Джейн з Ліхтарного Пагорба - Сторінка 38

Вона вдягла пальто та капелюшок, взяла валізочку, пішла до маминої кімнати, поклала на подушку маленьку записку і нишком спустилася по сходах. Мері та Френк саме вечеряли в кухні, а кухонні двері були зачинені. Дуже тихо Джейн по телефону викликала таксі; коли воно приїхало, вона чекала надворі. Востаннє вийшла по сходах з Веселої, 60 та пройшла крізь похмуру залізну браму.

— Головний вокзал, — сказала вона таксисту. Вони швидко поїхали мокрою вулицею, що виглядала наче чорна річка з потонулими вогнями на дні. Джейн мала намір добитися правди від єдиної людини, що могла їй цю правду сказати…, від свого батька.

42

Джейн виїхала з Торонто у середу, ввечері. Ввечері у п'ятницю добралася до Острова. Залізнична колія звивалася по розмоклих полях. Зараз її Острів не був прекрасним. Мав — як і всі інші місцевості — непривабливий вигляд дуже ранньої весни. Єдине, що було гарним, — стрункі білі берези на темних пагорбах. Весь час подорожі Джейн провела сидячи, напружена вдень і вночі, підживлюючись імбирним печивом, яке час від часу змушувала себе ковтати. Ледве рухалася, але почувалася так, начебто біжить…, біжить…, не зупиняючись ні на мить, намагаючись наздогнати когось…, хто все більше від неї віддаляється.

Не поїхала до Шарлоттауну. Висіла у Вест-Тренті, маленькій станції, де поїзд зупинявся на вимогу. Звідти було всього п'ять миль до Ліхтарного Пагорба. Джейн виразно чула шум віддаленого океану. Колись вона цим шумом захоплювалася…, тою звучною музикою, що долинала крізь вітряну темно-сіру ніч на старому північному березі. Тепер навіть не помітила її.

Падав дощ, але вже трохи випогоджувалося. Дорога була нерівною, вибоїстою, з численними калюжами. Джейн йшла, не зважаючи на них. Темні вершечки ялин вирізнялися у сяйві сходу місяця. Баюри на дорозі перетворилися на озера срібного вогню. Доми, які вона минала, здавалися чужими…, далекими…, наче вони зачинили свої двері перед нею. Ялини чи то байдуже, чи то зловісно відвернулися від неї. Далеко, за блідим місячним краєвидом, на зарослому деревами пагорбі вона помітила світло у вікні будинку. Світиться на Ліхтарному Пагорбі чи тата немає вдома?

Знайомий пес зупинився, щоб побалакати з нею, але Джейн не звернула на нього уваги. Якийсь автомобіль пролетів повз неї, засліпивши її фарами і оббризкавши болотом з ніг до голови. Був то Джо Вікс, кузин місіс Мід, який мав з нею спільну сімейну рису — малапропізм[78]. Повернувшись додому, він розповів недовірливо настроєній дружині, що зустрів по дорозі Джейн Стюарт або ж її операцію[79]. Джейн і справді почувалася наче привид. Здавалося їй, що йшла вже вічність…, мусить іти вічно… через той примарний світ холодного місячного сяйва.

От і дім Малого Доналда зі світлом у вітальні. Завіси на вікнах були червоними і, коли ввечері їх розсували, вони життєрадісно просвічували рожевим. Тоді вогні Великого Доналда…, і врешті стежка до Ліхтарного Пагорба.

У кухні світилося!

Джейн дрижала, ідучи до вікна вгору покритою борознами стежкою, потім через двір, потім через нещасний брудний сад, де колись шовково тріпотіли маки. Як сумно відрізняється її повернення додому від планованого і омріяного.

Заглянула. Тато читав за столом. Мав на собі старий потертий твідовий піджак і гарненьку краватку, сіру в крихітні червоні плямки, яку Джейн вибрала йому минулого літа. Тримав у роті Стару Неприятельку, а ноги спер на канапу, де спало двоє собак і Перший Пітер. Срібняк розтягнувся біля теплої основи гасової лампи на столі. У кутку була раковина, повна брудного посуду. Навіть у ту мить це болісно вкололо Джейн в її вже й так сколене серце.

