Джейн з Ліхтарного Пагорба - Сторінка 2

Мама майже щовечора кудись була запрошена, а переважно і щодня після обіду. Джейн дуже любила глянути на маму, перш ніж вона виходила з дому. Мама про це знала і завжди ухитрялася дати Джейн таку можливість. Вона завжди вдягала такі гарні сукні і так мило виглядала. Джейн була певна, що її мама найгарніша в світі. Починала вже замислюватися, чому така красуня має таку недоладну і незграбну доньку, як вона.

— Ти ніколи не будеш гарненькою, — в тебе надто великий рот, — сказала їй одна з дівчаток із Сент-Агата.

Мамин ротик був як трояндовий пуп'янок, — маленьким і рожевим, із ямочками, захованими в кутиках. Очі — сині, але не такі крижано-сині, як у бабусі. Сині очі насправді такі різні! Мамині мали колір літнього ранкового неба, що проглядає між пухнастими білими хмарами. Волосся — як теплі золоті хвилі, цього вечора вона відкинула їх з чола, зробивши маленькі пучки кучерів за вушками і ще ряд на потилиці над білою шийкою. Була вдягнена у сукню з палевої тафти, а на гарному плечі прикріпила велику оксамитну троянду глибокої жовтої барви. Джейн подумала, що з витончено-блискучим діамантовим браслетом на кремово-атласній руці мама виглядає, наче прекрасна золота принцеса. Цей браслет минулого тижня подарувала їй бабуся, на день народження. Бабуся завжди дарувала мамі прегарні речі. І ще вибирала їй весь одяг… прекрасні сукні, капелюшки, накидки. Джейн не знала, що багато хто вважає мамині туалети занадто розкішними, але здогадувалася, що насправді мама любить простіший одяг і тільки прикидається, наче захоплена пишними бабусиними подарунками, щоб не образити бабусю.

Джейн була дуже горда з маминої вроди і не тямилася від захвату, почувши шепіт: "Яка красуня!". А зараз вона майже забула про ниюче горло, милуючись тим, як мама одягає розкішну брокатову накидку такого ж кольору, як її очі, з великим коміром із сріблястої лисиці.

— Ой, яка ж ти солоденька, мамусю, — сказала вона, піднявши руку і торкнувшись маминої щоки, а мама схилилася і поцілувала її. Це було як дотик трояндової пелюстки. А мамині вії опускалися на щоки, як шовкові віяла. Джейн знала, що з відстані деякі люди здаються кращими, але чим ближче була мама, тим гарнішою вона видавалася.

— Серденько, чи ти дуже зле почуваєшся? Як мені не хочеться розлучатися з тобою, але..

Мама не закінчила речення, та Джейн зрозуміла, що вона має на увазі. "Бабуся була б незадоволена, якби я зосталася".

— Я зовсім не почуваюся зле, — чемно запевнила Джейн. — Мері мене догляне.

Але, коли мама пішла, шелестячи тафтою, Джейн відчула жахливий клубок у горлі, який не мав нічого спільного з її мигдалинами. Так легко було б заплакати… та Джейн не дозволяла собі плакати. Давно-давно, коли їй було не більше п'яти років, вона почула, як мама з гордістю сказала: "Джейн ніколи не плаче. Вона ніколи не плакала, навіть коли вона була зовсім крихітною". З того дня Джейн була обережною, ніколи не дозволяючи собі плакати, навіть сама-одна у ліжку вночі. Адже так небагато було в неї тих рис, якими могла б пишатися мама; вона не могла її підвести, не справдивши одну з цих рис.

Але їй було страшенно самотньо. Надворі завивав вітер. Шибки у високих вікнах погрозливо брязкали, а величезний дім, здавалося, повен був зловорожих шумів та шепотінь. Якби ж то Джоді могла прийти і посидіти з нею! Але Джейн знала, що цього й бажати даремно. Вона ніколи не могла забути, як Джоді колись прийшла на Веселу, 60.

