Джельсоміно в Країні брехунів - Сторінка 4

А Шкандибчик тим часом схопив своїми гострими зубами дві голови тріски й хребет камбали, чотирма сягнистими стрибками досяг гребеня паркового муру і з нього шаснув у кущі.

Джельсоміно оглянувся довкола. Йому теж закортіло перелізти через мур, але на нього підозріло поглядала тітка Кукурудза.

"Ще, чого доброго, зчинить галас", — подумав він. І, вдаючи звичайного перехожого, що йде у своїх справах, він звернув у іншу вулицю.

Коти, отямившись від миттєвої розгубленості, знову безладно загавкали, чіпляючись за спідницю тітки Кукурудзи. Та вона, щиро кажучи, була вражена ще більше, ніж вони. Оговтавшись, старенька зітхнула, розділила між котами решту недоїдків і, глянувши востаннє на мур, за яким зник Шкандибчик, почимчикувала додому.

А Джельсоміно, ледве звернувши за ріг, знайшов нарешті фальшиву монету, яку так шукав, і заплатив за хліб та сир, чи як тут казали, за "каламарчик чорнила й гумку".

Швидко спадала ніч, Джельсоміно був зморений і хотів спати. Побачивши відчинені двері, він прошмигнув у них і опинився в підвалі. Там хлопець приліг на купу вугілля і відразу ж заснув.

Шкандибчик сам і без чиїхось спонук підгледів у Джакомоне аж сто перук

Поки Джельсоміно спить, не підозрюючи, що саме уві сні з ним станеться нова пригода, про яку я вам розповім трохи далі, ми пройдемо слідами трьох червоних лап Шкандибчика. Голови тріски й хребет камбали здалися йому неймовірно смачними. Це ж уперше в житті він поїв. Досі, поки він зоставався намальованим на стіні, йому ніколи не хотілося їсти.

Шкандибчик уперше проводив ніч у королівському парку.

— Шкода, що тут немає Джельсоміно, — сказав кіт. — Він зміг би заспівати серенади королеві Джакомоне і потрощити всі шибки у вікнах його палацу.

Глянувши на палац, Шкандибчик побачив на останньому поверсі ряд яскраво освітлених вікон.

"Мабуть, король Джакомоне вкладається спати, — подумав він. — Не хочеться пропустити такого видовища".

Він спритно, як це вміють лише коти, видерся з поверху на поверх до освітлених вікон і заглянув у величезну залу, що знаходилася перед спальнею його величності.

Там двома нескінченними рядами стояли камердинери, слуги, придворні, камергери, адмірали, міністри й інші сановники і низько вклонялися королеві Джакомоне, який проходив повз них. Він був здоровенний, товстий і такий страшний, що можна було злякатися. В ньому приваблювали лише густі довгі кучері вогненно-оранжевого кольору та фіолетова нічна сорочка з вишитим королівським іменем на грудях. Коли він проходив, усі низько вклонялися йому і шанобливо бубоніли:

— На добридень, ваша величносте! Щасливої вам днини, володарю!

Джакомоне раз по раз зупинявся, позіхав на весь рот, і тієї ж миті хтось із придворних ввічливо затуляв йому долонею рота. Після цього Джакомоне йшов далі й бурмотів:

— Щось мені сьогодні вранці зовсім не хочеться спати. Я почуваю себе свіжим, як кавунчик.

Звісно ж, усе це означало зовсім навпаки. Але він так звик примушувати брехати інших, що вже й сам брехав, як шовком шив, і першим вірив цій брехні.

— У вашої величності дуже бридка фізіономія, — зауважив, низько вклоняючись, один із міністрів.

Джакомоне люто глянув на нього, але відразу ж похопився: адже ці слова означали, що його обличчя аж пашіло свіжістю. Він усміхнувся, позіхнув, жестом руки попрощався з усіма присутніми, підібрав поділ своєї фіолетової нічної сорочки і посунув до спальні.

Шкандибчик, щоб спостерігати далі, переліз до другого вікна.

Причинивши за собою двері, його величність Джакомоне поквапився до дзеркала і заходився розчісувати золотим гребінцем свої чудові густі кучері.

"Як він дбає про свою чуприну, — подумав Шкандибчик. — А втім, недарма — вона справді-таки гарна. Аж не віриться, що людина з такими кучерями могла стати піратом. Йому більше б пасувало бути художником чи музикантом".

А Джакомоне тим часом поклав гребінця, обережно взяв два пасма біля скронь, зробив руками рух назад — і голова його стала лиса як макогін. Навряд чи й індіанин з такою спритністю зміг би оскальпувати свою нещасну жертву.

— Ти ба — перука! — пробурмотів здивований Шкандибчик.

Так, чудові, густі оранжеві кучері виявилися звичайні— сінькою перукою. А під нею лиса голова його величності мала відразливий червоно-бурий колір і була всіяна ґулями й струпами, які Джакомоне чухав, скрушно зітхаючи. Потім він підійшов до шафи, розчинив її навстіж, і Шкандибчик з подиву аж очі вирячив. Там були перуки всяких кольорів: русі, сині, чорні, з викладеним на різний манер волоссям. На людях Джакомоне завжди з'являвся в оранжевій перуці, але у спальні, залишившись наодинці, він любив перед сном міняти перуки, щоб хоч трохи забути про свою лисину. Правда, йому нічого було соромитися. Адже у всіх людей у певному віці починає випадати волосся. Та Джакомоне не міг бачити свою голову, коли на ній нічого не було.

