Дванадцять стільців - Сторінка 37

Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивала середню рись. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі.

Повернувши праворуч, мадам Грицацуєва побігла. Тріщав паркет.

Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою.

Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад.

— Товарищу Бендер, — закричала вдова захоплено, — куди ж ви?

Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова.

— Зачекайте, що я скажу, — просила вона.

Але слова не долинали до Остапового слуху. У його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах.

— Ну, спасибі, — бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі, — знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором.

У цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами, тисячами дверей і дюжиною коридорів, витерла подолом нижньої спідниці розпалене обличчя і почала розшуки. Спочатку вона хотіла скоріше найти чоловіка й порозумітися з ним. У коридорах засвітились тьмяні лампи. Всі лампи, всі коридори і всі двері були однакові. Вдові стало моторошно. Їй захотілося втекти.

Підкоряючись коридорній прогресії, вона мчала щодалі швидше. Через півгодини вона вже не могла зупинитись. Двері президій, секретаріатів, місцевкомів, оргвідділів і редакцій з туркотом пролітали обабіч її дебелого тіла. На ходу залізними своїми спідницями вона перекидала урни для недокурків. З каструльним шумом урни котилися слідом за нею. У кутках коридорів знімалися вихори й чорториї. Ляскали розчинившись кватирки. Дороговказні персти, намальовані трафаретом на стінах, устромлялися в бідну мандрівницю.

Нарешті Грицацуєва попала на площадку внутрішніх сходів. Там було темно, але вдова подолала страх, збігла вниз і смикнула скляні двері. Двері було замкнено. Вдова кинулась назад. Але двері, які вона щойко пройшла, теж було замкнено чиєюсь дбайливою рукою.

У Москві люблять замикати двері.

Тисячі парадних під'їздів забиті зсередини дошками, і сотні тисяч громадян пробираються в свої квартири чорним ходом. Давно минув вісімнадцятий рік, давно уже стало туманним поняття — "наскок на квартиру", згинула подомова охорона, організована пожильцями заради безпеки, розв'язується проблема вуличного руху, будуються величезні електростанції, робляться світової ваги наукові відкриття, але нема людини, яка присвятила б своє життя розв'язайню проблеми замкнених дверей.

Хто та людина, що розв'яже загадку кінематографів, театрів і цирків?

Три тисячі чоловік повинні за десять хвилин увійти в цирк крізь одні-єдині, одчинені тільки на одну свою половинку двері. Решта десять дверей, спеціально пристосованих для пропускання великих юрб народу, — замкнені. Хто знає, чому зони замкнені? Можливо, років двадцять тому з циркової стайні вкрали ученого ослика, і з того часу дирекція з остраху замуровує зручні входи і виходи. А можливо, колись протягом прохопило славетного короля повітря, і замкнені двері — це тільки відгомін зчиненого королем скандалу.

У театрах і кіно публіку впускають невеличкими партіями начебто для того, щоб уникнути затору. Уникнути тиску дуже легко — варто відчинити всю безліч виходів. Але замість того адміністрація діє, вживаючи сили. Капельдинери, міцно схопившись за руки, утворюють живий бар'єр і держать публіку в облозі принаймні з півгодини. А двері, заповітні двері, замкнені іще за Павла Першого, замкнені й по сьогодні.

П'ятнадцять тисяч аматорів футболу, збуджені молодецькою грою збірної Москви, змушені продиратись до трамвая крізь таку вузьку щілину, що один легко озброєний воїн міг би затримати тут сорок тисяч варварів, підсилених двома облоговими баштами.

Спортивний стадіон не має даху, але воріт є кілька. Одчинена тільки хвірточка. Вийти можна, тільки проламавши ворота. Після кожного великого змагання їх ламають. Але, дбаючи про додержання святої традиції, їх щоразу акуратно відбудовують і щільно зачиняють.

Якщо нема ніякої змоги привісити двері (це трапляється тоді, коли їх нема до чого привісити), вдаються до таємничих дверей усіх форм і гатунків:

1. Бар'єри.

2. Рогатки.

3. Перекинуті лави.

4. Загородні написи.

5. Вірьовки.

Бар'єри у великій пошані в установах.

Ними перепиняють доступ до потрібного співробітника. Відвідувач, як тигр, ходить уздовж бар'єра, намагаючись знаками привернути до себе увагу. Це щастить не завжди. А може, відвідувач приніс корисний винахід! А може, просто хоче сплатити прибутковий податок! Але бар'єр став на перешкоді — пішов у непам'ять винахід, і податок лишився несплачений.

Рогатку застосовують на вулиці.

Ставлять її навесні на гомінкій магістралі начебто для охорони ремонту тротуару. І вмить шумна вулиця стає пустельною. Перехожі просочуються в потрібні їм місця іншими вулицями. Їм щодня доводиться накидати зайвий кілометр, але легкокрила надія не покидає їх. Літо минає. В'яне листя. А рогатка все стоїть. Ремонту не зроблено. І вулиця пустельна.

Перекинутими садовими лавами перегороджують входи до московських скверів, які через обурливе недбальство будівничих не мають міцних воріт.

Про загородні написи можна було б написати цілу книгу, але в плани авторів це зараз не входить.

Написи ці бувають двох гатунків: прямі й посередні.

До прямих можна зачислити:

ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

СТОРОННІМ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

ХОДУ НЕМА

Такі написи інколи вивішують на дверях установ, які особливо часто відвідує публіка.

Посередні написи найзгубніші. Вони не забороняють заходити, але рідко коли який сміливець наважиться все-таки використати своє право. От вони, ці ганебні написи:

НЕ СПОВІСТИВШИ, НЕ ЗАХОДИТИ

ПРИЙОМУ НЕМА

СВОЇМ ВІЗИТОМ ТИ ЗАВАЖАЄШ ПРАЦЮВАТИ ЛЮДИНІ

Там, де не можна поставити бар'єр чи рогатку, перекинути лаву або вивісити загородний напис, — там протягають вірьовки. Протягають їх відповідно до натхнення, у вельми несподіваних місцях. Якщо вони протягнеш на висоті людських грудей, справа обмежується легким переляком і трохи нервовим сміхом. Протягнута ж на висоті щиколотки, вірьовка може покалічити людину.

К чорту двері! К чорту черги біля театральних під'їздів! Дозвольте зайти не сповістивши! Благаємо зняти рогатку, поставлену недбалим кербудом біля своєї розритої панелі! Геть перекинуті лави! Поставте їх на місце! У сквері приємно сидіти саме вночі. Повітря чисте, і в голову лізуть розумні думки!

Мадам Грицацуєва, сидячи на сходах біля замкнених скляних дверей у середині Будинку народів, думала про свою вдовину долю, вряди-годи дрімала і дожидала ранку.

З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки.

Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей.

— Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок!

Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари.

Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом.

Зі стогоном "товаришу Бендер!" бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся.

— А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут?

— Тут, тут, — твердила вдова радісно.

— Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор.

Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми.

— Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому.

Вдова була позбавлена фантазії.

— Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.

— Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?

Вдова мучилась.

— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити?

— Сам поїхав, ще й сам питає!

І вдова заплакала.

— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі

— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер…

— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме?

Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.

— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.

У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:

Частинка чорта в нас

Сидить і жде всякчас

Жіночих чарів шал

У груди сипле жар…

— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?

— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.

— Украв, украв! — торочила вдова.

— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.

— А ситечко хто взяв?

— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.

— Забрав, — кукувала вдова.

— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?

— Злодій, злодій!

— У такому разі нам доведеться розлучитись.