— Ну що ж, — сказала собі Джейн, намагаючись знайти світлу сторону речей, попри біль горла та голови, — принаймні я не читатиму ввечері з ними Біблію.

"Вони" — це бабуся і тітка Гертруда. Мати рідко до них приєднувалася, бо переважно вечорами її вдома не було. Але Джейн щовечора, перед тим, як лягти в ліжко, мусила читати бабусі та тітці Гертруді розділ із Біблії. У всіх двадцяти чотирьох годинах доби не було такої, яку Джейн ненавиділа б сильніше. І вона знала, що саме тому бабуся змушувала її до цього читання.

Зазвичай вони йшли до читального салону, і Джейн неодмінно здригалася, зайшовши туди. Величезна, багато обставлена кімната настільки була переповнена меблями, аж складно пройти нею, нічого не зачепивши, і здавалося, що завжди там холодно, — навіть у найгарячіший літній вечір. А зимового вечора там і справді було холодно. Тітка Гертруда знімала з мармурового столу посеред кімнати величезну сімейну Біблію, застебнуту тяжкою срібною пряжкою, і клала її на столик між вікнами. Тоді тітка з бабусею сідали, кожна за свій кінець столу, а Джейн — між ними, навпроти прадіда Кеннеді, що суворо споглядав на неї зі старого потьмянілого портрету у важкій позолоченій рамі, між темно-синіми оксамитовими завісами. Та жінка на вулиці сказала, що дідусь Кеннеді був милим і люб'язним, але його батько запевно таким не був. Відверто кажучи, Джейн вважала, що в нього така міна, наче він любив згризти собі парочку цвяхів.

— Відкрий чотирнадцятий розділ Виходу, — промовить бабуся. Розділ, звичайно, щовечора змінювався, але тон — ніколи. Цей тон завжди так приголомшував Джейн, що вона плуталася і не могла знайти правильне місце. Тоді бабуся, з огидним півусміхом, що, здається, казав: "Ти навіть цього не можеш зробити!", простягне худу поморщену руку, внизану дорогими перснями, і з надприродною точністю відкриє Біблію саме на правильному місці. Джейн продиратиметься крізь розділ, від хвилювання плутаючись у словах, які вона прекрасно знала. Інколи бабуся скаже: "Вікторіє, трохи голосніше, будь така ласкава. Посилаючи тебе до Сент-Агата, я думала, що тебе там принаймні навчать відкривати рота при читанні, раз уже не змогли навчити географії та історії". Тоді Джейн так різко підвищить голос, що тітка Гертруда аж підстрибне. Але наступного вечора це може виглядати так: "Не так гучно, Вікторіє, будь така ласкава. Ми не глухі". І голос бідолашної Джейн завмре майже до шепоту.

Коли вона врешті закінчить, бабуся та тітка Гертруда схилять голови і повторять "Отче наш". Джейн пробуватиме молитися разом з ними, але це було нелегко, — бабуся завжди випереджала тітку Гертруду на два слова. Зате Джейн із непідробним полегшенням промовить "Амінь". Прегарна молитва, оточена ореолом багатосотлітнього поклоніння, стала для Джейн жахіттям.

Тоді тітка Гертруда замкне Біблію і покладе її на центральний стіл, точнісінько туди ж, де вона й раніше лежала. Врешті Джейн доведеться поцілувати її та бабусю надобраніч. Бабуся, як завжди, сидітиме у своєму кріслі, отож Джейн схилиться та поцілує її в чоло.

— Добраніч, бабусю.

— Добраніч, Вікторіє.

Але тітка Гертруда стоятиме при центрі стола і Джейн до неї не дотягнеться, бо вона надто висока. Тітка Гертруда трохи нахилиться і Джейн поцілує її вузьке сіре обличчя.

— Добраніч, тітко Гертрудо.

— Добраніч, Вікторіє, — тонким холодним голосом відповість тітка Гертруда.