На очах у Шкандибчика його величність приміряв одну за одною кількадесят перук. У кожній він походжав перед дзеркалом, оглядаючи себе то спереду, то з боків, а потім за допомогою дзеркальця ще й з потилиці, немовби прима-балерина перед виходом на кін. Нарешті йому здалося, що фіолетова перука найбільше пасує до кольору його нічної сорочки. Він міцно нап'яв її на свою лисину, ліг у ліжко і погасив світло.

Шкандибчик ще з півгодини провів на підвіконні королівського палацу, з цікавістю заглядаючи то в одне, то в друге вікно. Це, звичайно, не до лиця вихованим людям. Якщо непристойно підслуховувати під дверима, то хіба пристойно заглядати у вікна? Та вам це, зрештою, ніколи й не вдасться, адже ви не коти і не канатохідці. Але в одній із кімнат Шкандибчика дуже розсмішив придворний сановник, який скинув із себе камергерський мундир і, перш ніж лягти спати, порозкидав кругом мережки, нагороди та зброю. І знаєте, що він натяг на себе? Свою стару піратську одежу: підкочені до колін штани, картату куртку й чорну пов'язку на праве око. І в усьому цьому старий пірат поліз не в постіль, а на вершечок балдахіна, що височів над ліжком. Напевне, він скучив за верхньою перечкою грот-щогли. Там він закурив свою дешеву люльку і заходився жадібно затягуватися смердючим димом, від якого Шкандибчик ледве не закашлявся.

— Чи ба, що то значить сила правди, — зауважив наш спостерігач, — навіть старий пірат і той шанує свою справжню одежу. Шкандибчик вирішив, що ночувати в парку, ризикуючи потрапити до рук королівської сторожі, було б необачно. Тому він знову переліз через мур і опинився на центральному майдані міста, певна річ, на тому самому, де народ збирався, аби послухати промови короля Джакомоне. Шкандибчик став уже поглядати довкола, підшукуючи якусь схованку для ночівлі, як раптом у нього засвербіла права лапа.

— Дивно, що б це значило? — промовив він сам до себе. — Чи не підхопив я бліх у його величності або у того старого пірата?

Проте лапа свербіла не так, як завжди: не ззовні, а зсередини. Шкандибчик уважно її оглянув, але не знайшов жодної блохи.

— Ага, я збагнув, — вирішив він, — це мені закортіло писати на стінах. Пригадую, вчора ввечері у мене так само засвербіло, коли, дякуючи Джельсоміно, я вперше став на цю землю. Отож лишу-но я привітання королеві брехунів.

Шкандибчик обережно наблизився до самого фасаду королівського палацу і впевнився, що варта не в змозі його схопити. Як це й належить країні навпаки, вартові спали собі, аж хропли. Час від часу начальник охорони обходив пости і перевіряв, чи всі вартові справді сплять.

— Тим краще, — зрадів Шкандибчик і своєю лапою, намальованою червоною крейдою, правою, звісна річ, написав на стіні королівського палацу, поряд із головним входом:

КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!

— Цей напис тут якраз до речі,— сказав кіт, оглянувши його. — Тепер треба написати і по той бік входу.

За чверть години він устиг разів сто написати ці слова і аж стомився, як школяр, що закінчив переписувати задане йому на покару завдання. А тепер — спатки.

Якраз посеред майдану височіла мармурова колона, прикрашена скульптурами, що славили подвиги короля Джакомоне. Певно ж, усе це були вигадки. Тут можна було бачити, як король роздає свої скарби бідним, як розбиває ворогів, як він винаходить парасольку, щоб захистити своїх підданих від дощу.

На вершині колони було вдосталь місця, щоб кіт із трьома лапами міг там простягнутися і в повній безпеці гарно виспатися. Чіпляючись за скульптури, Шкандибчик видерся по колоні й зручно розлігся на її широкій маківці. Щоб не впасти сонним, він зачепився, хвостом за громовідвід і, не встигнувши заплющити очі, заснув.

Спочатку Шкандибчик злякався, а потім зрадів, що впіймався

На світанку Шкандибчик прокинувся від страшенного галасу.

"Може, поки я спав, сталася повінь?" — з переляку подумав він. Перехилившись через край колони, кіт побачив, що внизу, на майдані, вирує юрба. Він одразу здогадався, що всіх цих людей привів сюди напис, зроблений ним на фасаді королівського палацу:

КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!

У Країні брехунів навіть найменша правда робила більше галасу, ніж вибух бомби. З усіх вулиць плавом пливли люди, принаджені гомоном і сміхом. Ті, хто щойно прибув, думали, що починається свято.

— Що сталося? Ми перемогли у якійсь війні?

— Ні, ні, куди краще!

— У його величності народився наступник?

— Ні, ще краще!

— Ну, тоді, напевне, скасували податки.

Нарешті й ті, хто прибув, прочитавши Шкандибчикові написи, вибухали сміхом. Крики й регіт розбудили короля Джакомоне, який спочивав у своїй фіолетовій сорочці. Підійшовши до вікна, він потер від радості руки.

— Як чудово! Ви тільки погляньте, як мене любить мій народ! Усі вони прийшли сюди, щоб побажати мені на добраніч. Гей, придворні, камергери, адмірали! Мерщій до мене, несіть мантію і скіпетр! Я хочу вийти на балкон і виголосити промову.

Але в придворних було більше недовіри, аніж радощів.

— Чи не послати нам кого-небудь розвідати, що там сталося?

— Ваша величносте, а що, як це революція?

— Дурниці! Хіба ви не бачите, як люди веселяться?

— Отож-бо. А чому вони такі веселі?

— Та ясно чому. Адже я зараз скажу промову. Де мій секретар?

— Я тут, ваша величносте.

Секретар Джакомоне завжди носив під пахвою пухку теку, напхану готовими промовами.