Хвилиною пізніше Ендрю Стюарт звів очі, щоб побачити свою доньку, яка стояла перед ним…, з перемоченими ногами, оббризкана болотом, бліда, а її очі були так жахливо зболені, що в його мозку спалахнула нестерпна думка. Чи ж її мати..?

— Добрий Боже, Джейн!

Дослівно хвора від страху Джейн одразу ж задала питання, за відповіддю на яке прийшла так здалека.

— Батьку, ти збираєшся розлучитися і одружитися з міс Морроу?

Якусь мить тато на неї дивився. Тоді скрикнув:

— Ні!

І знову:

— Ні…, ні…, ні! Джейн, хто тобі це сказав?

Джейн глибоко вдихнула, намагаючись зрозуміти, що довге нічне жахіття закінчилося. Не могла…, не відразу.

— Тітка Айрін мені написала. Що ти збираєшся до Бостону. Писала…

— Айрін! Айрін завжди якісь дурниці в голові. Має добрі наміри, але… Джейн, вислухай, раз і назавжди. Я чоловік однієї дружини і ніколи не стану іншим.

Тато замовк і глянув на Джейн.

Джейн, що ніколи раніше не плакала, тепер плакала.

Він підхопив її на руки.

— Джейн, ти моя люба дурненька маленька дівчинко! Як ти могла цьому повірити? Мені подобається Ліліан Морроу…, завжди подобалася. Але я б і за тисячу років її не покохав. Подорож до Бостону? Звичайно, я вибираюся до Бостону. Маю добрі новини для тебе, Джейн. Мою книгу нарешті прийняли! Вибираюся до Бостона, щоб узгодити все з видавцями. Сонечко, чи ж ти хочеш сказати, що пішки прийшла з Вест-Трент? Ще на щастя я вивісив місяць. Але ж ти наскрізь промокла. Що тобі зараз необхідно, то це зварити добре гаряче какао, і я його для тебе зварю. Собаки, зробіть приємний вираз обличчя! Пітере, муркай! Джейн прийшла додому!

43

Наступного дня Ендрю Стюарт послав за доктором, а через кілька годин прибула доглядачка-медсестра. Берегом Королеви та Кутом прокотилася звістка, що Джейн Стюарт тяжко хвора на небезпечну форму пневмонії.

Джейн ніколи не могла чітко згадати тих перших днів. Від самого початку недуги марила. Неясні обличчя з'являлися і щезали…, засмучений тато…, поважний стурбований доктор…, медсестра у білій шапочці…, зрештою ще якесь обличчя…, але ж це їй, мабуть, примарилося…, не могло там бути мами…, навіть якщо Джейн відчула легесенький аромат її волосся. Мама була далеко, в Торонто.

А от де була вона сама, — цього Джейн не знала…, знала тільки, що вона — загублений вітер, який вічно шукає загублене слово. Доки не знайде цього слова, доти не перестане бути вітром і не зробиться знову Джейн Стюарт. Якось — так їй здалося — вона почула розпачливий жіночий плач і чиїсь слова: "Ще є надія, кохана, ще є маленька надія". А тоді знову… після довгої мовчанки…: "Настає зміна… в той чи інший бік… цієї ночі".

— А тоді, — сказала Джейн так чітко і виразно, що вразила всіх у кімнаті, — я знайду своє загублене слово.

Джейн не знала, скільки часу минуло відтоді до того дня, коли вона знову стала Джейн і перестала бути загубленим вітром.

— Я померла? — спитала вона сама в себе. Насилу підняла руки і глянула на них. Зробилися страшенно тонкими і вона могла їх тримати хіба що секунду, але вирішила, що вона таки жива.

Була сама…, не у власній кімнатці на Ліхтарному Пагорбі, а в батьковій. Крізь вікно бачила зблиски Затоки і небо, — таке тихе, таке ефірно-синє над примарними дюнами. Хтось, — пізніше Джейн довідалася, що це була Джоді, — знайшов перші квіти епігеї і поставив їх у вазу на столі біля її ліжка.

