Джейн Ейр - Сторінка 73

Коли я два роки тому прибув до Мортона, там не було жодної школи, діти бідняків не мали змоги дістати бодай якусь освіту. Я відкрив школу для хлопчиків, а зараз збираюсь відкрити ще одну — для дівчаток. Я вже найняв для цієї мети дім з двокімнатною прибудовою — для вчительки. Вона одержуватиме тридцять фунтів річно, її помешкання обставлено, — щоправда, дуже просто, однак там є все необхідне, — дякуючи міс Олівер, одиначці містера Олівера, єдиного багатія в моїй парафії, власника голкової фабрики та ливарні в долині. Ця леді зголосилася також платити за навчання та одежу однієї сирітки з робітного дому з тією умовою, що дівчинка допомагатиме вчительці вдома і в школі, оскільки та не впорається з усім сама. Хочете бути цією вчителькою?

Він проказав це запитання якось поквапно, мабуть, сподіваючись обуреної чи принаймні презирливої відмови на свою пропозицію. Не знавши всіх моїх думок і почувань, хоч, може, й вгадуючи деякі, він не міг сказати напевно, як я до неї поставлюсь. Посада була таки скромна, але зате давала надійний притулок, якого я потребувала; робота була важка порівняно з роботою гувернантки в багатому домі, але давала незалежність, а страх опинитися в рабській залежності від чужих людей пік моє серце, мов розжарене залізо, до того ж вона не була ні ганебна, ні негідна, ані принизлива. І я погодилася.

— Дякую вам за вашу пропозицію, містере Ріверс. Я приймаю її з щирою радістю.

— Тільки ж чи ви гаразд мене зрозуміли? — спитав він. — Це сільська школа, і вашими ученицями будуть самі тільки бідні дівчатка, діти сільських наймитів, у кращому разі — дочки фермерів. Плетіння, шиття, читання, письмо, рахунки — ось і все, чого ви маєте їх навчати. Де ж ви застосовуватимете всі ваші знання? Чи вдовольнить ця робота ваш розум, почуття, смаки?

— Я прибережу їх до того часу, коли вони знадобляться. Вони не пропадуть.

— То ви знаєте, на що йдете?

— Так, знаю.

Тут він усміхнувся, і усмішка вже не виказувала ні гіркоти, ні смутку, а тільки радість і глибоке задоволення.

— І коли ви станете до роботи?

— Я переберусь на свою квартиру завтра і, якщо бажаєте, почну навчання з наступного тижня.

— Дуже добре, хай буде так.

Він встав і почав походжати по кімнаті. Потім спинився й знов глянув на мене. Похитав головою.

— Чим ви невдоволені, містере Ріверс? — спитала я.

— Ви довго не залишитеся в Мортоні. Ні, ні!

— Ні? Які у вас підстави так думати?

— Я читаю це в ваших очах. Вони не з тих, що обіцяють спокійне життя.

— Я не честолюбна. Він здригнувся.

— Стривайте. А чого це ви заговорили про честолюбність? Хто, на вашу думку, честолюбний? Знаю, що я, тільки як ви про це здогадались?

— Я говорила тільки про себе.

— Гаразд, коли ви не честолюбні, то ви… — і замовк.

— Яка?

— Я хотів сказати: пристрасна, та ви можете не так зрозуміти це слово й образитись. Людські захоплення та прихильності мають над вами велику владу. І я певен, що ви не зможете довго проводити своє дозвілля у самотині, а робочі години віддавати одноманітній праці, без ніякого заохочення, так само, як і я, — із притиском додав він, — не зможу жити, похований в цій глушині серед боліт і гір: дана мені Богом натура пригнічується, даровані небом здібності марно пропадають. Ви бачите, як я сам собі суперечу. Я, що проповідував задоволення від скромної долі і похваляв працю навіть дроворубів та водоносів у своїй сьогоднішній проповіді, я, служитель Божий, охоплений тривогою. Що ж, треба якось примиряти наші нахили й наші засади.

Він вийшов з кімнати. За цю годину я зрозуміла його краще, ніж за цілісінький місяць, однак він усе ще лишався для мене загадкою.

Що ближче був день, коли Діана та Мері Ріверс мали розлучитися з братом та рідною домівкою, то смутніші й мовчазніші вони ставали. Вони силкувалися приховати свій смуток, однак його не можна було ані приховати, ані подолати. Якось Діана сказала, що ця розлука буде не така, як усі попередні. Із Сент Джоном їм доведеться, мабуть, розлучитися на багато років, а то й на все життя.

— Він усе принесе в жертву заради мети, якій уже давно себе присвятив, — мовила вона, — і родинні, й інші, набагато сильніші почуття. Сент Джон тільки здається спокійним, Джейн, але в ньому кипить невгамовне завзяття. Його можна назвати лагідним, але часом він буває невблаганний, мов смерть. Та найгірше те, що моє сумління не дозволяє мені відговорити його від прийнятого суворого рішення.

Звісно, я ніяк не можу ганити його за нього. Це рішення справедливе, благородне, християнське — і все ж воно крає моє серце.

І її очі налилися сльозами. Мері низько нахилилась над шитвом.

— Ми втратили батька, а незабаром втратимо брата й рідну оселю, — прошепотіла вона. Тієї миті сталася подія, ніби навмисне послана долею, щоб іще раз потвердити правдивість давнього прислів'я "Біда біду тягне" і додати до їхнього страждання іще одне. У вікні промайнув Сент Джон, читаючи якогось листа. Він зайшов у кімнату.

— Помер наш дядько Джон, — мовив він.

