Джейн Ейр - Сторінка 38

Я бачила, як жодна з її стріл не досягає цілі, хоч вона цього й не визнає і святкує перемогу, дарма що її гордість і самовпевненість чимраз більше віддаляють її від мети. Бачити це все було нестерпно боляче.

А все тому, що, спостерігаючи її невдачі, я знала, яким способом вона могла б перемогти. Стріли, націлені в груди містерові Рочестеру, що одна по одній падали йому до ніг, якби були пущені умілішою рукою, могли б, — я це знала, — пронизати це горде серце, могли б запалити любов у його суворих очах та пом'якшити глузливий вираз його обличчя. А ще легше можна було полонити це серце без зброї. "Чому вона не може зачарувати його, коли їй випала честь бути так близько коло нього? — питала я себе. — Видно, вона його не любить або не вміє любити щиро! Якби вона його любила, то не дарувала б йому так щедро своїх усміхів, не кидала б на нього таких палких поглядів, не прибирала б таких млосних поз і не впадала б так коло нього. Мені здається, що якби вона спокійно сиділа поруч нього, менше говорила й менше водила очима, то швидше прихилила б до себе його серце. Як часто я бачила на обличчі містера Рочестера зовсім інший вираз, ніж ця холодна настороженість, дарма що міс Інґрем так уперто загравала з ним. Але тоді цей вираз приходив сам по собі, його не можна було викликати поверховими почуттями і заздалегідь придуманими хитрощами. Щоб викликати цей вираз, треба було відверто відповідати на те, що він питав, без кривлянь звертатися до нього, і тоді цей вираз відразу посилювався, ставав дедалі лагідніший і щиріший і зігрівав благодатним теплом. Чи зможе вона догодити йому після шлюбу? Не думаю, щоб їй це пощастило. А втім, хтозна, як воно ще буде. Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі".

Досі я жодним словом не осудила задуму містера Рочестера одружитися з розрахунку й задля світських зв'язків. Я була здивована, коли вперше дізналася про його наміри. Я ніколи не думала, що, вибираючи жінку, він буде керуватися такими банальними спонуками. Та що більше я обмірковувала становище й виховання обох, то менше знаходила причин засуджувати й винуватити його або міс Інґрем за те, що вони діяли відповідно до поглядів та засад, які, безперечно, прищеплювали їм з дитинства. Цих засад дотримувався увесь їхній світ і, треба думати, на це були свої причини, яких я не могла збагнути. Мені здавалося, що, бувши ним, я б слухалася тільки свого серця. Та ця, здавалося б, незаперечна істина, що чоловік повинен шукати в шлюбі тільки щастя, наводила мене на думку, що існують якісь серйозні перешкоди, про які я просто нічого не знаю. А то весь світ слухався б тільки свого серця, як я собі уявляла. І в інших питаннях, як і в цьому, у мене зростала поблажливість до мого господаря: я забувала про його вади, які на початку мене насторожували й викликали осуд. Спершу я щиро прагнула вивчити всі риси його вдачі добрі й погані — і, порівнявши та зваживши їх, скласти собі про нього справедливу думку. Однак тепер я недобачала поганих рис. Його глузливість і запальність, які спочатку неприємно мене вражали, тепер здавалися мені гострою приправою до вишуканої страви: від неї пече в роті, а без неї страва здається прісною. Що ж до помітного пильному спостерігачеві загадкового виразу в його очах, — який коли-не-коли спалахував і згасав, перше ніж ви встигали зазирнути в їхню таємну глибінь, — я й досі вагалася, чи він зловісний і лукавий, чи скорботний і безнадійний, — він часто лякав мене і змушував тремтіти: здавалося, начебто, блукаючи схилами вулкана, я раптом відчуваю, що під ногами хитається земля і переді мною зяє безодня. Цей вираз я помічала в його очах подеколи й тепер, тільки мені вже не робилося моторошно, і я не тільки не остерігалася його, а навпаки, чимраз дужче хотіла збагнути його загадковий зміст. Яка без міри щаслива міс Інґрем! Одного чудового дня вона зможе зазирнути в цю безодню, вивчити й розгадати її таємниці. Поки я думала тільки про свого господаря та про його майбутню наречену, бачила тільки їх, чула тільки їхні розмови й надавала кожному їхньому рухові якогось таємничого значення, решта товариства розважалася, хто як міг. Леді Лін та леді Інґрем і далі провадили свої поважні розмови, похитуючи одна до одної своїми тюрбанами та, як дві величні ляльки з лялькового театру, виказуючи чотирма руками то подив, то обурення, то жах залежно від того, про що йшлося. Тиха місіс Дент позмовляла з добродушною місіс Ештон, і обидві дарували часом і мені ласкаве слово або усміх. Сер Джордж Лін, полковник Дент і містер Ештон сперечались про політику, про справи графства, про судові процеси. Лорд Інґрем фліртував з Емі Ештон; Луїза грала й співала з одним із молодих Лінів, а Мері Інґрем мліла, слухаючи люб'язні речі другого Ліна. Інколи всі, як один, неначе змовившись, кидали грати свої другорядні ролі й слухали головних акторів, бо, зрештою, містер Рочестер і така близька до нього міс Інґрем були душею всього товариства. Коли його якусь годину не було в кімнаті, гості примовкали й починали нудитися, і, навпаки, з його приходом розмова завжди пожвавлювалась.

