь прийшов з чорного ходу? — подумав він, хоча знав, що двері чорного ходу зачинені і в квартиру ніхто не може ввійти.

Одноманітний шум не вщухав.