І Джейн піде собі з кімнати, як пощастить, ні об що не перечепившись.

— Як виросту, ніколи не читатиму Біблії і не промовлятиму молитви, — шепотітиме вона про себе, піднімаючись довгими сходами, що про них колись багато говорилося у Торонто.

Якось увечері бабуся посміхнулася і спитала:

— Вікторіє, що ти думаєш про Біблію?

— Я думаю, що вона дуже нудна, — чесно відповіла Джейн. У сьогоднішньому читанні повно було якихсь "гачків" і "ґудзів[2]", а Джейн поняття не мала, що це таке і нащо вони тут.

— Ах! І що, вважаєш, твоя думка така дуже важлива? — сказала бабуся, склавши свої паперово-тонкі губи в усмішку.

— То чого ви мене питаєте? — мовила Джейн і відразу ж була крижаним тоном звинувачена в зухвалості, хоча не мала найменшого наміру бути зухвалою. Чи дивно, що, піднімаючись того вечора сходами, вона щиро ненавиділа дім на Веселій, 60? Хоча й не хотіла ненавидіти. Хотіла його любити… приятелювати з ним… щось для нього робити. Але любити не могла, не могла приятелювати і не було нічого, що вона могла б зробити. Все, що потрібно, робили тітка Гертруда, Мері Прайс і Френк Девіс, який поєднував функції слуги та шофера. Тітка Гертруда не дозволяла бабусі тримати покоївку, бо воліла сама займатися домом. Висока, похмура, замкнена тітка Гертруда, така несхожа на маму, аж Джейн насилу вірила, що вони зведені сестри, була фанатиком порядку і системи. Усе на Веселій, 60 виконувалося певним чином у певний день. Дім справді був чистим, аж страшно. Холодні сірі очі тітки Гертруди ніде не терпіли найменшої порошинки. Вона постійно ходила по дому, кладучи всі речі на місце, і за всім пильнувала.

Навіть мама ніколи нічого не робила, лише прикрашала стіл квітами, якщо вони мали гостей, а також запалювала свічки при обіді. Джейн сама охоче робила б це. А ще Джейн хотілося полірувати срібло та куховарити. Джейн понад усе любила куховарити. Лиш тільки бабуся йшла з дому, вона пробиралася на кухню і спостерігала, як добродушна Мері Прайс готує їжу. Здавалося, що це так легко… Джейн була певна, що вона б чудово впоралася, якби їй дозволили. Куховарити, — це, мабуть, так весело. Вдихати аромати страв майже так само приємно, як споживати їх.

Але Мері Прайс ніколи їй цього не дозволяла. Знала, що стара леді не дозволяє міс Вікторії розмовляти зі слугами.

— Вікторія уявляє себе домашньою господинею, — сказала якось бабуся посеред недільного обіду, де, як звичайно, присутні були дядько Вільям Андерсон із тіткою Мінні, дядько Девід Колмен, тітка Сильвія Колмен та їхня донька Філіс. Бабуся майстерно уміла змусити вас почуватися в товаристві смішними недотепами. Разом з тим, Джейн подумала, що сказала б бабуся, якби довідалася, що Мері Прайс, сьогодні вельми загнана, дозволила Джейн помити і наготувати латук для салату. Джейн знала, що зробила б бабуся. Вона б не торкнулася і листочка з того салату.

— Ну а хіба дівчата не повинні господарювати? — сказав дядько Вільям, не тому, що був на боці Джейн, але тому, що він ніколи не минав нагоди виголосити своє переконання, що місце жінки вдома. — Кожна дівчина повинна вміти куховарити.

— Не думаю, що Вікторія дуже хоче навчитися куховарити, — відповіла бабуся. — Просто їй подобається перебувати в кухні та подібних місцях.

Бабусин тон натякав на те, що Вікторія має низькі смаки і що кухні — не надто пристойні місця. Джейн помітила, як обличчя матері раптом спалахнуло і дивний бунтівний блиск на мить сяйнув у її очах.