Потребу животворної присутності містера Рочестера товариство відчуло особливо гостро, коли одного дня його викликали у справах до Мілкота і він мав повернутися аж пізно ввечері. З обіду пішов дощ, тож екскурсію до циган, які недавно стали табором біля Ґея, довелося відкласти. Дехто з чоловіків пішов до стайні, а юнаки разом з жінками подались до більярдної. Леді Інґрем та леді Лін розважалися грою в карти. Бланш Інґрем, відхиливши всі спроби місіс Дент та місіс Ештон втягти її в розмову, спочатку наспівувала якусь сентиментальну пісеньку та грала на роялі, а потім, узявши з бібліотеки якийсь роман, вмостилася з гордовитою байдужістю на канапі, щоб перебути час до вечора за читанням цікавої книжки. І в кімнаті, і в усьому будинку було тихо. Тільки вряди-годи з більярдної чути було голоси гравців. Вечоріло, і бій годинника вже попередив, що пора переодягатися на обід, коли раптом маленька Адель, яка примостилася коло мені! на підвіконні, скрикнула:

— Містер Рочестер приїхав!

Я озирнулася. Міс Інґрем схопилася з канапи. Інші також відірвалися від своїх занять. Саме цієї хвилі заскрипіли колеса й стало чути тупіт кінських копит по мокрій жорстві. Під'їздила карета.

— Чому це йому заманулося так вертатись? — запитала міс Інґрем. — Адже він виїхав на Мезрурі? І Пілот був з ним. Куди ж ділися його кінь і пес?

Вона підійшла до вікна — висока, в пишній сукні — і стала так близько, що я мусила відхилитися назад, мало не зламавши собі хребта. Зопалу вона мене не помітила, а коли побачила, то скривила губи й перейшла до іншого вікна. Карета стала; візник подзвонив коло дверей, і з карети вийшов чоловік у подорожньому вбранні. Але це виявився не містер Рочестер, а якийсь високий елеґантний незнайомець.

— От тобі й маєш! — вигукнула міс Інґрем. — Вредне мавпеня! (Це до Аделі). Хто посадив тебе на вікні, щоб ти нас дурила! — І вона метнула на мене лютий погляд, ніби в цьому винна була я.

Із холу почулась розмова, і за якусь хвилю до вітальні зайшов подорожній. Він уклонився леді Інґрем, вважаючи її за найстаршу серед дам.

— Здається, мені не пощастило, пані? — запитав він. — Мого друга, містера Рочестера, нема дома? Та я приїхав з далекої дороги і, гадаю, що з огляду на нашу давню дружбу, можу почекати тут до його приїзду.

Незнайомець говорив дуже чемно, але його вимова видалась мені незвичайною — може, не такою вже чужоземною, але й не зовсім англійською. Він міг бути такого віку, як містер Рочестер, тобто мав десь із тридцяти до сорока років. Обличчя його вражало жовтим кольором, та загалом він був гарний чоловік, а надто на перший погляд. Однак придивившись ближче, можна було виявити в його обличчі щось неприємне, чи, скоріше, не зовсім приємне. Його риси були правильні, хоч і дуже мляві, очі великі і, сказати б, гарні, проте в них не було життя, вони здавалися порожніми та бездумними. Принаймні я мала таке враження.

Дзвоник переодягатися на обід розпорошив товариство. Гостя я знову побачила аж після обіду. Він тримався як вдома. Проте його лице сподобалось мені ще менше, ніж першого разу. Воно спантеличило мене: якесь ніби неживе, а водночас мало невловимий вираз. Він блукав очима й нібито зовсім не знав, чого шукає. Це надавало йому дивного виразу. Такого погляду я ніколи не бачила. Хоч цей чоловік був гарний, не мав у собі нічого відразливого, та все-таки чимсь відштовхував від себе. У правильному овалі його гладенького обличчя не було ніякої сили, а в орлиному носі та маленькому червоному роті — ніякої волі. Під низьким рівним чолом не таїлися глибокі думки, а в порожніх карих очах не було тепла.

Сівши, як і завжди, в куточку, я розглядала гостя при світлі жирандолей, що стояли на каміні, бо він вмостився в кріслі коло вогню й тягнувся до полум'я, ніби його морозило. Я порівняла його з містером Рочестером. Різниця між ними була ще більша, ніж між сонним гусаком і гордим соколом чи між сумирною вівцею та її вартівницею — гострозорою вівчаркою. Гість назвав містера Рочестера своїм давнім приятелем.

Кумедна мала бути ця дружба: якнайпереконливіша ілюстрація до старої приказки, що "крайнощі сходяться".

Зо три джентльмени сиділи круг нього, і я часом чула уривки їхньої розмови. Спочатку я не могла розібрати, про що йдеться, бо теревені Луїзи Ештон і Мері Інґрем, що сиділи ближче до мене, заважали мені слухати. Вони перебирали гостя по кісточках і обидві вважали його, на мій подив, вродливим. Луїза сказала, що він "просто чудовий" і що вона таких обожнює, а Мері підкреслила, що він має "гарні вуста й тонкий ніс" і що це її ідеал чоловічої краси.

— А яке в нього чудове чоло! — захоплювалася Луїза. — Гладеньке-гладеньке, без жодної зморщечки! Я просто ненавиджу нерівні лоби! А очі, а усмішка!

Аж тут містер Генрі Лін покликав їх в інший кінець кімнати, щоб домовитися про екскурсію до циганського табору в Ґеї. Це було мені на руку. Тепер я могла зосередити всю свою увагу на гуртку коло вогню. І я відразу ж довідалася, що новоприбулого звати містер Мейсон, що він тільки-но приїхав до Англії з якоїсь тропічної країни.