Джейн Ейр - Сторінка 15

- Шарлотта Бронте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Там височіло величне пасмо горбів, що оточувало глибоку долину, зелену й тіняву, де по темному кам'янистому дну весело вистрибував струмок, граючи блискотливими бризками. Зовсім інакшим був цей краєвид під сталево-сірим зимовим небом, коли все скувало морозом і засипало снігом! В ту пору з фіолетових верхів'їв, гнані східними вітрами, спадали холодні, як смерть, тумани, вони котилися по схилах і зливалися з морозяною імлою, що здіймалась над струмком. Та й сам струмок тоді бурхливо і нестримно котив свої каламутні хвилі, він мчав через ліс, і його скажений рев, до якого частенько прилучалися шум заливного дощу або завивання бурі, було чути далеко навкруги. А ліс на його берегах стояв шерегами кістяків.

Квітень перейшов у травень; і був то гарний, тихий травень. Щодень над головою синіло ясне небо, лагідно пригрівало сонце, і теплий вітерець повівав із заходу або з півдня. Навколо все буяло. Ловуд розпустив свої пишні кучері, він увесь зазеленів, заквітчався. Велетенські в'язи, ясені та дуби знов ожили й запишалися. У затишних куточках буйно повиганялися лісові трави, незліченні різновиди моху повкривали низинки, а золотаві баранчики сяяли на землі, наче сонячне проміння. У тінявих місцинках їхнє тьмяне золото тихо поблискувало чарівними розсипами. Всім

цим я втішалася часто й досхочу, вільно, без будь-чийого нагляду й майже завжди сама. Ця несподівана можливість користуватися свободою мала свою причину, про яку вже час сказати.

Хіба ж чудова місцина серед лісистих пагорбів, де протікав чистий струмок, яку я щойно описувала, не була чарівним куточком природи? Так, чарівним, та чи здоровим — то вже інше питання.

Лісова долина, де стояв Ловуд, була колискою отруйних туманів і породжуваної цими туманами зарази. У нас спалахнув тиф, оживши разом з весною, він заповз у сирітський притулок, легко знаходячи собі жертви у переповненій класній кімнаті та спальні, і, перше ніж настав травень, школа перетворилася на шпиталь. Недоїдання і задавнені застуди так знесилили вихованок, що більшість не могла вистояти проти хвороби: сорок п'ять дівчат із вісімдесяти занедужали майже водночас. Навчання припинилось, правила розпорядку тепер додержували не так суворо. Тим небагатьом, які ще зостались здорові, було дано майже необмежену свободу. Лікар наполягав, щоб вони, аби вберегтись від хвороби, якомога більше гуляли на свіжому повітрі; але так чи інакше, ніхто не мав ні часу, ні бажання пильнувати або спиняти нас. Вся увага міс Темпл була звернена на хворих: вона весь час була в лазареті і тільки вночі йшла відпочити на кілька годин. Вчительки збирали в дорогу тих учениць, у яких, на щастя, були друзі або родичі, котрі погодилися забрати їх зі школи, де лютувала пошесть. Але багато дівчат уже заразились і повмирали дома, інші померли у школі, і їх поховали тихо й швидко, щоб запобігти поширенню зарази.

У Ловуді загніздилася страшна хвороба і частенько туди навідувалася смерть, в його стінах панували горе і страх, у кімнатах та коридорах пахло лікарнею, і в повітрі носилися смертоносні міазми, на які не діяли ніякі дезинфекційні розчини та обкурювання, — а в цей час над крутими пагорбами та густими лісами сяяв безтурботний травень. Та й наш шкільний сад аж горів яскравими квітами: мальви розрослися з дерева заввишки, порозкривались лілеї, пишно цвіли тюльпани й троянди, краї клумб зарясніли рожевими гвоздиками та червоними стокротками, вранці і ввечері пахтіла шипшина, поширюючи аромат прянощів і яблук. Та вся ця пишнота зовсім не цікавила більшість мешканців Ловуда, хіба що ми іноді клали на могилки наших померлих товаришок пучечки трави та квітів.

Однак я та інші дівчата, які не захворіли, досхочу втішалися чудовим краєвидом та весняною порою. Полишені на самих себе, ми з ранку до вечора блукали лісами й долинами, мов ті цигани, робили, що нам заманеться, ішли, куди хотіли. Та й годувати нас почали краще. Містер Броклґерст та його сімейка не наважувалися потикатись у Ловуд. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка пішла від нас, злякавшись зарази, а нова, що доти завідувала Лоутонським лазаретом, ще не звикла до наших порядків і була щедріша. Та й їдців тепер поменшало, а хворі їли мало, тож на сніданок нам подавали повні тарілки. Коли кухарка не встигала зварити обіду, а це траплялося досить часто, вона давала нам по шматку холодного пирога або по черствій скибці хліба з сиром, — все це ми несли до лісу, де кожна знаходила собі затишний куточок, і там обідали всмак.

Моїм улюбленим місцем був великий гладенький камінь, сухий і білий, що лежав посеред струмка. До нього можна було дістатися тільки вбрід, і я брела туди по воді босоніж. На камені могли вільно поміститися двоє, і ми завжди сиділи там з моєю новою подругою. Останнім часом я заприятелювала з дівчинкою, на ім'я Мері Ен Вілсон, розумною і спостережливою, її товариство мені подобалось — вона була дотепна й своєрідна, і я почувалася з нею легко й невимушено. Старша за мене на кілька років, вона краще знала життя, розповідала мені багато цікавого і могла вдовольнити мою допитливість. До моїх наївних розмов вона ставилась вибачливо, ніколи мене не спиняла й не повчала. Мері Ен мала нахил до оповіді, я — до роздумів, вона любила пояснювати, а я розпитувати. Тому ми добре ладнали одна з одною і наше спілкування було приємне, хоч і не дуже корисне для нас. А де ж була Елен Бернс? Чом я не проводила ці любі дні свободи з нею? Хіба я її забула? Чи, може, стала такою легковажною, що мені надокучила її щира приязнь?

