Джейн Ейр - Сторінка 31

Таж ви врятували мені життя, вирвали мене з пазурів жахливої болісної смерті! І ви йдете від мене геть, ніби ми зовсім чужі! Принаймні потиснімо одне одному руку.

Він простяг мені свою руку, я подала йому свою; він узяв її спершу однією, а потім і обома руками.

— Ви врятували мені життя; мені приємно, що саме вам я так багато завдячую. Більше я нічого не скажу. І я б нікого більше не потерпів у такій ролі, але ви, Джейн, —

то зовсім інша річ. Ваше благодіяння для мене не тягар.

Він замовк і подивився на мене; якісь слова тремтіли на його вустах, та голос не слухався його.

— Іще раз на добраніч, сер. В такому випадку не може бути мови про дяку, благодіяння, тягар чи зобов'язання.

— Я знав, — провадив він далі, — що колись ви зробите мені добро, я бачив це в ваших очах, коли зустрів вас уперше. їхній вираз і усмішка недарма… — він затнувся, а потім швидко провадив далі, — недарма осяяли радістю самісіньку глибінь мого серця. Кажуть, що існує природна симпатія, чув я й про добрих геніїв — тепер я певен, що й у найбезглуздішій казці є зерна правди. На добраніч, люба моя рятівнице! Голос його був сповнений дивної сили, а погляд пломенів дивним вогнем.

— Я рада, що не спала, — мовила я й рушила до дверей.

— Як, ви вже йдете?

— Мені холодно, сер.

— Холодно? Звісно, адже ви стоїте в калюжі! Гаразд, ідіть, Джейн, ідіть, — казав він, проте все ще тримав мене за руку, і я не могла її звільнити. Тоді я придумала спосіб.

— Здається, йде місіс Фейрфакс, — сказала я.

— Гаразд, ідіть, — мовив він, відпускаючи мою руку, і я пішла.

Я повернулася до своєї постелі, але про сон не могло бути й мови. До світу я плавала бурхливим, радісним морем, де хвилі тривоги зливалися з хвилями радості. Подеколи мені здавалося, що я бачу ген за розбурханими валами берег, гарний, як рай, і час від часу підбадьорливий легіт будив мої надії й швидко ніс мій дух до жаданого берега, проте я не могла добутись туди навіть в уяві: супротивний вітер дув із суходолу й безперестанно відносив мене назад. Здоровий глузд опирався маренню, розважність застерігала пристрасть. Я була надто збуджена, щоб заснути, і встала, тільки-но надворі замрів світанок.

РОЗДІЛ XVI

Після тієї безсонної ночі я й хотіла, і боялася бачити містера Рочестера — хотіла знов почути його голос, але боялася зустріти його очі. До обіду я щомиті чекала його приходу.

Часом, хоч і не дуже часто, він навідувався на кілька хвилин до класу, і в мене було таке передчуття, що сьогодні він неодмінно до нас завітає.

Та ранок минув як звичайно: ніхто не порушив спокійного плину наших уроків.

Щоправда, незабаром після сніданку я почула внизу коло спальні містера Рочестера якийсь гамір. Я пізнала бас Джона, голоси місіс Фейрфакс, Лі і куховарки —

Джонової дружини. "Має щастя господар, що не згорів у ліжку!", "Як можна вночі не гасити свічки!", "Слава Богу, що він згадав про глек з водою!", "Дивно тільки, чого він нікого не збудив?", "Коли б тільки він не застудився, спавши на канапі в бібліотеці" і таке інше.

Згодом до розмов прилучилися й нові звуки: чимось шкребли, щось пересували — то в кімнаті наводили лад. І коли я сходила вниз на обід, то крізь розчинені двері спальні побачила, що там знову все, як і було, тільки на ліжку бракувало запони.

