Джейн Ейр - Сторінка 47

За що ви так її ненавидите?

— Я завжди не любила її матір; бо вона була єдина сестра мого чоловіка, єдина й улюблена. Він був проти того, щоб родина зреклася її після нерівного шлюбу, а коли прийшла звістка про її смерть, він плакав, як дурень. Він послав по дитину, хоч я й радила йому віддати її мамці й платити за утримання. Я відразу зненавиділа дитину, тільки-но побачила, — кволу, плаксиву й сопливу. Вона плакала цілими ночами в колисці — не верещала так, як інші здорові діти, — ні, а скиглила й пищала. Рід жалів і завжди бавив її, ніби власну дитину, а своїх рідних дітей у такому віці він помічав куди менше. Він пробував прихилити й моїх дітей до цього старченяти, але мої зозулятка не любили її, і він гнівався на них за те, що вони не ховали своєї відрази. А коли він занедужав, то все просив, щоб вона була коло нього, а за

годину до смерті узяв з мене присягу, що я не покину цієї істоти напризволяще. Краще б я взяла на свою голову яку сироту з робітного дому… Та він завжди був м'який серцем. Я рада, що Джон удався не в батька. У Джона моя вдача, вдача моїх братів — він справжній Гібсон. Якби він тільки перестав мене мучити своїми листами: вічно просить грошей! Я більше не маю що йому давати, ми вже геть зубожіли. Треба було б звільнити половину слуг і зачинити половину дому або здавати пожильцям. Але я ніколи не пристану на це. А втім, коли подумаєш, як же нам жити? Дві третини моїх прибутків ідуть на сплату процентів від застави. Джон грає в карти, страх як грає і завжди програє. Бідолаха! Круг нього — самі шахраї! Джон опустився, занепав духом, дійшов до краю. А який у нього вигляд! Аж мені соромно за нього, коли його бачу. Вона дуже розхвилювалася.

— її, мабуть, краще тепер лишити саму, — сказала я до Бесі, що стояла по другий бік ліжка.

— Таки краще, міс. Вона вечорами завжди отаке плете. Вранці вона спокійніша. Я підвелася.

— Стривай! — скрикнула місіс Рід. — Я маю тобі ще щось сказати. Він погрожує мені — весь час погрожує, що уб'є мене чи себе, і мені часом сниться, що він лежить на ліжку з великою раною в горлі або з опухлим чорним лицем. Я вже геть розгубилася, й голова мені сохне. Що його робити? Де знайти гроші?

Бесі заходилася вмовляти її випити заспокійливих крапель і на превелику силу таки умовила. Невдовзі по тому місіс Рід задрімала. Тоді я вийшла з кімнати. Минуло десь більше десяти днів, поки дійшлося до нової розмови. Бо вона то марила, то перебувала в летаргічному стані, і лікар заборонив її хвилювати. Тим часом я намагалася жити в злагоді з Елізою та Джорджіаною. Спершу вони були дуже холодні. Еліза по півдня шила, читала, інколи писала і дуже рідко озивалась словом до мене чи до сестри. Джорджіана годинами безглуздо розмовляла з своїм канарком і зовсім мене не помічала. Та я поклала собі не сидіти без діла й розваги. Я привезла з собою малярське причандалля, і воно стало мені в пригоді.

Узявши коробку олівців і кілька аркушів паперу, я сідала край вікна, осторонь від сестер і робила з пам'яті ескізи, зображаючи картини, що раз у раз виринали в мінливому калейдоскопі моєї уяви: краєчок моря між двома скелями, місяць, що сходить над водою, й обрис корабля, що його ледь затуляє собою; зарості очерету й латаття і серед них голівка наяди, заквітчана лотосом; ельф, що сидить у гнізді вільшанки під гіллям розквітлого ґлоду.

Одного ранку мені захотілося змалювати обличчя, — яке саме — я ще сама не знала й не уявляла. Я взяла м'який чорний олівець, писнула ним по паперу, щоб затупити кінець, і заходилася малювати. Скоро на папір лягло широке опукле чоло й кутасті обриси нижньої частини обличчя. Початок мені сподобався, і моїм пальцям закортіло малювати далі. Під таким чолом мусили лежати густі рівні брови, а під ними прямий характерний ніс з широкими ніздрями, виразний рот, але не з тонкими губами, далі тверде підборіддя з рішучою ямкою посередині. Звісно, не могло обійтися без чорних вусів і чорного як смола чуба, пригладженого на скронях і хвилястого над чолом. Лишалися тільки очі. Я приберегла їх наостанок, бо з ними треба було наморочитися. Я зобразила їх великими й гарними, вії я поробила довгі й темні, зіниці — великі та блискучі. "Добре! Хоч і не зовсім, а все-таки добре! — думала я, розглядаючи свій витвір. — Треба надати їм більше сили й волі". Один-два вправних штрихи, і мені вдалося, підчорнивши тіні, підсилити їхній блиск. І от з паперу на мене дивився друг, і хіба мені не все одно, що ці панночки повернулися до мене спинами? Я дивилася на обличчя й усміхалася йому, такому схожому на ориґінал. Робота й захопила, й втішила мене.

— Це портрет вашого знайомого? — запитала Еліза, що непомітно підійшла до мене.

Я відповіла, що це виплід моєї уяви, і хутенько сховала портрета серед інших малюнків. Звичайно, я сказала неправду, бо це було досить-таки схоже зображення містера Рочестера. Тільки ж кому до цього діло? Підійшла подивитися й Джорджіана.