Безперечно, Мері Ен Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою подругою: вона тільки розповідала мені смішні історії та балакала зі мною про те про се, що ж до Елен, то вона вміла пробудити у кожного, кому випадало щастя розмовляти з нею, інтерес до високих матерій. Все це правда, читачу, я й сама це знала і почувала. Хоч яка я недосконала істота — з багатьма вадами і зовсім нечисленними гарними рисами, однак мені ніколи не набридала Елен Бернс, мене ніколи не покидало почуття прихильності до неї, таке сильне, ніжне й шанобливе, яке потім рідко прокидалося в мені. Та й хіба ж могло бути інакше? Адже Елен завжди і в усьому виявляла до мене щиру, лагідну приязнь, що її не могли затьмарити ні непорозуміння, ані роздратування. Але Елен була хвора, я не бачила її вже кілька тижнів; я навіть не знала, у якій кімнаті на горішньому поверсі вона лежала. Я дізналась, що її не поклали в лазарет, де лежали тифозні, бо вона хворіла на сухоти, а сухоти я в своєму невіданні вважала за якусь легку недугу, що її можуть вилікувати час і дбайливий догляд.

Мою думку підтверджувало й те, що в сонячні дні міс Темпл двічі або тричі виводила Елен погуляти до саду. Проте мені й тоді не дозволяли підходити й розмовляти з нею; я тільки бачила її з вікна класної кімнати, до того ж не дуже виразно, бо вона була тепло закутана й сиділа віддалік на веранді.

Одного вечора на початку червня я допізна загулялася в лісі з Мері Ен; ми, як звичайно, відокремились від гурту й зайшли так далеко, аж заблудили й мусили питати дорогу в одинокій хатині, де мешкали чоловік і жінка, які пасли в тому лісі табун напівдиких свиней. Коли ми повернулися, вже зійшов місяць; біля садової хвіртки ми побачили поні, на якому до нас приїжджав лікар. Мері Ен зауважила, що, мабуть, комусь із хворих дуже погано, якщо в таку пізню пору викликали містера Бейтса. Вона пішла в дім, а я затрималась на кілька хвилин надворі, щоб посадити на своїй грядці кілька кущиків, викопаних у лісі: я боялась, що вони зів'януть, пролежавши до ранку. Потім я ще трохи постояла в саду. Вже впала роса, солодко пахли квіти; вечір був чудовий, тихий, теплий, на заході ще червоніла заграва, обіцяючи й на завтра гарний день. Повний місяць велично випливав на потемнілому сході. Я по-дитячому милувалася цією красою, коли раптом мені набігла в голову гнітюча думка: "Як сумно лежати зараз у ліжку і знати, що тобі загрожує смерть! Цей світ такий прекрасний! Тяжко розлучатися з ним і йти невідомо куди!"

І тоді я вперше спробувала осягнути розумом вкладені мені в голову уявлення про небо й пекло, і вперше відсахнулася перед незбагненним, і вперше, озирнувшись довкола, я побачила всюди безмежну порожнечу. Я відчувала тільки одну-єдину точку опори — сучасне, все інше здавалося мені безформним туманом і бездонною прірвою, і я здригнулась від страху, що можу заточитися й полетіти в цей хаос. Поринувши в ці нові для мене роздуми, я раптом почула, як одчинились парадні двері: вийшов містер Бейтс, а за ним доглядальниця. Вона постояла, поки він сів на свого коника й поїхав. Доглядальниця вже хотіла була зачинити двері, коли я підбігла до неї.

— Як почуває себе Елен Бернс?

— Дуже погано, — відповіла вона.

— То до неї приїжджав містер Бейте?

— Так.

— І що ж він сказав?

— Та каже, вона вже недовго буде з нами.

Якби хтось сказав це вчора, я б тільки подумала, що Елен мають відвезти додому, в Нортумберленд. Я б і не запідозрила, що вона вмирає. Та зараз я збагнула це одразу. Мені стало ясно, що Елен Берне уже недовго жити і що вона невдовзі полине в царство духів, якщо тільки таке царство справді існує. Мене охопив жах, потім я відчула невимовний жаль, а далі бажання, скоріше потребу, побачити її. Я спитала, в якій кімнаті вона лежить.

— Вона в кімнаті міс Темпл, — відповіла доглядальниця.

— А мені можна зайти й поговорити з нею?

— Ой ні, дитинко! Навряд чи це можливо! Тобі час додому. Ти теж можеш захворіти,

якщо залишишся в саду: вже впала роса.

Доглядальниця зачинила парадні двері. Я подалася коридором до класної кімнати і ввійшла туди саме вчас: уже вибило дев'яту годину, і міс Мілер кликала учениць до спальні.

Минуло зо дві години, вже, певно, було десь близько одинадцятої, а я все ще не могла заснути. У спальні панувала мертва тиша, і, подумавши, що мої товаришки міцно сплять, я нечутно підвелася, натягла сукню поверх нічної сорочки, вислизнула босоніж у коридор і попрямувала до кімнати міс Темпл, що була в другому кінці будинку. Я добре знала туди дорогу, до того ж яскраве сяйво літнього місяця, що стояв у безхмарному небі, лилося у вікна в коридорі, освітлювало мені шлях.