Лі стояла на підвіконні й витирала закурені шибки. Я хотіла була спитати її, що їй відомо про вчорашню подію, та, зайшовши досередини, побачила в кімнаті ще одну особу, — на стільці край ліжка сиділа жінка й пришивала кільця до нової запони. Ця жінка була не хто інший, як Ґрейс Пул.

У своїй буденній коричневій вовняній сукні, у картатому фартусі, білій хустинці й очіпку вона здавалася такою, як і завжди, похмурою й мовчазною. Пильнувала тільки роботи і, здавалося, ні про що більше не думала. Ні на її низькому чолі, ні в грубуватих рисах її обличчя не було й сліду відчайдушної рішучості, якої можна було сподіватися в жінки, що намислила вбивство і чия жертва тоді ж таки навідала її кубло й сама переконалася в цьому. Так я собі думала. Це мене вразило й спантеличило. Не встигла я відвернути очі, як вона підвела голову і також глянула на мене: спокійно, незворушно. Вона не здригнулася, не зблідла, не почервоніла, нічим не виказала своєї провини чи страху, що я її викрию.

— Доброго ранку, міс, — спроквола, як завжди, привіталася вона і, взявши нове кільце та трохи тасьми, шила далі.

"Вчиню їй зараз невеличкий допит, — подумала я. — Просто в голові не вкладається, як вона може бути така незворушна".

— Доброго ранку, Ґрейс, — сказала я. — Що сталося? Я щойно чула, як слуги тут про щось говорили.

— Просто хазяїн читав звечора в постелі та й заснув, не загасивши свічки, а завіси й загорілися. На щастя, він прокинувся ще до того, як зайнялися простирадла та дерево, і загасив вогонь водою.

— Дивний випадок! — сказала я півголосом і, пильно глянувши на неї, запитала: — І містер Рочестер нікого не збудив? І ніхто нічого не чув?

Ґрейс Пул вдруге підвела голову. На цей раз в її очах блиснула іскра якоїсь думки. Вона ніби нишком вивчала мене.

— Знаєте, міс, — сказала вона, — слуги сплять так далеко, що навряд чи що чули. Кімната місіс Фейрфакс і ваша — найближчі до хазяїнової спальні. Місіс Фейрфакс каже, що теж нічого не чула: старі люди сплять міцно. — Вона помовчала, а потім додала підкреслено значущим тоном, хоч і вдавала з себе байдужу: — Адже ви, міс, молоді і, гадаю, спите чуйно, — невже й ви нічого не чули?

— Чула, — сказала я стиха, щоб Лі, яка все ще витирала шибки, не могла вловити моїх слів. — І зразу я гадала, що це Пілот, однак Пілот не може сміятися, а я цілком ясно чула сміх, та ще й дивний.

Вона відірвала нову нитку, гарненько її навощила, впевненою рукою заселила в голку, а тоді байдужісінько кинула:

— Я гадаю, міс, що в такій халепі господар навряд чи став би сміятися. Вам це просто приснилося.

— Мені це не приснилося, — відрізала я трохи запально, обурена її безсоромним спокоєм. Вона знову глянула на мене тим же допитливим і пронизливим поглядом.

— А ви казали господареві, що чули сміх? — запитала вона.

— Мені не довелось бачити його вранці.

— І вам не спало на думку відчинити двері й виглянути в коридор? — питала вона далі.

Починало скидатися на те, що Ґрейс Пул мене допитує і хоче непомітно витягти з мене деякі відомості. Раптом мені спало на думку: коли вона виявить, що я підозрюю її, то ще, чого доброго, викине й мені якогось злого коника, і я визнала за краще бути обачною.

— Навпаки, — одказала я. — Я замкнула двері.

— То ви не маєте звички замикати двері, як лягаєте спати?

"Дідько б тебе взяв! Хочеш знати мої звички?" Обурення знов узяло гору над обачністю. І я відрізала:

— Досі я часто забувала брати двері на засув: я й гадки не мала, що це потрібно. Я не думала, що треба боятися якоїсь небезпеки в Торнфілд-холі. Надалі ж, — сказала я з притиском, — я завжди міцно їх засуватиму, лягаючи спати.