Інші малюнки їй дуже сподобалися, а про останній вона сказала: "Дуже негарний чоловік". Видно, мої здібності здивували їх обох. Я запропонувала намалювати їхні

портрети, і вони по черзі мені позували. Згодом Джорджіана дістала свій альбом. Я пообіцяла зробити і в ньому малюнок аквареллю. Це відразу повернуло їй добрий настрій, і вона запросила мене погуляти в саду. Не минуло й двох годин, як ми вже завели щиру розмову. Вона ощасливила мене описом тої любої її серцю зими, яку вона провела в Лондоні два роки тому, і розповіла про те, як вона всіх там зачарувала і з якою увагою там ставилися до неї. Не забула натякнути й на свою перемогу над однією титулованою особою. А по обіді і ввечері ці натяки стали відвертіші: вона описала кілька сентиментальних сцен і переказала чимало ніжних розмов, одне слово, я вислухала у її імпровізації цілий роман із життя аристократичного світу. Ці розповіді день у день повторювалися і завжди кружляли довкола одної дуже обмеженої теми: самої Джорджіани, її кохання та власних турбот. Дивувало, що її аж ніяк не бентежила ні хвороба її матері, ні смерть брата, ні загроза скрути, що зависла над сім'єю. її душа неначе цілком поринула в спогади про колишні розваги та в мрії про майбутні. Коло хворої матері вона бувала щодня не більше п'яти хвилин. Еліза й далі говорила мало, певно, не мала часу на розмови. Я ще не бачила людини, яка б була більше заклопотана, ніж вона. Тільки було дуже важко сказати, що саме вона робить або побачити наслідки її праці. її будив годинник, і то рано-вранці. Не знаю, що вона робила до сніданку, знаю тільки, що після ранкової трапези весь її день був розписаний і кожна година мала своє певне призначення. Тричі на день вона читала маленьку книжечку, — це було не що інше, як звичайний молитовник. Я її якось спитала, що її найбільше в ньому приваблює, і вона відповіла: "Служба Божа". Три години присвячувалось гаптуванню. Вона вишивала золотою ниткою край квадратної червоної тканини з килим завширшки. На моє запитання, для чого ця річ, вона пояснила, що це буде покривало на вівтар нової церкви, яку нещодавно збудували коло Ґейтсхеда. Дві години вона приділяла своєму щоденнику, дві — роботі на городі і одну годину — записам прибутків та видатків. її, видно, не цікавило ніяке товариство, ніякі розмови. Гадаю, що вона була по-своєму щаслива. Цей заведений порядок цілком задовольняв Елізу, і ніщо її так не дратувало, як несподівана потреба міняти його.

Якось увечері, коли Еліза була говіркіша, ніж звичайно, вона сказала мені, що поведінка Джона і загроза зубожіння дуже її непокоїли і тому вона надумала, як жити далі. Свої власні заощадження вона зберегла, і, коли мати помре (бо нема вже ніякої надії, зауважила вона цілком спокійно, що мама одужає або хворітиме довго), вона здійснить свій вимріяний план: підшукає самотній затишний притулок, де можна буде жити заведеним порядком, сховавшись від легковажного світу. Я запитала, чи візьме вона й Джорджіану?

Ясна річ, що ні. Джорджіана і вона не мають нічого спільного і ніколи не мали. Ніщо не змусить її взяти на свою голову ще й цей тягар. У Джорджіани своя дорога, а в неї, Елізи, своя.

Коли ж Джорджіана не виливала мені свого серця, то вилежувалася на канапі, нарікаючи на нудьгу в домі або мріючи, що тітка Гібсон знову запросить її до Лондона.

— Було б дуже добре, — казала вона, — якби я виїхала місяців на два-три, поки буде по всьому.

Я не питала, що значить її "по всьому": вона, певно, натякала на близьку смерть матері та сумну похоронну церемонію. Елізу, як завжди, мало турбували сестрині лінощі та нарікання, неначе цієї буркотливої нероби й зовсім не було перед нею. А проте одного разу, згорнувши книгу прибутків і видатків і беручись до вишивання, вона раптом звернулася до неї з такими словами:

— Джорджіано! Навряд чи живе на землі дурніша й безглуздіша від тебе тварина! Нащо тебе породжено на світ, коли з тебе нема нікому ніякого пожитку. Замість жити своїми силами, як годиться розумній істоті, ти тільки й шукаєш нагоди сісти на шию комусь іншому, сильнішому. Коли ж нема такого дурня, який доброхіть узяв би на свою голову таку гладку, пухку, кволу і нікчемну особу, ти починаєш скиглити, що нещасна, скривджена і що до тебе погано ставляться. Як на тебе, то твоє існування має бути суцільною розвагою, сценою з постійною зміною декорацій, без цього світ для тебе — в'язниця.

Тобі треба, щоб коло тебе упадали, носили тебе на руках і безперестанку казали

тобі компліменти. Тобі потрібна музика, танці, товариство, як же цього немає, то ти в'янеш і марнієш. Невже ж тобі не хочеться посісти таке місце в світі, щоб не залежати ні від чиєї волі, а тільки від своєї? І хіба це важко — поділити день на частини і кожну частину зайняти певною роботою? Заповни кожну свою вільну хвилину ділом, не сиди, згорнувши руки, ні десяти, ні п'яти, ні трьох хвилин, і кожну справу роби послідовно, неухильно, точно. І тоді день мине швидко, що й незчуєшся, і тобі не треба буде нікого, хто б проводив з тобою час. Тобі не доведеться шукати товариства, розмов, співчуття, підтримки, одне слово, ти житимеш, як і годиться незалежній істоті. Затям мою пораду; я даю її тобі перший і останній раз.