Сестри, видно, були вражені, але сприйняли новину без великого хвилювання чи горя: здавалося, вона була для них скоріше важливою, аніж сумною.

— Помер? — повторила Діана.

— Так.

Вона втупила запитливий погляд у братове лице.

— І що?

— Що? — відказав він, зберігаючи мармурову непорушність на виду. — Що? Та нічого — на, читай.

І кинув їй листа на коліна. Вона його перебігла очима й подала Мері. Мері мовчки прочитала листа й повернула братові. Всі троє подивились одне на одного й усі троє всміхнулись — сумною, задумливою усмішкою.

— Амінь! Якось і так проживем, — озвалася врешті Діана.

— В кожному разі, не гірше, ніж жили досі, — зауважила Мері.

— Так, тільки все це нагадує про те, як би воно могло бути, коли б усе обернулось інакше, — промовив містер Ріверс. — Надто вже разюча протилежність тому, що є.

Він згорнув листа, замкнув його в своєму столі й вийшов. Кілька хвилин усі мовчали. Потім Діана звернулась до мене.

— Мабуть, ви дивуєтеся, Джейн, з наших таємниць, — сказала вона, — і маєте нас за бездушних людей, яких не вельми засмутила смерть такого близького родича, як дядько. Тільки ж ми його зовсім не знали, навіть ніколи не бачили. Він доводився братом нашій матері. Колись дуже давно батько з ним посварився. За його порадою батько ризикнув більшою частиною свого маєтку задля якоїсь спекуляції й втратив гроші. Почалися взаємні звинувачення, вони гнівно розійшлися та так ніколи й не помирились. Дядько взявся потому за зисковніші справи і, як виявилось, збив собі маєток у двадцять тисяч фунтів. Він був неодружений і не мав близької рідні, крім нас та ще одної племінниці. Батько завжди плекав надію, що наш дядько спокутує свою провину, одписавши спадщину нам, проте в цьому листі сповіщається, що він заповів геть усе тій племінниці, за винятком тридцяти гіней, на які належить купити три жалобні персні для Сент Джона, Мері й Діани Ріверс. Звісно, він мав право вчинити, як йому хотілось, і все ж нам гірко одержати таку звістку. Ми з Мері вважали б себе багатими, маючи хоч по тисячі фунтів, а Сент Джонові така сума знадобилася б для добрих справ.

Після такого пояснення ні містер Ріверс, ні його сестри більше про це не згадували. Другого дня я перебралась із Марш Енда до Мортона, а ще через день Діана й Мері вирушили до далекого Б… Наступного тижня містер Ріверс із Анною перевезли речі до будиночка священика, і стара садиба спорожніла.

РОЗДІЛ XXXI

Мій дім, де я врешті оселилась, — це сільський будиночок. Внизу невеличка кухонька з вибіленими стінами та посипаною піском підлогою. В ній чотири пофарбовані стільці, стіл, годинник, буфет з двома-трьома тарілками й полумисками та фаянсовим чайним сервізом. Горішня кімнатка така ж завбільшки, як і кухня, — з ялиновим ліжком і комодом. Хоч він і маленький, однак завеликий для мого жалюгідного ґардероба; щоправда, дякуючи моїм добрим і щедрим друзям, він трохи поповнився найнеобхіднішими речами.

Вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагає мені в господарстві, винагородивши її за працю апельсином. Я сиджу сама біля маленького каміна. Цього ранку відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Тільки три вміють читати; жодна не вміє ні писати, ні рахувати. Декілька плетуть, дві-три так-сяк шиють. Всі вони розмовляють із неймовірним тутешнім акцентом, і поки що нам важко порозумітися. Деякі з них невиховані, неотесані, уперті й зовсім нерозвинені, проте інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці бідно вбрані маленькі селянки з такої ж плоті і крові, як і тендітні паростки найшляхетніших родин, і що зерна вродженого благородства, вишуканості, розуму, доброти живуть і в їхніх серцях, так само як і в серцях дітей високородних. Моїм обов'язком буде зростити ці зерна, я напевне матиму вдоволення з своєї праці. Я не сподіваюся надто вже великої втіхи від життя, що розкривається переді мною, проте, якщо я пристосуюсь до нього і буду наполегливо працювати, воно щодня даватиме мені якусь радість.

Чи ж була я весела, спокійна й задоволена протягом годин, що їх я провела в отому голому, незатишному класі сьогодні вранці й по обіді? Щоб не дурити себе, я повинна відповісти: "Ні". Я почувалась дуже нещасливою. Я почувалася — дурепа я така! — приниженою. Я боялась, що зробила крок, який, замість піднести мене на щаблях громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, злиднів та вульґарності довкола себе. Та я не буду надто суворо картати й зневажати себе за ці почуття: я знаю, що вони погані, — а це вже великий крок уперед; я постараюсь їх перебороти. Я сподіваюся, що вже завтра подолаю їх почасти, а за кілька тижнів і зовсім придушу. А може, через кілька місяців відразу у моєму серці заступить радість, коли я побачу зміну на краще в моїх ученицях.

А тим часом мене мучило таке питання: чи правильно я вчинила? Може, краще було піддатися спокусі, послухатись пристрасті і, відмовившись від важких зусиль і боротьби, заснути на квітах, у шовкових тенетах і пробудитись на півдні Франції в розкішній віллі, до я б тепер жила як коханка містера Рочестера, впиваючись його любов'ю, — бо він любив би, так, любив би мене якийсь час. А він мене таки любив — ніхто інший так мене більше не любитиме.