— І слушно зробите, — відповіла Ґрейс. — Щоправда, наші краї, наскільки я знаю, дуже спокійні, і я ніколи не чула, щоб на Торнфілд-хол нападали грабіжники, хоч усім добре відомо, що самого тільки посуду в коморі набереться на кількасот фунтів. А втім, як бачите, на такий великий дім дуже мало челяді, бо господар ніколи не живе тут довго, а коли й буває, то йому, нежонатому, багато не треба. Та я думаю так: осторога ніколи не вадить. Двері взяти на засув недовго, зате куди спокійніше від усякої напасті. Багато хто, міс, покладається на провидіння. І хоч провидіння часто боронить побожних, я все ж кажу: Боже поможи, та й сам не лежи. — На цьому вона скінчила своє довгеньке напучення в стилі статечної квакерки.

Я все ще була приголомшена її незбагненною витримкою, а надто безмежним лукавством, коли зайшла куховарка.

— Місіс Пул, — сказала вона, — обід для слуг от-от буде готовий. Ви підете вниз?

— Ні, поставте на тацю пінту портеру й шматок пудингу, я сама віднесу її нагору.

— А м'яса вам дати?

— Можна, тільки небагато, і кавалочок сиру. Оце й усе.

— А каші?

— Ні, поки що не треба. Я зійду на кухню перед чаєм і зварю собі сама.

Потім куховарка звернулася до мене й сказала, що місіс Фейрфакс чекає на мене з обідом. Я вийшла.

За столом я майже не слухала пояснень місіс Фейрфакс про те, як зайнялася запона. Мені не давала спокою загадкова вдача Ґрейс Пул, а ще більше я прагнула з'ясувати собі її становище в Торнфілді. Та найдужче мене бентежило питання, чому її цього ж ранку не забрали до в'язниці або чому містер Рочестер бодай не вигнав цю жінку зі служби. Він же якнайясніше висловив свою впевненість в її злочинному замірі. Яка ж така причина змушувала його покривати її? Чого він і мені велів мовчати? Справді дивно: гордий, запальний і свавільний джентльмен, здавалося, залежав від найнижчої із своїх підлеглих, і то такою мірою, що, коли вона вчинила замах на його життя, він не наважився прилюдно звинуватити її, а тим більше покарати.

Якби Ґрейс була молода й гарна, я б ще могла подумати, що інші, ніжніші, ніж обачність і страх, почуття спонукали містера Рочестера бути поблажливим. Але ж щодо такої зовсім негарної, літньої жінки, як Ґрейс Пул, ця думка не вкладалася в моїй голові. "Однак колись, — думала я, — й вона була молода та й доводилася ровесницею містерові Рочестеру. Місіс Фейрфакс сказала мені якось, що Ґрейс живе тут віддавна. Проте не думаю, щоб вона й молодою була гарна, хоч, як мені здається, своєрідність і сила характеру може врешті замінити жінці красу. Містер Рочестер любить сильні й ексцентричні натури, а Ґрейс таки ексцентрична. Що, коли якась примха (цілком можлива для такого запального й упертого чоловіка, як він) зробила його рабом цієї жінки, і тепер вона нишком впливає на нього — до цього призвела його необачність у минулому, якої він не може ані відкинути, ані забути". Щойно я це подумала, як перед моїми очима постала квадратна плоска постать Ґрейс Пул, її непривабливе, сухе, навіть грубе обличчя, і я сказала собі: "Ні, не може бути! Мій здогад неправильний! А проте, — підказував мені внутрішній голос, який усі ми чуємо в наших серцях, — ти й сама негарна, а містерові Рочестеру неначе й подобаєшся, в усякому разі, тобі так здається. А згадай останню ніч, згадай його слова, його очі, його голос!"

І справді, на хвилину я поновила в своїй пам'яті і його слова, і погляд, і голос.