— Я певна…, що дім…, прислухається, — подумала Джейн.

До чого саме він прислухається? До розмови двох людей, які сиділи на зовнішніх сходах. Джейн відчула, що мала б знати, хто це, але знання вже втекло від неї. Чула уривки фраз, хоча вони були вимовлені приглушеним тоном. У ту мить не розуміла їх значення, але запам'ятала…, запам'ятала назавжди.

— "Люба, я насправді не думав жодної з тих жахливих речей, які казав". "Якби ж я отримала твого листа…". "Моя сердешна маленька любове…" "Чи ти колись думав про мене за всі ці роки?.." "Чи ж я думав про щось інше, найкоханіша?" "Коли твоя телеграма прийшла…, мама казала, що я не повинна…, вона була жахливою…, наче щось могло втримати мене здаля від Джейн…" "Ми просто були двома великими дурнями…, чи ж не запізно нам помудрішати, Робін?"

Джейн хотіла почути відповідь на це питання…, страшенно хотіла…, якось відчувала, що це найважливіше на світі питання. Але здійнявся вітер з моря і його порив зачинив двері.

— Тепер я ніколи не довідаюся, — жалібно прошепотіла вона медсестрі, коли та увійшла.

— Про що не довідаєшся, люба?

— Що вона сказала…, та жінка на сходах…, з голосом, схожим на мамин…

— Це була твоя матір, люба. Твій батько телеграфував до неї, як тільки я приїхала. Вона одразу ж прибула сюди…, якщо ти добре поводитимешся і не хвилюватимешся, то можете з нею побачитися цього вечора.

— Отож, — тихесенько сказала Джейн, — цього разу мама зуміла протиставитися бабусі.

Але це було за кілька днів до того, як Джейн дозволили першу справжню розмову з батьком і матір'ю. Вони прийшли разом, тримаючись за руки, і стояли, дивлячись на неї згори додолу. Джейн знала, що в цій кімнаті є троє надзвичайно щасливих людей. Ніколи ще не бачила жодного з них таким, як зараз. Здавалося, вони ковтнули напою з якогось глибокого джерела життя і цей ковток знову зробив їх молодими закоханими.

— Джейн, — сказав тато, — двоє дурників засвоїли трохи мудрості.

— З моєї провини ми не засвоїли цього давним-давно, — сказала мама. Звук сліз чувся в її голосі, — і звук сміху.

— Жінко! — Як чудово тато сказав це "жінко"! І мамин сміх… то був сміх чи звучання дзвонів? — Я не можу тобі дозволити ображати мою дружину. Твоя провина, справді! Я не дозволю тобі відібрати від мене найменшої частки моєї провини. Глянь на неї, Джейн, глянь на мою маленьку золоту любов. Як тобі пощастило вибрати таку маму, Джейн? У ту мить, як я її побачив, я знову в неї закохався до глибини душі. А тепер ми всі займемося пошуками десяти втрачених років.

— І житимемо тут, на Ліхтарному Пагорбі? — спитала Джейн.

— Завжди, коли не житимемо деінде. Боюся, Джейн, що з двома жінками на руках я ніколи не доведу до кінця свої епопеї про Мафусаїла. Але матиму компенсацію. Думаю, що влаштуємо собі медовий місяць. Як лишень ти станеш на ноги, суперська Джейн, махнемо до Бостона. Мушу довідатися, як там із моєю книгою, знаєш. Тоді літо тут, а пізніше, восени…, зізнаюся, Джейн, мені запропонували посаду помічника редактора "Вечірнього Вісника" з оплатою в межах розумного. Я мав намір відмовитися, але тепер думаю, що прийму пропозицію. Як ти на це, Джейн? Зими в Торонто, а літо на Ліхтарному Пагорбі.

— І ми вже ніколи не розлучатимемося? Ой, татку! Але…

— Але не заперечуй мені.